6 Том, 6 Розділ – Порядок і Дисципліна Нового Створіння

РОЗДІЛ 6

ПОРЯДОК І ДИСЦИПЛІНА НОВОГО СТВОРІННЯ

Є властивим, щоб в зв’язку з цим предметом справа єдности Церкви була ясною, і що хоча ціла Церква по цілому світі є одною, то однак, в іншому значенню слова кожний віддільний Збір, або зібрання віруючих, є представлений як цілість. Тому кожна віддільна Екклезія має вважати Господа за свого Голову і дванадцять Апостолів як дванадцять ясних зір, научителів, яких Господь особливо держав в своій руці і контролював їх -вживаючи їх за своїх речників до научування Його Церкви в кожному місці, в кожному згромадженню напротязі цілого віку.

Кожний Збір, або Екклезія – навіть коли складається лиш з двох, чи трьох, – має старатись розпізнати волю Голови відносно всіх їх справ. Треба почуватися в єдності з усіма дорогими Зборами “подібної віри” в жертву дорогого Відкупителя, і також в Божі обітниці – усюди. Він має тішитися, коли чує про їх добро і мас визнати цей факт, що Господь, як доглядач над своєю працею, може сьогодні, так як і в іншім часі, вживати деякі особливі знаряддя для служіння Церкві в загальному, як також може вживати певних членів кожної малої локальної громади. Дивлячись в такий спосід до Господа і розпізнаючи характер слуг, яких Він вживатиме – покірних, ревних, з добрим свідченням, маючи ясне зрозуміння правди і даючи докази помазання Духом – вони будуть приготовані сподіватись мати таких слуг, відповідних для потреб цілої Церкви і 

теж старатись брати участь в загальному благословенні і розподілюванні “харчу в пору”, обіцяного Господом. Вони також будуть пам’ятати, як Він обіцяв їм особливе благословення при кінці цього віку, і що Він постачатиме нові і старі речі для дому віри через відповідні проводи, яких Він сам вибере.- Мат.24:45-47.

Проводів цих благословень, сам Господь буде доглядати і ними керувати. Усі члени тіла злучені з Головою, мають мати довір’я і шукати за виповненням цієї обітниці; але, помимо того, вони мають “випробовувати духів” -досліджувати, розбирати науки незалежно від кого вони походять. Випробовування не означає брак довір’я до тих, яких визнається за Богом проваджених слуг (проводів) Правди; але це вказує на вірність для Господа і для Правди як для найвищого Учителя з усіх людей і їх наук та промов – це вказує також, що вони не слухають голосу чоловіка, тільки голосу Головного Пастиря, що вони кормляться лише Його словами і що їх люблять, і їх перетравлюють. Такі члени тіла зростають сильнішими і скорше в Господі, і в силі Його потуги, чим інші, бо є більш пильними і слухняними до наук і проводу Господа.

Ця загальна спільнота тіла, це загальне співчуття, це загальне навчання^ через проводи, яких дав Господь в цілі зібрання до себе Його клейнодів при Його другім приході (Мал.3:17; Мат.24:ЗІ) не перешкоджає, щоб старатись розпізнати і прийняти правильний порядок для кожної малої громади, або Екклезії. Не зважаючи як малою є громада, там повинен бути порядок. Однак через це слово “порядок”, ми не розуміємо формалізму чи примусу. Порядок, який працює найкраще і найбільш успішно, є безгаласний. Якщо зібрання має лиш три, чи п’ять, чи десять осіб, воно всеж таки повинно звертатись до Господа, щоб упевнитись про Його керівництво щодо того, котрого з цього числа треба визнати як старшого, як найбільше розвиненого в Правді, маючого різні кваліфікації старшого, які, як ми вже бачили, є описані в Слові Божім – чисте розуміння Правди, здібність научування, бездоганність в життю щодо моральності характеру, і здібність заховувати порядок без зайвого (непотрібного) тертя, яке могло б трапитись в його родині.

Якщо така мала громада має Слово і Духа Божого перед собою і керується ним, то вислід їх спільного рішення, виказаний підчас виборів слуг, повинен бути прийнятий як повеління від Господа – особа вибрана на старшого буде правдоподібно найкращою з цього числа. Однак треба пильнувати, щоб таке вибирання не відбувалось без доброго роздумання і молитви; тому правильним є, щоб наперед повідомити, або оголосити, що лиш ті, які почуваються за членів Нов. Створіння (мужчини і жінки) повинні старатись виразити волю Господню в цій справі – через голосування. Ці (голосуючі) повинні бути тими, що перейшли ступінь покаяння за гріхи і виявили поправу в життю до міри їх можливостей, і прийняли жертву Ісуса як основу їх сполуки з Богом, і які після того вповні посвятилися для Господа і ввійшли через те під помазання і до всіх привілеїв “дому синів”. Лиш такі можуть оцінювати і проявляти волю і духа Голови тіла. Лиш одиноко такі становлять Церкву, тіло Христа, хоча інші, які ще не підняли кроків до посвячення, але вірять в дорогоцінну кров, можуть бути зачислювані як “домовники віри”, про яких можна сподіватись, що будуть робити дальші кроки (до посвячення) і через те треба мати на цілі їх добро.

УСТАНОВЛЕННЯ СТАРШИХ В КОЖНІМ ЗБОРІ

“Рукоположивши їм пресвітерів по церквах і помолившись з постом, передали їх Господеві,”.- Діян. 14:23.

Спосіб, в який повищі слова стали висказані, разом з іншими, що стосуються до старших в зв’язку з усіма церквами, підтверджує думку, що це був незмінний звичай в Первісній Церкві. Слово “пресвітер” (старший), як видно з цього тексту, включає євангелистів, пастирів, учителів і пророків (обо публичних проповідників); тому це є важним, щоб ми зрозуміли, яке значення криється в слові “рукоположивши”. В теперішніми часі це слово вживається загально в зв’язку з церемонією впровадження когось на певне становище, певний чин (в церквах), але не таким є значення грецького слова “кіротонео” вжитого в цьому тексті. Це означає, “вибирати через піднесення рук” і це є ще дальше формою голосування. Ця дефініція є дана в “Young’s Analitical Bible Concordance.” А інший, “Strong’s Exhaustive Concordance” дає таку дефініцію “Простягаючий руку, або голосуючий (через піднесення руки)”.

Зовсім інше грецьке слово є вживане, коли наш Господь сказав “Я вибрав вас і настановив вас” (Йоана 15:16). Це є те саме слово “тітгемі”, вжите Апостолом, коли сказав “І для цього був я поставлений проповідником і Апостолом” (1Тим.2:7). Але це поставлення, або назначення, як Апостол сам виразно говорить, було “не від людей, ані через чоловіка, але від Ісуса Христа і Бога Отця” (Гал.1:1). Усі члени Помазаного Тіла, злучені з Головою, і учасники Його Духа, є подібно постановлені, очевидно не до чину Апостольського, до якого був Павло, але щоб бути слугами Правди, кожний відповідно до його здібності, таланту і нагоди (Ісая 61:1) – лиш дванадцять були постановлені на Апостолів, тобто особливих представників і вони були особливо уповноважнені на цей чин.

Повертаючись до постановлення і признання старших через голосування Збору (Екклезії) Нов. Створіння, через “піднесення рук”, як це повище було показано, ми помічаємо, що це було там звичайним способом, бо Апостол вживає цього самого грецького слова, коли говорить як Тит стався його помічником. Він каже “він був вибраний церквами подорожувати з нами”, слово “вибраний” походить з грецького “кіротонео”, яке як було показано, означає “вибрати через піднесення рук”. Він не був назначений, ані вибраний бути Апостолом, але, щоб бути місіонарем – представником церков у цьому випадку і безсумніву на їх кошт.

Однак видно, що деякі дальші Апостольські подорожі були без голосування, або допомоги Церкви в Антіохії (2Тим.1:15). Примітивні правила Церкви давали усім вільність вживати їх таланти і нагоди згідно з їх власним сумлінням. Збір міг прийняти, або відмовити услугу Апостолів, навіть як їх особливих представників, і Апостоли могли прийняти, або відмовитись від такого зобов’язання – кожний керуючись своєю вільністю і сумлінням.

Але чи в Новому Завіті немає згадки про інше настановлення старших, чим це – через голосування? Чи там нема нічого іншого, що означало б надання права, або позволення до научування, так як ці слова “вибраний” “постановлений”, або “висвячений”, які є загально вживані в усіх віровизнаннях при наділенню права навчання і при виборі духовних проповідників? Отже розгляньмо цю справу.

Слово “настановити” (або рукоположити), коли йдеться про встановлення старших, є вжите лиш в одному іншому місці, і воно є переложене з іншого грецького слова, а саме: “катестемі”, яке означає “дати комусь місце” (Young), “умістити” (Strong), Цей вислів знаходиться в Тита 1:5, “На те я зоставив тебе в Криті, щоб ти довів до порядку те, що було недокінчене, та настановив по містах пресвітерів, як я тобі наказав”, в інших Бібліях, “як я тобі заповідав”, і “як я тобі повелів”. На перший погляд цей текст немов вказує, що Тит мав право, що одержав вдасть настановляти старших, незважаючи на бажання зборів (церков); і на цьому погляді Епископальна теорія церковного порядку є основана. Католики, Єпископалісти, Методисти й інші приписують своїм єпископам Апостольський авторитет і кажуть, що вони можуть назначувати старших (священиків) для зборів (церков), без голосування (без підношуванням рук членів) даних Церков.

Повищий текст є заслоною для такого розуміння і немов би поперав їх ідею, але це є слабим попертям, коли ми звернемо увагу на останні слова цього речення – “як я ПОРЯДОК І дисципліна нового СТВОРІННЯ тобі повелів” – і подумаємо, що Апостол напевно не сказав би Титові чинити інакше від того, як він, сам Апостол, це виконував. Запис Апостола відносно того як він це робив, є досить виразний, коли він правильно переложений “І коли вони вибрали їм старших через піднесення рук в кожній Церкві (Екклезії), і помолившись з постом, передали їх Господеві”.- Діян.14:23.

Без сумніву, порада Апостола і порада Тита, якого він особливо рекомендував для братів як вірного служителя Правди, була не лиш побажана, але й пошукувана братами і в загальному придержувана; помимо того Апостол і всі, які його наслідували, старались вложити відповідальність там, де її Бог вложив – на Церкву, завданням якої повинно бути: “випробовуйте духів, чи від Бога вони” (ІЙоана 4:1), бо коли хтось “не так говорить як там сказано, то нема в ньому світла” (Ісая 8:20), і “від таких відвертайся” радить Апостол; вони не мають голосувати на таких, ані в жодний спосіб принимати їх за вчителів, старших і т.п.

В кожному випадку згода Церкви є потрібною – чи вона виражена через голосування, як сказано, чи ні; бо припустім, що Тит назначив старшого не підхожого для братів, то як довго тривав би там мир? – скільки пастирської праці чи служби такий старший, незгідний з почуттям Церкви, міг би виконати? Майже нічого.

Саме священство, а не навчання нашого Господа і Його дванадцяти Апостолів, є відповідальне за розподіл віруючих на дві клясі, на клер (священиків) і мирян (парафіян). Це є підступний дух клеру і Антихриста, який старається панувати над насліддям Божим в різний спосіб – відповідно до іґноранції, що може бути в даній Конгрегації (Церкві, Зборі). Господь і Апостоли визнають не старших, але Церкву як тіло Христа, і всяка честь та повага прив’язана до вірного старшого, як слуги Господа і Церкви, не є признані ними самими, ані іншими старшими. Збір, який вибирає мусить їх знати, мусить розпізнати їх Християнські чесноти і здібнощі в світлі Божого Слова, бо інакше вони не можуть надарити їх таким станом і честю. Тому жодний старший не має права сам себе призначати. І дійсно, дух, схильність ігнорувати Церкву, тіло Христа, і ставити себе і своє рішення вищим понад всіх, є першої кляси доказом, що такий брат не є у властивому стані, і не надається, щоб його признати за старшого – покора і визнання єдности Церкви як Господнього тіла, є найпершими вимогами до такої служби.

Також жодний брат не повинен прийняти публічного обов’язку в Церкві яко провідник, чи представник, без вибору, навіть тоді, коли не було б сумніву, що він був би на це признаний. Біблійний спосіб для вибирання старших в усіх церквах є через зборове голосування -через піднесення рук при голосуванні. Придержування такого порядку перед службою, означає, що тут придержується біблійного порядку; це підкріплює старших і, в додатку, пригадує Церкві про її обов’язки і відповідальності в назначуванню старших в Господнім імені і Його дусі – виражаючи Божу волю, Його вибір. Крім цього, цей біблійний порядок зобов’язує членів Збору звертати увагу на всі слова і діла старших як їх слуг і представників. Це противиться загальному поняттю, що старші можуть самі правити збором і анулює такі вислови як “мої люди”, замість “люд Божий, якому я служу.”

Чому ці справи, так ясно представлені в Св. Письмі, не є більш загально зрозумілі і пояснені? Тому що людська природа любить мати почесті і першенство, і скоро паде в невластивий стан і піддається спокусам – тому що вони були популярними через сімнадцять століть – тому що люди піддавались під такий стан і цінили його більше, чим свободу, якою Христос робить нас вільними. Також багато були певними, що звичаї Вавилону мусіли бути правильними і через те ніколи не старались досліджувати Слова Божого відносно цього предмету.

ЧАС ФУНКЦІЇ СТАРШОГО Св. Письмо нічого не говорить відносно часу, на який старший має бути вибраний, тому ми маємо вільність керуватись розсудком відносно цього питання. Багато осіб можна вважати старшими, або розвиненими братами в Церкві і вони можуть бути корисними і високо оцінюваними, однак не бути з вибраних старших призначених Церквою, як її представники – євангелисти, научителі, пастирі. Апостол згадує кілька разів “старших жінок” як чесних і взірцевих, але не говорить, щоб яканебуть з них була вибрана на старшого чи учителя в Церкві. Деякі вибрані, як такі, що надаються до служби в Церкві, можуть стратити зазначені (вимагані) кваліфікації, а інші можуть під Божим провидінням, зробити поступ і статись більш здібними для служби в Церкві. Рік, або половина, або одна четверта року, була б властивим періодом часу для вибору до такої служби; рік, коли особа є більш випробована і знана, одна четверта, коли менше знана, менше здібна. Однак, не маючи встановленого права щодо цього (часу), ні поради, то це є справою кожного Збору (Церкви) рішити так, як вони вважали б, що це є Господньою волею в кожній з тих справ.

ЧИСЛО СТАРШИХ

Число старших не є ограничене в Св. Письмі, але це буде залежати від величини Збору і також на числі здібних і відповідних до цього. (Тут не можна припускати, що даний кандидат є віруючий, або посвячений, але такий повинен дати словами і ділами безсумнівні докази про свою віру і посвячення, ще задовго перед вибиранням на старшого). Ми є за тим, щоб вибрати стільки, скільки надається, які мають зазначені кваліфікації, і щоб між ними розділити працю. Якщо вони порушувані відповідною ревністю, то внедовзі деякі з них віддадуться вповні, або частинно, місійній і євангелицькій праці. Таким чином кожна Церква (Екклезія) повинна бути немов теологічним семінарем, з якого виходитимуть постійно здібні вчителі до ширшого поля праці. Старшого, який виказуватиме заздрість для других і бажання перешкаджати їм в їх службі, требе вважати за негідного бути дальше старшим – однак жодний некомпетентний, або початківець не повинен бути вибираний – щоб задовільнити його марноту. Церква, як член Христового тіла, мусить голосувати так, як вірить, що так Голова бажає. Треба бути обережним також тоді, коли немає відповідного члена на старшого до служби, згідно з порадою Апостолів, яким старший має бути – це є краще не мати старшого, чим мати невідповідного. В міжчасі, поки не знайдеться відповідний брат до служби, нехай зібрання буде більш формальне, з Біблією і з писаням Пастора Русселя, представляючи присутнього старшого як учителя в Біблійних Студіях – вашого вибраного старшого, якщо ви так бажали б.

ХТО МОЖЕ ВИБИРАТИ СТАРШИХ І ЯК?

Лиш Церква (члени – мужчини і жінки), Нові Створіння є тими, що вибирають, що голосують. Загальний “дім віри”, тобто віруючі, які не посвятилися, не мають нічого до діла з таким вибором, тому що це є Господній вибір, через Його “тіло”, яке має Його Духа. Усі з посвяченого тіла повинні голосувати і кожний з них може ставити номінацію на загальному зібранню, яке є скликане в цій цілі – добре зробити оголошення про те тиждень наперед, щоб дати час на роздумання.

Деякі говорять, щоб голосування було тайне (подібно як в світі, через карточки), щоб в той спосіб кожний мав більше волю виразити на кого хоче голосувати. Ми відповідаємо, що хотяй там може бути певна користь з такого голосування, то в тім є більша некористь, а саме: страта дисципліни і будовання характеру через занехання Апостольського способу вибирання “через піднесення рук”. Кожний повинен навчитися бути відвертим і відважним, і в той самий час бути милим і лагідним. Треба пам’ятати, Що голос має бути Господнім вибором – вираженим через членів Його тіла в міру як вони можуть його розпізнати. Ніхто не повинен відмовлятись від свого обов’язку, ані не повинен ставити одного вище від другого, за вийнятком того, що він так вірить, що в такий спосіб виражає волю Господа.

БІЛЬШІСТЬ НЕ Є ВИСТАРЧАЮЧОЮ

В світових справах голос більшости pjniac; але це не повинно бути так в Господній Церкві, в Його тілі. Радше, так далеко як є практичним, правило присяжних повинно стосуватись і старатись дістати одноголосне рішення. Брат, який дістає малу більшість голосів, не буде почуватись добре, щоб міг прийняти це як “Господній вибір”, і так само Збір. Інший кандидат, який може одержати попертя усіх, або майже усіх повинен бути пошукуваний, голос за голосом, тиждень за тижнем, аж знайдеться відповідний брат, а як ні, то справу залишити, або, щоб усі згодились на двох чи трьох, чи більше, які могли б служити по черзі і в той спосіб задовільнити думки усіх. Але коли гаряча любов до Господа і до Правди панує, злучена з молитвою про Його керівництво, і коли є таке успосіблення, що дається другому першенство в честі, там де таланти є рівні, то в загальному буде легко з’єднатись в думці і рішити відносно Божої волі в цій справі. “Не робіть нічого через суперечку, чи для марної слави”. “Старайтесь зберегти єдність Духа в союзі миру”.- Фил.2:3; Ефес.4:3.

Цей самий порядок повинен переважати при виборі помічників, яких називаємо дияконами (помічниками), репутацію яких треба взяти добре під розвагу як кваліфікацію (Гляди 1Тим.З:8-13). Вони можуть бути потрібні до якоїнебудь служби і вони повинні мати так багато кваліфікацій старших як це є можливим, включаючи здібність навчати, і чесноти Св. Духа.

РІЗНІ ВИДИ УСЛУГ

Як ми бачили, старші можуть мати особливі кваліфікації в одних чи в других особливостях – деякі здібні в напоминанню, деякі в научуванню, деякі в публичних промовах, деякі є здібними євангелистами і можуть заінтересувати невіруючих, а деякі пастирі, що беруть загальний нагляд над стадом в різних його справах. Звернення Апостола Павла до старших Ефеської Церкви дають нам загальний вид служби, до якої кожний мусить пристосуватись і припасувати свої таланти як доморядник, чи управитель. Над його словами повинні пильно і з молитвою застановитись усі, які принимають службу старшого в якійнебудь галузі. Він говорить: “Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Св. Дух поставив вас єпископами, щоб пасти Церкву Божу” (Діян.20:28). Так, старші перш за все мають пильнувати себе самих, щоб маленька почесть їх позиції не зробила їх гордими і пануючими, і щоб вони не приписали собі чести та авторитету, який належить до Голови – Головного Пастиря. Пасти стадо є завданням Господа, так як написано: “Він отару свою буде пасти, як Пастир” (Ісая 40:11). Отже, коли хтось є вибраний на старшого, то це значить, що він може представляти Головного Пастиря – що він може бути знаряддям, або проводом, через якого великий Пастир стада може передати для своїх “харч в пору”, “речі старі і нові”.

“Горе тим пастирям, що розгублюють та розганяють отару мого пасовиська, говорить Господь. Тому так говорить Господь, Бог Ізраїлів, про тих пастирів, що пасуть мій народ: Ви отару мою розпорошили й їх розігнали, та не наглядали за ними. Ось тому покараю я вас за лихі ваші вчинки, говорить Господь…А над ними я поставлю пастирів тих, які пастимуть їх, і вони не будуть боятися вже і не злякаються”.- Єрем.22:1,2,4. 

ПОКЛАДЕННЯ РУК СТАРШИХ

1. “Не занедбуй у собі дару, що був даний тобі через пророцтво із покладенням рук пресвітерів (старших)”.-1Тим.4:14

2. “яких поставили вони перед Апостолами, і ті, помолившись, поклали на них руки”.- Діян.6:6.

3. “Були ж у церкві в Антиохії…Як же вони служили Господеві та постили, промовив Дух Святий; Відлучіть мені Варнаву та Савла на діло, до якого я покликав їх, тоді вони, попостивши та помолившись, поклали на них руки і відпустили їх”.- Діян.13:1-3.

4. “Рук скоро не клади на нікого, ані не приставай до чужих гріхів”.- 1Тим.5:22.

5. “І як Павло поклав на них руки, зійшов Дух Святий на них, і вони почали говорити чужими мовами і почали пророкувати”.- Діян.19:6.

6. “Тоді вони (Апостоли) поклали на них руки і вони прийняли Духа Святого”.- Діян.8:17-19.

7. “З цієї причини я пригадую тобі, щоб ти розгрівав той дар Божий, якого ти маєш у собі через покладання рук моїх”.- 2Тим.1:6.

Ми в такий спосіб зібрали надхнені свідчення відносно кладення рук в Церквах Нов. Створіння. В останніх трьох (5,6,7) бачимо виразно натяк до наділення “дарів”, а що було в звичаю в Первісній Церкві. Апостоли в такий спосіб клали руки на всіх посвячених віруючих і за тим деякі дари слідували – говорення мовами тощо. “Кожному із нас є дана благодать, за мірою дару Христового”. Перші чотири стихи, або вірші, можуть бути злучені разом, даючи одну загальну науку, а саме: як знак згоди, або потвердження – але не як знак дозволення, чи авторитету.

(1) Тимотей, прибраний “син” Павла в службі, вже був охрещений і вже одержав дар Св. Духа з рук Ап. Павла (гляди 7), коли він пішов з Павлом до Єрусалиму (Діян. 21:15-19). Безсумніву, що там тоді “Яків і усі старші”, Апостольські старші, розпізнавши ревність і посвяту Тимотея і його близьку сполуку з Павлом, разом поблагословили його, кладучи свої руки на нього в спосіб признання; і запис натякає, що вони зробили це, не після загального звичаю і не для всіх товаришів Павла, але “через пророцтво” – вказуючи, що були до цього спонукані через певне предсказання, або через інструкцію від Господа.

(2) Ці диякони не були уповажнені до научування через вложення на них рук Апостолів, тому що вони не були вибрані на проповідників, але служити при столах; однак вони, помимо того, через помазання Святим Духом, вже мали повний авторитет проповідувати по мірі їх талантів і нагоди. І без жодної згадки про позволення чи уповажнення від когось, ми бачимо Степана, одного з дияконів, ревно проголошуючи про Христа, наслідком чого він стався першим після Господа мучеником, який запечатав своє свідчення кров’ю. Це положення рук означало лиш Апостольське признання і благословення.

(3) Кладення рук на Павла і Варнаву, не могло бути позволенням навчати, тому що вони вже стали визнані як старші і навчали в Церкві в Антиохії більше, чим рік. Крім того, вони обидва навчали усюди передтим (Порівняй Діян.9:20-29; 11:26). Це положення рук могло лиш означати підтвердження місійної праці, яка мала бути піднята Павлом і Варнавою – що Церква в Антиохії з’єдналась в місіі з ними і правдоподібно покрила їх кошти.

(4) Тут Апостол натякає, що кладення рук Тимотея, на співтовариша праці у Господній винниці, означатиме його дозволення, або потвердження; отже, коли той, на кого він положив руки, поступає невластиво, не за взором Господнім, то він, Тимотей, буде учасником його гріха. Тому він мусить, так далеко як це є можливо, упевнитися, щоб не давати свого впливу до припровадження такого, який би поступав на шкоду Господнього стада, морально чи доктринально.

Тут не можна ризикувати; обережність має бути практикована в даванню рекомендаційного листа, або в публічному потвердженню, що такий е гідний довір’я. Ця сама порада є ще тепер властивою для цілого Божого народу в пропорції до рівня їх впливу. Однак нічого тут не вказує, щоб хтось був залежний від потвердження Тимотея, перш ніж міг мати право до навчання; це право згідно з обдарованням є дароване Господом усім, які принимають Святого Духа помазання.

ПЛАТНА СЛУЖБА

Звичай платної служби (для старших) який тепер стався так загальним і багато думає, що є конечним, не був практикований в ранній Церкві. Наш Господь і Його вибрана дванадцятка, були бідні, так далеко як можемо бачити з записів – за вийнятком можливо, Якова, Йоана і Матея. Очевидно, призвичаєні до добровільного давання для Левитів, жиди поширили цей звичай давання до всього релігійного, яке виглядало їм, що це походить від Бога. Ученики мали загального скарбника, Юду (Йоана 12:6; 13:29) і тому не відчували браку; також очевидним є і це, що вони ніколи не збирали данини. Про це не маємо жодного натяку в записах, що подають про чини і слова Господа. Він довіряв, що Отець приготовить все, що потрібне, і певні побожні жінки услуговували Йому і його ученикам тим, що мали- Мат.27:55,56; Луки 8:2,3.

Коли б проповідування нашого Господа були накликуванням про гроші, то стратили б свою вартість. Нічого не промовляє до нас так, як те, що Господь проявив несамолюбність і так само ті, яких Він вибрав, за вийнятком одного, Юди, і його захланність і нечесність спричинила йому смерть (Йоана 12:5,6). Любов грошей, пересада і жебрача система нинішного Вавилону, нищить його великий вплив; і відсутність такого духа між вірними Господа тепер, так як і при першім приході, промовляє вельми на їх користь між тими, які дивляться на них, як на живих листів, що не вповні оцінюють їх научування. В найбільш чудовий спосіб Господь заосмотрив і приготовив все для праці Його “жнив”, без жодного накликування про гроші; і ми маємо довір’я, що це ніколи не буде інакше, бо віримо, що таким є Боже веління.

Нехай ці амбітні і пожадливі світових розкошів і багатства, шукають за ними на полі торгівлі, або в славних професіях; але нехай ніхто не стається слугою Євангелії Христа, з якогось іншого мотиву, чим любови для Бога, і для Правди і його братів. Є це любов, яка буде радуватися жертвувати вигоди і багатство, і гонори людей, не з наріканням, лиш охочо і з серця. Але на жаль, номінальне Християнство виросло велике і по світовому, і його слуги є вдостоєні почестями, титулами, так як Всечесний, Найчесніший, Преосвящений, Доктор Теології тощо; і з тими почестями і титулами йде платня – не згідно з його потребою, але на основі його здібности до притягання много^ народу і багатих людей. Природний наслідок цього є – “Його проводирі судять за гостинці, його священикм вчать за плату, пророки його вгадують за гроші, та ще й на Господа здаються, кажучи: Хіба Господь серед нас не пробуває? На нас не прийде біда!”(Мих.З:11). “їх сторожі всі сліпі, не розуміють. Усі вони пси німі, гавкати не можуть; мріють, лежачи, і люблять спати. Пси, ненажери ненаситні. Це пастирі лихі, безглузді. Усі пильнують власну дорогу, кожен, без винятку, про свою користь дбає”. (Ісая 56:10,11) “за своїм пожаданням зберуть навколо себе вчителів, щоб вони їм вуха лестили (говорили їм те, що вони люблять). Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться.”- 2Тим.4:3,4.

Деякі можуть міркувати, що треба уникати обидві скрайності – великої платні і жодної платні – і можуть наводити слова Господа, “Гідний є робітник своєї заплати” і слова Апостола “Коли ми сіяли вам духовне, чи ж велика то річ, як пожнемо ваше тілесне?” (ІКор. 9:11). Проте ми мусимо пам’ятати, що навіть ці найсильніші вислови Писання не відносяться до князівської платні, але до заспокоєння найважніших потреб. Це Апостол ілюструє через такий вислів “Не в’яжи рота волові, що молотить” (ІТим.5:18). Віл мав бути вільний, щоб старався про свої потреби, але не більше. Апостол дає нам нарис своєї успішної служби, кажучи: “Ось утретє я готовий прийти до вас, і не буду для вас тягарем, бо не шукаю вашого, але вас…я з охотою буду витрачуватися, і себе витрачу за душі ваші, хоч, надмірно люблячи вас, я менше люблений вами”- 2Кор. 12:14,15.

Поступовання в сліди Ісуса і Ап. Павла (Його головного речника) не буде провадити нас до того, щоб ми вимагали платні. Ап. Павло, після виказання, що питати про земну винагороду за духову службу не порушує справедливості, говорить нам про своє власне поступовання в цій справі в таких словах:

“Ні срібла, ні золота, ані одежі – від нікого не жадав я, самі знаєте, що потребам моїм та тих, які були зо мною, служили оці мої руки. У всьому показав я вам, що так працюючи, треба помагати малосильним, та пам’ятати слова Господа Ісуса, які Він сам сказав: Краще давати, ніж брати”.- Діян.20:33-35.

“Коли інші мають це право над вами, то чи не тим більше ми? Однак, ми не користувалися цим правом, а все терпимо, щоб не зробити перешкоди Христовій Євангелії” (1Кор.9:12).

“Коли я прийшов до вас, і бувши в недостатках, не був я тягарем для нікого, бо недостаток мій поповнили брати, які прийшли з Македонії. І у всьому беріг я себе, щоб не бути для вас тягарем.”- 2Кор.11:9.

Наша вільність є та сама, яку мали Апостоли в цьому відношенню; і вірність для справи Правди повинна провадити нас, щоб іти в їх сліди так в цій, як і в інших справах. Господь, Апостоли і їх співтовариші, які подорожували і віддавали ввесь свій час для служіння Правди, принимали добровільні подарки від братів на покриття їх видатків, і, як вже було зазначено, кладення рук Церквою Антиохії на Павла і Варнаву, коли вони мали розпочати свою місійну подорож, виглядає вказувало, що церква сталась відповідальною за їх видатки і через те мала участь в їх праці.

В Писанню немає натяку, прямого чи непрямого, щоб старші, які служать в місцевих Зборах, в Церкві, одержували платню, або гроші на свої видатки; і ми віримо, що це в загальному буде корисним для кожного місцевого Збору користати з добровільних послуг своїх власних членів – кількох, чи багатьох, великих, чи незначних. Ця біблійна метода є духово здоровою, кращою від платного учителя; вона схильна притягати усіх різних членів для вживання і розвивання їх духових дарів і провадить усіх, щоб дивитись на Господа як на правдивого Пастиря. Як число здібних учителів збільшується, то приклад Церкви в Антиохії може бути застосований -призначити деяких на місіонарів, кольпортерів, пілігримів і т.п.

Незважаючи на те, якщо який Збір вважає, що поле його праці є велике, і що брат може з користю віддати свій цілий час для його услуги і для місійної праці, і якщо вони (члени Збору) бажали б добровільно покрити кошта цього брата, то ми не знаємо, щоб яке Писання це забороняло. Але так служачий брат, як і допомагаючий Збір, повиненні бачити, щоб дана сума не перевищувала його поміркованих коштів для служби і для тих, які є на його одержанню. Обидві сторони повинні бачити, щоб всі члени Збору розвивались і вправлялись, головно ці, що мають кваліфікації на старших, бо в противнім випадку може розвинутись дух Вавилону, дух церковництва.

ДИСЦИПЛІНА (ПОРЯДОК) В ЦЕРКВІ —Матг.18: 15,18—

Стереження порядку не є функцією самих старших, але цілої Церкви. Коли виглядає, що хтось поповнив блуд, або гріх, то цей блуд повинен бути показаний йому лиш через того, хто через те потерпів, чи зазнав шкоди, або через члена, який перший відкрив або довідався про те. Якщо докорений не виправдається і триває дальше в блуді, тоді треба запитати двох, або трьох братів, щоб без упередження вислухали про цю справу і порадили суперечників. (Вони можуть бути, або не бути старшими, але сам стан старшого не буде тут додавати сили чи авторитету в справі, за вийнятком, коли б їх суд був більш дозрілий і вплив більш ефективний). Якщо цей комітет одноголосно рішить на користь якоїсь сторони, то друга повинна з тим погодитися і справа буде тоді полагоджена – поправа, чи відшкодований повинна негайно наступити, так далеко як це є можливе. Коли б хтось з тих, що перші провадили справу, дальше обстоював своє блудне поняття чи поступовання, то тоді той, який перший вніс скаргу, або члени комітету, повинні представити цю справу перед Церкву. З того видно, що старші в жодному значенню не мають бути суддями інших членів – переслухання і суд залишається для місцевого тіла – Церкви.

Коли зроблено два повище згадані попереджуючі кроки і старшим стали представлені факти то їх обов’язком скликати загальне зібрання Церкви, тобто посвячених.як суд – щоб^вислухати в подробицях цю справу, і в імени Голови і Його поваги видати осуд. Справа повинна бути так ясна, щоб рішення було одноголосне, або приблизно до того, і з осудженим треба благородно обійтися, таким чином мир і єдність тіла (Збору) буде задержана. Жаль (винного) є можливий навіть перед часом його осуду Церквою. В дійсності, то жаль і покаяння, і поправа є ціллю кожного кроку цієї процедури -направляти переступника; тут не мається зовсім на цілі, щоб його карати. Карання, пімста не є нашою, лиш належить до Бога “Пімста моя, я відплачу, говорить Господь” (Рим. 12:19). Коли б переступник каявся при якімнебудь кроці цієї процедури, це повинно бути причиною радості і подяки для всіх, які мають Господнього Духа, і лиш такі, а не інші є членами Його тіла.- Рим.8:9

В дійсності, коли переступник навіть не схоче послухати рішення цілої Церкви, жодної кари не треба і не можна давати. Що ж тоді робити? Тоді Церква має відтягнути свою сполуку з ним, і всякі вияви братства. Відтоді винного треба трактувати як “поганина і митника”.- Мат.18:17.

В жодному ступені цієї процедури (розгляду цієї справи) не можна того оголошувати публично -скандалізувати його і Церкву, і Господа її Голову. І про нього не треба говорити з погордою, навіть після відлучення, так як ми не повинні говорити про світських людей, чи поган. Апостол говорить “не говоріть зле про нікого” і “чиніть добро усім людям” (Тита 3:2; Гал.6:10). Любов є якістю, яка вимагає точного послуху для цих двох останніх вимог, для “всіх людей”; скільки більше любов вимагатиме, щоб “брата”, співчлена Збору, Христового тіла, не тільки не ранити ложними висказами, але щоб його слабості і помилки, і гріхи були старанно прикриті, не тільки перед неспівчуваючим світом, але також перед “домом віри” і навіть перед Церквою – аж покажеться, що треба конечно підняти цей останній крок, тобто “представити це перед Церкву”. При кожному кроці дух любови буде надіятись, що переступник це вчинив через мильне зрозуміння і буде молитися про мудрість і ласку, щоб звернути грішника від блудної дороги і в той спосіб, якщо можливо, спасти душу від смерти. Яків 5:20.

О, щоб Св. Дух, дух любови, міг перебувати в кожному члені Церкви до такої міри, що це спричинило б йому біль, коли чує очорнюючі вісті про когонебуть, головно про співтоваришів віри. Це саме усунуло б половину непорозуміння. Тоді зазначена Господом процедура дуже рідко провадила б до суду Церкви, радше, усуваючи причину незгоди, це підносило б пошану для рішення Церкви, як рішення Господа, і голос Церкви мав би більший послух. Більше того, коли любов і порядок панує, то ми можемо бути певні, що кожний член буде старатись пильнувати своїх справ і не пробувати критикувати свого брата, і скоро представляти справу перед комітетом, або Церквою, хіба що справа є важною, коли йде про нього, чи Церкву, чи Правду.

Безперечно, більшість клопотів в Церкві (або в суспільстві, або в родині) виходить не з бажання чинити зло, ані навіть з зла учиненого недобровільно, але з незрозуміння і, хотяй частинно, з невластивого пояснення замірів чи інтенцій. Язик с головним злочинителем, і тому це є частиною духа здорового розуму, щоб стерегти уста, як також і серця, з якого виходять невластиві почуття, які запалюють вогонь до злих пристрастей і часто шкодять другим. Нове Створіння, Церква, має виразну інструкцію від Господа відносно цього важного предмету. Дух Його любови має наповнити їх як вони йдуть сами з довірям до оскарженої особи; вони не повинні наперед про те з ніким говорити і не йти до неї, щоб її робити закиди, чи ганити, чи карати, лиш щоб допомогти перестати чинити зло, і якщо можливо, вирівняти попередньо зроблену шкоду. Розказування іншим про її блуди, так перед справою, як і після справи, не є властивою річчю, не після любови – це противиться Словам і Духові нашого Господа. Про цю справу не треба також говорити, щоб шукати поради, бо ми маємо пораду Господа і згідно з нею маємо поступати. Якщо справа є особливою, тоді треда запитати наймудрішого брата про пораду по лінії припускаємої справи, так щоб не викривати дійсного клопоту, ні переступника.

За вийнятком, коли клопіт є серйозний, справа повинна закінчитися з зверненням до переступника, чи він послухає, чи не послухає. Але коли другий крок є потрібний, то тим, які будуть розсуджувати цю справу, не треба її пояснювати, аж тоді, коли винний є присутний. Таким чином оминеться “обмови” і комітет братів підійде до справи без упередження, і буде більш здібним дати мудру пораду обом сторонам; часом вина може бути по обох сторонах, або, можливо, вповні по стороні того, що вносить скаргу. В кожнім разі, посуджуваний буде приємно вражений через таке справедливе трактовання і буде більш схильним послухати таких дорадників, якщо ПОРЯДОК ІДИЦЦИГШНА НОВОГО СТВОРІННЯ його поступовання виглядатиме їм також невластиве. Але чи цей, осуджений комітетом, що є винний, погодиться з їх рішенням, чи ні, то це все ще є дальше приватною справою, і нікому не можна про неї згадувати, поки не покажеться настільки важною, що треба її представити перед Церкву, яка винесе остаточне рішення. Тоді перший раз це є загальною справою для святих тільки, і в пропорції як вони будуть “святими”, вони не бажатимуть говорити про чиїсь хиби більше, чим буде потрібно.

Провадити досліди Церковного суду є справою кожної особи, тому кожний повинен старатись пізнати, де є правда і як ця справа дійсно мається. Кара відтягнення спільноти є намірена в тій цілі, щоб привернути на правильний шлях, і її Господь приписав. Це с для охорони Церкви, до відлучення тих, які поступають непорядно, не по дусі любови. Цього не треба вважати, як сталого відлучення, але аж осуджений пізнає і визнає свій блуд, і по мірі своєї здібносте направиться.

ОБВИНУВАЧЕННЯ ПРОТИ СТАРШИХ

“Не приймай обвинувачення проти пресвітера, (старших) хіба що при двох, чи трьох свідках”- 1Тим.5:19.

В цьому висказі Апостол визнає два принципи. (1) Що старший вже став визнаний через Збір, як такий, що має добрий і шляхотний характер, і особливо ревний для Правди, і відданий Богу. (2) Що такі особи, з причини їх вищого становища в Церкві, будуть позначені противником як особливий предмет його атаки – предмет заздрости, ненависте, злоби і суперечки з сторони деяких, так як про це перестеріг наш Господь, “Не дивуйтесь, коли світ вас ненавидітиме”. “Коли світ вас ненавидить, знайте, що він мене скорше від вас ненавидів”. “Коли Господаря дому називали Вельзевулом, то наскільки більш будуть так називати його домашних” (ІЙоана 3:13; Йоана 15:18; Мат. 10:25). Чим більше вірний і здібний буде даний брат, більше на подобіє свого Господа, то тим більше буде відповідним до вибору на старшого, і через те буде більше вірним старшим, але такий напевно матиме ворогів – не тільки сатану і його післанників, але теж багато, таких, що сатана зможе звести і обманити.

Ці причини повинні бути забезпеченням для старшого проти осуду якоїнебуть одної особи, якщо його життя е бездоганне. Коли йде про поголоски і чутки, то на них зовсім не треба звертати уваги, тому що жоден правдивий співпрацівник, знаючи приписи Господа (Мат. 18:15) не буде поширювати поголосок і не буде їм вірити. Оскаржуючі, коли хочуть, щоб їм вірити, повинні бути свідками. І навіть коли два, або три свідки вносять скаргу, тут не буде іншого способу вислухання цієї справи, чим цей повище зазначений. Кожна одна особа оскаржуючи в злім старшого, повинна, після невдачі особистої розмови з ним, взяти з собою двох, або трьох інших, які в той спосіб стануться свідками його впертості. Тоді ця справа, ще не полагоджена, може бути через старшого, чи через когось іншого представлена перед Церквою.

Дійсно, ця скарга перед двома, чи трьома братами, будучи вимогою по відношенню до всіх членів, дає причину припускати, що Апостол заявляв, або стверджував, що старший повинен мати такі самі права і привілеї, що є Гарантовані для кожного з братів. Може бути, що деякі були схильні думати, що наколи старший має мати “добре свідчення”, не тільки в Церкві, але й поза нею, то на нього можна вносити скаргу за якунебуть найменшу провину, тому що він займає впливове становище. Але слова Апостола виказують, що старший мусить мати такі самі привілеї, як інші.

Ця справа свідків має бути глибоко вирита в умі кожного Нов. Створіння. На те, що інші твердять, що вони знають і що в спосіб очорнюючий говорять, не треба навіть звертати уваги, ні цього принимати. Якщо двох, чи трьох, слідуючи за директивою Господа, вносять на когось скаргу, не обмовляючи, ні очорнюючи, але так як поінформовані – ЗОЇ

перед Церкву, то навіть тоді їм не треба вірити; але тоді буде властивий час для Церкви вислухати справу -вислухати обидві сторони, в присутності кожної, і тоді з молитвою до Бога видати рішення і напімнення, так уформоване, щоб помогти тому, хто завинив і привернути його назад до праведности, і не висувати до зовнішньої темноти.

УЯВНИЙ (МИЛЬНИЙ) ПОКЛИК ДО ПРОПОВІДАННЯ

Багато людей твердить, що вони одержали поклик від Господа проповідувати Євангелію; вони можливо скажуть, що ніколи не знали, чому і що вони знають, що не мають особливих кваліфікацій для цієї служби, або що обставини були завжди на перешкоді, щоб відповісти на цей поклик. Запитуючи їх відносно способу цього “поклику”, приходиться до висновку, що це була лиш уява, чи уроєння. Хтось в певному часі свого досвіду (може перш ніж стався Християнином) дізнав почуття, що він повинен віддатись Богу на Його службу і його найвищий ідеал Божої служби витягнув з досвіду номінальної церкви, зображеного в проповіднику, на службу якого ходила його родина. Інший відчував бажання вирізнитися через ношення відмінного вбрання, одержання пошани, титулу і платні проповідника, хотяй би другорядного. Може бути і такий, який вважає, що якщо Апостоли були “невченими людьми”, то може і його Бог особливо вибрав, хотяй він не має науки, ні здібності. Але хотяй Бог покликав багато і дав їм спромогу виконувати Боже діло, то це не означає, щоб через те їх амбітні бажання виповнилися, які вони мильно пояснюють як поклик до голошення Євангелії.

Як вже було показано, кожний член Нов. Створіння є покликаний до голошення, до проповідування Євангелії, не через його амбіцію, або уяву, але через Слово, що кличе усіх, які прийняли ласку Божу не надармо, “щоб звіщати славу Того, Хто покликав вас із темряви до дивного Свого світла” (Шет.2:9). Тому цей поклик включає усіх сплоджених з духа Правди, з Св. Духа – мужчин і жінок, слуг і вільних, багатих і бідних, вишколених і невишколених, чорних, червоних, брунатних, жовтих і білих. Якого більшого повеління нам треба, чим це “А в уста мої Він дав нову пісню” і ” Усі милості Господні”.-Пс.40:3; 107:43.

Правда, Господь вибрав особливо і покликав особливо дванадцять Апостолів для спеціяльної праці. Також правда, що Він запропонував, що так далеко як Його народ буде повинуватись^ до Його слів, Він “розложе різних членів в тілі”, так як Йому вподобається – одних до одної служби, а інших до другої, “кожного згідно до його здібності” (Мат.25:15), але він також виразно показує, що багато буде старатись, щоб поставити себе самих як вчителів, і що обов’язком Церкви є дивитись постійно на Нього, як її правдивого Голову і Провідника, і не потурати тих братів , що стараються задовільнити свої власні амбіції, що занедбання цього обов’язку, означатиме занедбання Його слів і тим самим брак любови і послуху для Нього, і це напевно принесе їм духову шкоду, так для Збору як для самозванців.

Господнє правило відносно цього предмету є виразно представлене, “Бо кожний, хто підноситься, буде принижений, а хто принижується, буде вивищений (Луки 14:11). Церква має заховувати це правило в усіх справах, в яких вона старається знати і слухати Господа. Метода Господня є на користь лиш для того, якого ревність і вірність, і терпеливість в чиненню добра показалась у всіх справах. “Хто вірний у найменшому, буде вірний і у великому” (Луки 16:10). “У малому ти був вірний, над великим поставлю тебе” (Мат.25:21). На долі драбини є багато місця на почесть. Той, хто хоче, не буде довго ждати на нагоду служити Господу, Правді і братам в скромний спосіб, якого винесений духом буде погорджувати і занедбувати, шукаючи за більш почесною службою в очах людей. Вірні будуть радуватися з якоінебуть служби і для них Господь відкриє ширше дверінагоди. Таким чином Його воля, показуючи мудрість згори, має бути пильно перестерігана кожним членом Нов. Створіння, головно в його голосуванню, в його підношуванню рук як члена тіла Христового, щоб проявити волю Голови.

Брата, який шукає слави, треба оминати, хоча він є здібний; і менше здібного, але покірного брата, треба вибрати на старшого. Отже лагідний докір повинен бути корисний для всіх – хоча не скажеться ні одного слова відносно даної причини. І в справі здібного старшого, що дає докази диктаторського духа і є схильний вважати себе вищим понад Церкву, і з відмінної кляси, або такий що претендує мати право від Бога, а не від Церкви, навчати інших, то тут є обов’язком знизити такого до якоїсь іншої служби, або від усякої особливої служби на певний час, аж він прийме свій лагідний напомин і видістанеться з сильця противника.

Всі повинні пам’ятати, що амбіція, подібно як і інші умислові якості, є конечною в Церкві, так само як і в світі; але в Новому Створінню це не має бути самолюбною амбіцією, щоб бути чимсь великим і важним, але мила амбіція, щоб служити і Його народові, навіть тим найменшим. Ми всі знаємо, як амбіція довела сатану до упадку – від ласки і служби Божої до стану ворожнечі для свого Творця і до усіх Його правильних постанов та регул. Подібно всі, які принимають його спосіб, кажучи, “Зійду я на небо, повище зір Божих (я винесусь понад інших синів Божих), зроблюсь подібним до Всевишнього – володар між ними, узурпатор Божого авторитету, без Божого признання)”, такі напевно пізнають страти і непризнання від Бога. І вплив таких, подібно як сатани, напевно буде шкідливим. Так як сатана був би небезпечним учителем, так є всі ті, які мають його духа, або схильність напевно поведуть до темноти, а не до світла, тому що вони самі не є у властивому стані, щоб одержати світло і бути вжиті як його післанники для інших.

Тому всюди, де якийсь брат відчуває, що він є покликаний проповідувати для публіки, коли двері до служби не були відкриті йому в призначений спосіб -якщо він хоче впхатися силою на Церкву, без її майже одноголосного прохання, або як він, будучи вибраний на становище старшого чи провідника, і тепер старається цю позицію вдержувати, і вважає, що це є правильним без регулярного голосовання Церкви, або час від часу питати, щоб його служба продовжувалась, то ми можемо рішучо сказати, що або такий брат не розуміє добре справи, або шукає вивищення і тому не надасться до жодної служби в Церкві. В кожному випадку буде властивим зробити зміну при першій нагоді, коли будуть вибори, і як вже було зазначено, перша неділя в році, або в кварталі була б властивим часом на вибори і її легко запамятати.

“ПЕРЕСТЕРІГАТИ НЕПОРЯДНИХ”

“Благаю ж вас, браття, перестерігайте непокірливих, потішайте малодушних, підтримуйте немічних, усім довготерпіть. Глядіть, щоб ніхто нікому не віддавав злом за зло, але завжди старайтесь про добро один одному і для всіх”.- 1Сол.5:14Д5.

Цей напомин не відноситься до старших, але до цілої Церкви, включаючи старших. Він визнає цей факт, що хоча ціла Церква має досконале становище перед Ним як Нове Створіння в Христі, всеж таки кожний і всі з них мають свої недосконалості щодо тіла. Дальше це показує те, що ми всі знаємо, що є різниці в ступнях і видах наших тілесних слабостей; отже так як в дітях в земній родині відмінні темпераменти вимагають відмінного трактування через родичів, то тим більш в Божій родині є теж великі різниці темпераментів і тому вимагають особливого підходу і зрозуміння один одного; звертати увагу на недосконалості один одного, з точки критики, принесе для нас велику шкоду, бо будемо розвивати в своїм серцю склонність до вишукування чиїхсь хиб і скоро помічати їх слабости, а в той сам час будемо сліпими до наших власних хиб та немочів. Такий підхід, чи критика є чужою для духа і заміру напомину Апостола.

Це є скероване до тих, які стали сплоджені з духа правди, духа святості, духа покори і духа любови. Такі, що в цей спосіб зростають в чеснотах Духа, будуть боятись і будуть критикувати головно свої хиби, а любов їх для других буде склонювати їх робити в свойому умі різні виправдання на їх користь, радше чим їх осуджувати. Але, коли цей дух любови радо прощає провини і вади братів, він повинен бути на осторозі, щоб помимо цього чинити їм добро – не через нарікання, спори, сварку і обмову один одного, але в спосіб, який Золоте Право похвалює. З лагідністю, тихістю витревалістю і довготерпінням буде старатися, щоб не зважати на один одного слабості, і в той самий час помагати один одному видістатись з них, пам’ятаючи про певні свої слабості.

Непокірні не мають бути заохочувані, чи підпирані в їхній невластивій дорозі, але з лагідністю і в любові вони мають бути остережені, що Бог є Богом порядку; і що в пропорції як ми будемо зростати на Його подобу і в ласці, то ми мусим заховувати правила порядку, їм треба напімнути і пояснити, що нічого не є дальше від Божого влаштування, чим анархія, і що навіть світські люди визнають, що найгірша форма правління, є кращою, чим анархія. Тому Божий народ, який одержав Св.Духа повинен признати цей самий принцип і в Церкві; і Апостол напоминає нас, щоб ми один одному корились, задля загального добра справи Господа. Коли б ми були всі досконалі і наше розуміння Господньої волі було досконалим, то ми всі думали б так само; там не було б потреби коритись один одному; але тому, що наші висновки (розуміння) різняться, то це є конечним, щоб ми зважали один на одного і на його точку погляду, і щоб кожний старався щось посвятити на користь загального миру і навіть посвятити все, щоб задержати єдність Духа з в’язами миру в тілі Христа, хіба що принцип став би нарушений через таке поступовання. Можливо, що ці непорядні чи непокірні, чи неохайні, не є впонні винні за такий стан. Багато людей є народжені з злими нахилами і є схильні бути такими в їх убранню і в усіх справах життя. Тому непорядок, безладдя е частиною слабості, на яку треба дивитись з співчуттям, ласкаво, але вссж таки не можна дозволити, щоб вона робила кривду для Божої Церкви, щоб шкодила її корисній чинності і здержувала співпрацю в студіях і в служінню Правді. Це не є волею Божою, щоб Його народ мав таку лагідність, що переходила б в слабість у його поступованню з тими непорядними особами. Лагідно, співчутливо, але рішучо їм треба показати, що так як порядок є першим правом неба, то він також мусить бути високо оцінюваний між тими, які мають новий ум, які думають про те, що вгорі; і для Збору було б гріхом дозволити, щоб один, чи два чи більше переступали Божі правила, чи постанови, які є виражені в Його Слові і як вони є загально зрозумілі Збором, з яким вони с злучені.

НАПОМИНАННЯ НЕ НАЛЕЖИТЬ ДО BOX

Було б великою помилкою припускати, що Апостол, вживаючи цієї загальної мови до Церкви, розумів, що кожна особа в Церкві мала робити такий напомин. Мудро напоминати, щоб з цього була користь, є дуже делікатною справою і дуже мало має талант до того. Через вибір старших Збором розуміємо, що це означає вибрання з числа тих, які є найбільше духово розвинені в злуці з їх природними кваліфікаціями, щоб назначити їх представниками Збору, не тільки провадити зібрання, але також, щоб вдержувати порядок на зібранню і напоминати непорядних в мудрий і чемний спосіб, але рішучо і впевнено. Що такою є думка Апостола, є виразно показано в двох слідуючих стихах, де він говорить: “Благаю вас браття, поважайте тих, які серед вас працюють і провадять вас у Господі, та навчають (напоминають) вас і поважайте їх високо в любові за їх працю. Живіть в мирі між собою”.- ІСол.5:12,13.

Коли правильно шукається Божої мудрости і нею керується при виборі старших Збору, то це вказує, що ці вибрані були високо оцінені, і тому що новонавернені не мають бути вибирані, то з того виходить, що вони були оцінені і вибрані за їхню працю, тому що брати розпізнали що вони мають відповідну міру Св. Духа любови, і мудрости і лагідности, крім інших природних кваліфікацій для служби. Вислів “Живіть у мирі між собою”, як напоминає Апостол, означає, що вибравши старших, щоб вони були представниками Збору, члени цього Збору в загальному будуть сподіватись, що вони будуть виконувати службу, до якої стали покликані, і не будуть старатись кожний з осібна напоминати, чи картати тощо. Дійсно, як ми вже бачили, Господній народ не має судити один одного особисто, і лиш Церква, цілий Збір, має право вилучити когось від спільноти і привілею згромадження. І це, як ми виказали, може статись лиш після різних вчинених кроків, після того, коли усі старання, щоб привернути дану одиницю до покаяння і направи, не мали успіху, наслідком чого добро Церкви в загальному було загрожене через його зле поступовання. Але в тексті перед нами Апостол напоминає, щоб Збір “знав”, тобто розпізнав тих, яких вони вибрали за своїх представників, і сподівався від них пильновання і стереження справ Збору, і щоб вони напоминали непорядних, так далеко, аж справа станеться так важною, що треба її представити перед суд Церкви.

ПУБЛІЧНЕ НАПОМИНАННЯ

Цей напомим може бути в певних обставинах зроблений публично перед Збором, згідно з думкою Апостола, яку він передає Тимотеєві: “Тих, що грішать, картай перед усіма, щоб і інші страх мали” (1Тим.5:20). Таке публичне картання може бути тоді, коли зроблено публічний великий гріх. З причини якогось невеликого переступу правила, чи порядку, старіш керуючись правом любови, “Золотим Правом”, повинні напевно поступити так як Апостол на іншому місці радить “І уважаймо (пильнуймо) один на одного, заохочуючи до любови і до добрих діл” (Жид.10:24) і, пильнуючи, вони будуть знати, що слово сказане приватне буде правдоподібно більш корисне для даної особи, чим публичний докір, який може зранити і статись шкодою для чутливої природи, там де таке поранення є зовсім непотрібне, і де любов скерувала б справу в інший напрям. Але навіть коли би старший мусів картати публично важний переступ, то це треба виконати з любов’ю і з бажанням, щоб переступника направити і привернути на властиву дорогу, а не з наміром, щоб його відкидати. Очевидно, це не дає права старшому ганити когось до такої міри, щоб йому заборонити користати з привілеїв Збору. Така догана, як ми вже бачили, може вийти лиш від цілої Церкви і це лиш після повного вислухання справи, підчас якого оскаржений має повну нагоду оправдатися, або виказати жаль, змінити своє поступовання і одержати прощення. Церква, тобто посвячені Богу як цілість, є Його представниками, а старший є лиш представником Церкви – найкращим виразником волі Господа. Тому Церква, а не старші, видає остаточний суд в усіх справах, і тому поступовання старшого завжди може бути переглянене і скоректоване Церквою, згідно з її розумінням Божої волі.

Розважаючи цю справу, можемо на хвилю спинитись, щоб довідатись до якої міри Церква, прямо чи посередньо, або через старших, має виконувати цей обов’язок напоминання непорядних і, щоб остаточно виключити їх з Збору. Це не с в силі Церкви, щоб вилучити таких на все. Коли брат, який провинився перед братом, або перед цілою Церквою, вернеться і скаже “я жалую, що зле поступив і обіцяю, що наскільки зможу, буду старатися поступати правильно”, або щось подібне до того, то йому треба простити вповні, так як ми надіємось, що Господь прощає провини всім. Ніхто, лиш Господь має силу чи авторитет відтяти когось на завжди – силу відтяти галузку від Виноградини. Ми є поінформовані^ що є гріх на смерть, за який не є корисно молитись (ІЙоана 5:16) і ми повинні сподіватись, що такий добровільний гріх, що спричинить Другу Смерть, буде такий очевидний ї поганий, що буде легко розпізнаний тими, які є в сполуці з Господом. Ми не можемо судити нікого відносно того, що є в їх серцю, але, як вони поповнили гріх на смерть, то це напевно буде назовні показано – через їх уста, якщо вони стали доктринальними переступниками, відрікаючись дорогоцінної крови примирення, або через неморальність, якщо вони вернулись до життя по тілу, “як свиня вимита, іде валятися в болоті”. Власне про таких говориться в Жид. 6;4-8; 10:26-312, і там Апостол перестерігає нас, щоб з такими не мати нічого до діла – не їсти з ними, не приймати їх до своїх домів і не вітати таких (2Йоана 9-11), тому що ці, які будуть лучитись з ними, або їх вітати, будуть почислені за ворогів Бога і як учасники злих діл, або злих наук.

Але відносно інших, які “ходять непорядно”, правило є зовсім відмінне. Такий виключений брат, або сестра, не повинен бути трактований як ворог, але як зблудивший брат, подібно як про те Апостол дальше говорить в цьому листі “Коли ж хто не послухає нашого слова через це послання, зауважте (назначіть) такого і не дружіть з ним, щоб він був осоромлений. Та не за ворога його вважайте, але напоминайте як брата” (1Сол.З:14,15). Така справа як ця, вказує на якусь публичну опозицію з сторони цього брата для правил і порядку представлених Апостолом, як Господнім речником; і така публична опозиція до правильних принципів заслуговує і має одержати догану через Збір, коли його члени рішать, що даний брат відійшов так далеко від порядку, що потребує напомину, і коли він не погодиться з словами мудрого напомину і поради, то його треба вважати як такого, що більше не заслуговує на спільноту з^братами, поки не погодиться з тими мудрими вимогами. Його можна вітати на вулиці, але не так як покірних братів. Вилучення повинно бути лиш від привілеїв Збору і від особливої братерської спільноти, приналежної вірним. Ця думка міститься також в словах нашого Господа “Нехай буде тобі як поганин і митник”. Господь не мав на думці, щоб ми ранили поган чи митників, або трактувати їх неприязно, лиш тільки, щоб ми не товаришили з такими братами, ані не шукали в них довіри, і самі ми, як КСтворіння, не виявляли їм свого довіря. Дім віри повинен бути скріплений і злучений разом спільною любов’ю і симпатією, і виявом того ж в різних способах. Власне брак цих привілеїв і блаженств, спричинює цьому відлученому братові терпіння, аж він буде почувати, що йому треба зробити поправу і вернутись до родинного зібрання. В тім є думка відносно теплоти, щирости, правдивого братерства – що це повинно панувати між тими, які є членами Господнього тіла.

ПОТІШАЙТЕ МАЛОДУШНИХ

Продовжуючи перегляд слів Апостола в цьому стиху, ми завважуємо, що Церква має потішати малодушних. З того бачимо, що Дух Святий, якого ми прийняли, не перемінює наших смертельних тіл, так щоб вповні поконати цю слабість. Отже є деякі слабшого духа, так як є деякі слабого тіла і кожний потребує співчуття і допомоги по цій лінії своєї слабості. Малодушні не мають бути оздоровлені в чудесний спосіб, і ми також не повинні думати, що тому, шо ум деяких є слабий і нездібний збагнути усієї ширини і довжини, глибини і височини Божого плану, то через те вони не належуть до тіла. Противно, так як Господь не шукає для свої Церкви лиш тих, які є добре розвинені фізично, так подібно Він не пошукує лиш за такими, які є сильними в умі, і які є здібні розуміти і точно аналізувати кожну рису Божого плану. В тілі будуть деякі, які будуть так уздібнені, але інші є слабшого ума і не підходять навіть до пересічного рівня знання. Яку заохоту чи потіху можемо дати таким? Відповідаємо, що старший у свойому поясненню Правди (різних рисів Божого плану) і усі члени Церкви, в їх спільноті, в розмовах одні з другими, повинні заохочувати таких, не конечно вказувати їм на їх малодушність і що вони це вибачають, але радше по загальних лініях – що ніхто не сподіється, щоб в родині Божій всі мали ці самі здібності і умове розуміння. Ніхто не повинен думати, що такі, які мають такі неспроможності, не належуть до тіла Христового.

Очевидно, деяким з природи брак мужности, і відваги до боротьби з противностями, і хотяй мають велику охоту, вони не можуть в тім самім степені, що інші члени тіла, “бути сильними в Господі”, ні “вести доброї боротьби віри” на зовні. Однак Господь мусить бачити їх бажання, їх заміри, щоб бути відважними і вірними, і так само повинні брати – якщо вони мають осягнути ступінь побідників.

Усі повинні визнати, що Бог судить свій народ по його серцю, і якщо ці малодушні мали досить умової сили і волі до зрозуміння основ (підставових наук) Божого Плану Спасення (примирення) через Христа і їх власне оправдання перед Богом через віру в Відкупителя, і якщо на цій основі вони вповні посвятили все своє для Господа, то їх треба вважати під кожним оглядом так, щоб вони відчували, що вони є вповні членами тіла Христового; а що вони не можуть так скоро і виразно розуміти всіх рис Божого плану і пояснювати і боротись так як інші, то це не треба вважати як перешкоду для їх прийняття Господом. Таких треба заохочувати, щоб посвячувались на службу Господу відповідно до їх спромоги і здібності на славу Господа і благословення Його народу і потішати, що всі з’єднані з Христом, які приносять овочі Духа і йдуть Його слідами, будуть мати нові тіла обдарені повною здібністю, в яких всі члени будуть здібні знати, так як вони є знані – і що в міжчасі Господь запевнюс нас, що Його сила є більше показана в нашій слабості. 

ПІДТРИМУЙТЕ НЕМІЧНИХ

Це вказує, що в Церкві є деякі слабші від інших; не тільки фізично слабші, але й духово слабші – в значенню, що мають людський організм звихнений в такий спосіб, що вони, як Нові Створіння, мають більші труднощі зростати і розвиватись духово. Таких не можна відкидати від тіла, але, противно, ми повинні розуміти, що коли Господь признав їх за гідних знання Його ласки, то це означає, що Він є здібний припровадати їх як побідників через Того, Хто полюбив їх і купив їх своєю дорогоцінною кров’ю, їх треба підкріпляти такими обітницями, які дає нам Писання – для того, що коли ми слабі самі в собі, то ми можемо бути сильні в Господі і в “могутності Його сили”, коли вложемо на Нього усю нашу журбу і вірою будемо держатись його ласки, щоб в годині слабій могли знайти виповнення обітниці “Досить тобі благодаті моєї, сила бо моя в немочі довершується.” Такою потіхою може помагати цілий Збір, хоча старші мають особливий обов’язок і відповідальність супроти таких, бо вони є вибраними представниками Церкви і Господа. Апостол, говорячи про різних членів тіла, після згадки про пастирів, і учителів, говорить про “допомоги” (1Кор.12:28). Очевидно, що бажанням Господа є, щоб усі члени Церкви старались зайняти таке місце, щоб допомагати не тільки старшим, як представникам Церкви, але допомагати один одному, чинити добро всім, а найбільше тим, що є з “дому віри”.

ТЕРПЕЛИВІ ДО ВСІX

Коли Нове Створіння виповнює цей напомин виказувати терпеливість до всіх, то пізнає, що вони не тільки виказують правильне поступовання один до одного, але, що вони розвивають в собі одну з найбільших чеснот Св. Духа – терпеливість. Терпеливість є чеснотою Св. Духа, яка знайде велику нагоду діяти і проявлятися в усіх справах життя, до тих поза Церквою, як і до тих в Церкві. І ми повинні пам’ятати, що цілий світ вимагає від нас терпеливості. Це ми пізнаємо лише тоді, коли одержуємо правильне поняття про стан “стогнучого створіння”, яке одержуємо з Писання. Там ми бачимо історію про упадок і як усі стали цим пошкоджені. Там ми бачимо Божу терпеливість супроти грішників і Його велику любов в їх примиренню, і в постанові, яку він учинив, не тільки для благословення і піднесення Церкви з нещасної долини смерти, але також Його славне приготовлення для цілого світу. В тім ми також бачимо, що світ є тепер в тяжкім положенню, а це тому бо є під великою оманою противника “бога цього світу”, який тепер засліплює і обманює їх.- 2Кор.4:4.

Знання цього напевно додасть нам терпеливости. І якщо маємо терпеливість для світу, то тим більше повинні мати терпеливість супроти тих, які вже не є^більше з світу, але які через Божу ласку вступили в стан Його прощення в Ісусі Христі і стали прийняті до Божої родини і тепер стараються йти Його слідами. Яку милу і довготриваючою терпеливість повинні ми мати супроти таких співпослідовників, членів Господнього тіла. З певністю, що ми не повинні мати нічого іншого, чим терпеливість супроти таких; і напевно наш Господь і Учитель особливо не признав би і в якийсь спосіб дав би догану за нетерпеливість до якого-небудь з них. Крім цього, ми потребуємо багато терпеливості навіть зі самим собою під теперішним горем і слабостями і в боротьбі з тілом, світом і противником. Коли навчимося оцінювати ці факти, то це допоможе нам проявляти більше терпеливости до всіх.

“ГЛЯДІТЬ, ЩОБ НІХТО НЕ ВІДДАВАВ ЗЛОМ ЗА ЗЛО”

Це є чимсь більшим від особистої поради, це є повеління дане Церкві, як цілості, і стосується до кожного Збору Божого народу. Це вказує, що коли дехто з дому віри є схильний мститися, віддавати злом за зло, чи це було б братові, чи посторонній людині, тоді Церква, піднімаючи відповідні заходи супроти такого, не буде обмовником, тому що це с обов’язком Церкви звертати на це увагу. “Глядіть, щоб ніхто нікому не віддавав злом за зло”, означає звертати увагу на те, щоб правильний дух був вдержуваний між братами. Тому, коли б старші довідалися про щось подібного, їх обов’язком є дати братові, чи сестрі лагідний напомин по лінії Божого Слова, а коли б вони не послухали, то старші повинні представити це перед Збір. І тут Церква є уповноважнена помітити таке невластиве поступовання з сторони когонебуть. Таким чином ми не тільки маємо бачити один одного, і дивитись один на одного з зичливістю, щоб завважити, що хтось не йде взад, але, противно, ми маємо старатись, щоб всі поступали згідно з тим, що с добре. Ми повинні радуватись і схвалювати всякі вияви, чи докази поступу в правильнім напрямку, даючи нашу підмогу так індивідуально як і спільно в Зборі Божого народу. Чинячи це, згідно з порадою Апостола, ми можемо тим більше радуватися і це з доброї причини, бо коли помагаємо один одному, тіло Христове буде зростати в любові, зростаючи більш і більш на подобіє Голови і стаючись більше спосібним до співнасліддя з Ним в Його Царстві.

“І УВАЖАЙМО ОДИН НА ОДНОГО, ЗАОХОЧУЮЧИ ДО ЛЮБОВИ І ДО ДОБРИХ ДІЛ”- Жид.10:24

Яка мила і чудова думка с тут виражена! Коли є такі, що приглядаються своїм приятелям, щоб знаходити в них блуди і їх знеохотити, або щоб їх хиби використати для себе, то Нове Створіння має поступати противно – пильно досліджувати один одного вдачу, (натуру, характер) в цілі, щоб уникати говорити, або чинити речі, які непотрібно ранили б, збуджували гнів, колотнечу тощо, але щоб заохочувати, і збуджувати їх до любови і правильного поступовання.

І чому ж ні? Чи настанова світу, тіла і сатани не є спонукою до зависти, ненависти, самолюбства і повна різних спокус до гріха в думках, словах і ділах? Отже чому Нове Створіння в Христі не повинно не тільки здержуватись від таких провокацій супроти самих себе і других, але включитьсь до збуджування і спонукування в противному напрямку – до любови і до добрих діл? Напевно цей напомин, подібно як інші напомини Божого Слова, є мудрий і корисний.

СПІЛЬНО ЗБИРАТИСЯ

“І не залишаймо спільного збирання, як деякі мають звичай, але заохочуймо один одного, і то тим більше, як бачите, що зближається день”.- Жид. 10:25.

Господній наказ даний Апостолом годиться вповні з Його власними словами: “Де бо двоє, або троє зібрані в ім’я моє, там я серед них” (Мат. 18:20). Ціль (завдання) цього збирання с виразно показана. Вони с для взаїмної користи і поступу в духових речах – нагода до збуджування чи заохочування один одного до більшої любови для Господа і один до одного і до збільшення добрих діл різного рода, які прославлятимуть нашого Отця, і будуть благословенням для братів і також для інших людей. Якщо той, що каже, Я люблю Бога, але ненавиджу брата, не знає, що говорить і обманює себе (ІЙоана 4:20) то подібно, ми віримо, помиляється той, хто каже, “я тужу за тим, щоб бути з Господом і втішатись Його блаженством і спільнотою з Ним” і якщо в міжчасі занедбує нагоду збиратися з братами, і не радується з їх товариства і спільноти.

Це вже є в природі, що кожний чоловік мусить шукати якогось товариства, і досвіди доказують про правду приповістки, що “свій шукає свого”. Отже, якщо товариство духоводумаючих не с оцінене, не бажане і не пошукуване, і якщо ми не поліпшимо нагоди, щоб в ній радуватися, то можемо бути певні, що це не показує на здоровий духовий стан. Природний чоловік любить і тішиться природним товариством і плянує, і приготовляє Це з його спільниками по лінії справ інтересу і насолоди, хоча навіть його світові плани і надії е дуже ограничені, коли порівняти з великими і дорогоцінними надіями Нов. Створіння. Коли наші уми стаються перемінені через відновлення Св. Духа, наше прагнення до товариства не є знищене, лиш звернене в новий напрям, де знаходимо чудове поле до товариства, до спільноти, до дискусій, до студій, і до втіхи – історію гріха, і стогнуче створіння минуле і теперішнє – Божі записи про примирення і надходяче визволення стогнучого створіння – наш високий поклик до співнасліддя з Господом – докази, що наше визволення приближуеться і т,п. Яке велике поле для роздумування, для студії, для товариства і спільноти.

Тому це не є дивно, що про такого, який не оцінює привілею збиратися з іншими на обговорювання тих предметів, ми говоримо, що він с в певному відношенню духово слабий, не дивлячись на те, чи він може помітити свою власну слабість, чи ні. Можливо, що він с хворий на духову гордість і самовдоволення, і через те говорить собі: я не потребую йти до загальної школи Христа, щоб вчитися з іншими Його послідовниками; я візьму приватну лекцію від Господа вдома і Він буде вчити мене окремо і глибше, і більш духові науки. Виглядає, що певне число діткнені цим духовим егоїзмом – уявляють собі, що вони є ліпші від інших Господніх братів, і що Він відійде від свого звичайного способу і від ліній позначених в Його Слові, щоб в особливий спосіб їм служити, лиш тому, що вони думають вище про себе, чим повинні думати, і що вони цього просять.

Такі брати повинні пам’ятати, що вони не мають ні одної певної обітниці від Господа про благословення, так довго як вони є в такому стані серця і поведінки. Противно, с написано “Господь гордим противиться, а покірним дає ласку”. Господь благословить тих, що слухають і принимають Його інструкції, кажучи “коли ви любите мене, заховуйте мої заповіді”. Для тих, які є у властивому стані серця, є вповні вистарчаючим, що Господь наказав збиратися разом в Його ім’я, і що Він обіцяв особливі благословеня для так малого числа, як два і три, і що Церква є образово Його тілом, і має процвітати з того “що кожний сустав дає” (Ефес.4:16), і повчати, і будувати один одного” як члени в усіх чеснотах і овочах Св.Духа. Часом трудністю є не тільки духовий егоїзм, але частинне занедбання Слова Божого і схильність до людських наук і понять, припускаючи, що^обітниця висказана “вони всі будуть навчені від Бога” (Йоана 6:45) відноситься до індивідуального навчання, відлученого від других. Звичай Апостолів і їх научування, і досвіди Божого народу є всі проти такої думки.

Однак, з другої сторони, ми не маємо дбати лиш про число і вигляд, і популярність, але маємо пам’ятати, що Господнє обіцяне благословення є для “двох, чи трьох”, і дальше Апостол напоминає до “спільного збирання”. Це не є сектантський дух, що Господь і Апостоли прищеплюють тут, коли вони вказують, що зібрання не має бути світовим зібранням, в якому Божий народ змішувався б, але Християнським зібранням – зібранням тих, які знають про Божу ласку і які прийняли її через повне посвячення себе для Нього і Його служби. Світові люди не мають бути силувані йти на це зібрання. Вони не є з вас, так як “Ви не є з світу”; і якщо вони були б приваблені через музику, або щось іншого, то дух напомину був би страчений, тому що там, де панує світський нахил і бажання догоджувати і притягати світових, дуже скоро стратиться дійсну ціль зібрання. Дійсна ціль є пояснена і це є “будуватися в найсвятішій вірі”, “потішати один одного” і “заохочувати один одного до любови і до добрих діл”.-Юди 20; 1Сол.5:11; Жид.10:24.

Нехай люди схильні до зла разом сходяться, якщо бажають; а морально схильні нехай теж спільно збираються; і нехай ці, що є сплоджені з Св. Духа збираються спільно і поступають по лінії вказаній в Слові Божім для їх будовання. Але коли вони занедбають це і як з того будуть погані наслідки, то нехай не звалюють вини на Голову Церкви, ні на вірних Апостолів, які виразно показали властивий спосіб поступовання і самі дали приклади як слід поступати.

Це не означає, що для чужих вхід на зібрання Церкви мав би бути заборонений, якщо вони є настільки заінтересовані, що бажають прийти і “бачити ваш порядок”, і одержати благословення через вашу святу розмову, напомини до добрих діл і до любови, і виклади з Божого Слова про Божі обітниці і Його план. Про це Апостол виразно натякає в ІКор. 14:24. Тут ми хочемо сказати, що “спільне зібрання” не є зібранням невіруючих, де постійно робиться старання, щоб скрушити серця грішників. Грішники повинні мати право приходити, але їх треба полишити, щоб самі бачили, що порядок і любов панує між посвяченим Божим народом, так щоб через те, хотяй він це лиш частинно розуміє, міг бути докорений за свій гріх через розпізнавання духа святости і чистоти в Церкві, і міг би бути переконаний щодо його блудної науки, як побачить порядок і гармонію Правди, яка панує між народом Божим.- Порівняй ІКор. 14:23-26.

Це приводить до розгляду про загальний

ХАРАКТЕР ЗІБРАННЯ БОЖОГО НАРОДУ

Насамперед помічуємо, відносно цього предмету, як і інших, що Господній народ не має стислих приписів, чи регуляцій – є вільний пристосовуватися до змінних обставин часу і держави, і має вільність керуватися духом здорового розуму, вільність пошукувати мудрості з гори і показати свій рівень зросту і осягнення подібности характеру Христа під наукою Права Любови. Це Право (Закон) Любови напевно буде наполягати на скромність щодо яких-небудь новостей, чи змін від звичаю Первої Церкви; напевно буде отягатись від роблення радикальних змін, хіба що виразно розпізнає конечну потребу того, і навіть тоді буде старатися бути близько духа і кожного напомину, і інструкції, і практики Первої Церкви.

В Первісній Церкві ми маємо приклади Апостолів як особливих учителів. Маєм теж приклади старших, які виконували євангельську працю і пророкували, тобто публично говорили, і з одної ілюстрації даної в подробицях в 1 Кор. 14, можемо думати, що кожний член Церкви був заохочений Апостолами розбуджувати кожний талан чи дар, який він має, щоб прославляти Господа і служити братам – і в такий спосіб вправлятися і зростати сильним в Господі, і в Правді, допомагаючи іншим і діставати поміч від інших. Цей опис звичайного зібрання Церкви за Апостольських днів не можна наслідувати вповні і в подробицях сьогодні, з причини особливих дарів Духа, які були тимчасово дані Першій Церкві для переконання посторонніх, як також для особистого заохочення в цьому часі, коли без цих дарів було б неможливим для якого-небудь з цього числа зростати чи користати до якої-небудь міри. Помимо того, з цього раннього звичаю ми можемо витягнути певну важну і корисну науку, з якої можуть користати малі Збори Божого народу усюди, відповідно до обставин.

Тут головною лекцією є про спільне і корисне “будовання один одного в найсвятішій вірі”. Це не було в звичаю одного, чи кількох старших, регулярно проповідувати, ані старатись тільки будувати, чи напоминати; там був звичай, щоб кожний член виконував свою частину, а частини старших були більш важними, згідно з їх здібностями і дарами; і ми бачимо, що це було б корисним урядженням і принесло б благословення не тільки для тих, які чують, але також для всіх учасників. І хто не знає, що навіть найбідніший бесідник, або неписьменна особа, може, якщо його серце є наповнене любов’ю до Господа і Йому вповні віддане, передати думку, яка буде цінна для всіх, що слухають! Рід зібрання, описаний тут Апостолом був очевидно взірцем більшості зібрань проваджених Церквою. Записи подають, що це були мішані зібрання, в яких, коли б ми пристосували до наших часів, один може напоминати, другий викладати, інший молитися, ще інший подавати пісню, а інший відчитати поезію, що буде відповідати до його почуття і в гармонії з темою зібрання; інший може цитувати деякі стихи Писання згідно з розбираною темою – і в цей спосіб Господь може вживати кожного і всіх з цих членів Христа для спільної будови і розвитку.

Ми не думаємо, щоб в Первій Церкві не було проповідників. Противно, пізнаємо, що де Апостоли не пішли б, їх вважалось за особливо здібних викладачів Слова Божого; вони, як не перебували десь довго, то правдоподібно через цілий час їх присутності говорили публично, хоча не сумніваємось, що і інші зібрання відбувались. Цього самого звичаю, щодо Апостольського проповідування безперечно придержувались інші, які не були Апостолами, як напр. Варнава, Тимотей, Аполлос, Тит і т.д., і такою самою свободою втішались також деякі, які її вживали і виконували злий вплив, так як Гименей і Филит.

Там, де Господь не встановив виразного права, було б невластивим для нас, чи для кого іншого, встановляти право. Однак ми піддаємо певні думки, тому що існують певні духові потреби Церкви, які вимагають обслуги а саме:

(1) Інструкції є конечні відносно різних пророцтв, а також моральних наук, і відносно розвитку Християнських чеснот.

(2) 3 причини більш чи менш відмінних способів говорення і з причини менших чи більших умових здібностей і духового розуміння, як між тими, які є “немовлятами” в Христі і тими, які є більне розвинені в знанню і ласці, то це є побажаним, щоб дати нагоду, в якій кожний міг би бути заохочений висловити своє вирозуміння про речі, які він вивчав чи то через читання, чи слухання, а це для того, що коли б його розуміння цих справ було мильне, то це може бути поправлене через пояснення цього предмету іншими.

(3) Також повинні бути часті регулярні зібрання, на яких дано б кожному повну нагоду представити те, що він міг би думати, є відмінним поглядом правди, від того, який є може загально прийнятий і одобрений Церквою.

(4) Тут повинні бути не тільки услуги заохочуючі до святості, пов’язані з усіми зібраннями Господнього народу, але досвіди показують, що кожний користає, коли чує своїх братів, які в молитвах, або підчас освідчення висказують своїми власними словами свою посвяту і відданість для Господа.

ДОКТРИНА (НАУКА) ЩЕ ДАЛЬШЕ ПОТРІБНА

Відносно цього першого предмету: Жиємо в часі, коли доктрини (біблійні) в загальному є висмівані і коли багато твердить, що доктрина і віра не мають вартости в порівнанню з ділами і моральністю. Ми з цим не погоджуємось, тому що пізнаємо, що це зовсім не годиться з Божим Словом, в якому віра є поставлена на першім місці, а діла на другому. Є це наша віра, яка є прийнята Господом, і по нашій вірі Він нагородить нас, хоча, зовсім властиво, Він буде сподіватися, що добра віра принесе так багато добрих діл, наскільки слабості земної посудини дозволять. Це правило віри є всюди виложене в Св. Письмі. “Без віри не можна подобатися Богу”.^ “Перемога, що світ перемогла, це віра наша” (Жид. 11:6; ІЙоана 5:4). Ніхто не може бути переможцем, коли не проявляє віри в Бога і Його обітниці, і для того щоб мати і показувати віру в обітниці, він мусить їх розуміти; і ця нагода і можливість зростати сильним в вірі буде в пропорції до його розуміння Божого плану віків і дуже великих, і дорогих обітниць з тим пов’язаних. Тому доктрина – інструкція – є важною, не тільки для знання, яке Божий народ має мати і втішатись багато більше від світу в справах, що відносяться до Бога, але особливо тому, що це знання матиме вплив на їх надії, бажання і поступовання. ” І кожний, що має цю надію на Нього, очищує себе” (ІЙоана 3:3), таким є вислів Апостола, що годиться з повище сказаним. Той, що буде старатися очищувати себе, виправляти своє поступовання, мусить, коли хоче мати успіх, починати так, як Писаня 323 починає, від серця, і мусить робити поступ, вживаючи як середник надхнені обітниці. А це означає, знання доктрин, або наук Христа.

Однак є властивим, щоб ми виразно помітили і відрізнили науки Христа від^наук (доктрин) людей. Науки Христа є ці, які Він сам і Його надхнені Апостоли нам представили в Новому Завіті. Науки людей є представлені в людських віровченнях (віровизнаннях), багато з яких вельми і поважно різняться від наук Христа, і всі з них різняться між собою. Крім того, це не є вистарчаючим, щоб ми лиш один раз навчились науки, тому що як Апостол говорить, ми маємо цей скарб в глиняних посудинах, які дуже перетікають і тому, як не будемо більше отримувати, то не будемо мати. З тої причини є конечним, щоб ми одержували “заповідь за заповіддю, правило на правило” (Ісая 28:10) і щоб постійно відновляли нашу студію Божого плану віків, вживаючи кожні помічні засоби, що є нам дані, і стараючись, наскільки можливо, стосуватись до напомину Апостола, щоб не бути лиш “слухачами слова, але й чинителями слова”.- Яків 1:22-25.

Другою справою є та, яка може не бути відразу вповні оцінена з початку. Багато є схильні думати, що ті, які можуть говорити і пояснювати правду найбільш виразно і вимовно, повинні лиш самі її викладати, а інші повинні сидіти тихо, і лиш слухати і вчитися. Ця думка в багатьох випадках є правильна. Ми не натякаємо, що кожний повинен бути поставлений за вчителя, або, щоб слова тих, які не є здібні давати поучення і які не розуміють виразно Божого плану, були принимані для інструкції. Але тут є велика різниця між поставленням таких, щоб навчали – як в справі старших – а мати зібрання, на якому всі члени Нов. Створіння мають нагоду коротко висловити свою думку, або ставити питання, з тим зрозумінням, що їх питання, чи сумніви, чи вискази не є підтримувані Церквою, як розуміння чи почуття цілої громади. На таких зібраннях мильна думка може бути представлена в формі питання – не з наміром навчати такі поняття, ані не з наміром впихати їх, але в цілі, щоб їх піддати під критичний перегляд і, якщо треба, виправити або признати, якщо вона варта признання. Але на такі нагоди повинно дозволитись лиш в присутності такого, хто є розвинений в правді і є здібний дати біблійну причину для його віри, і показати Господню дорогу більш виразно.

Коли б хтось питав, яка користь може прийти з такого поступовання? Можемо відповісти, що ми бачили користь з того. Часто є трудно – часом неможливим – представити справу в простий і прямий спосіб, і також подібно є майже неможливо для всіх умів, хотяй чесних, зрозуміти предмет виразно в такій самій мірі з того самого прикладу чи пояснення. Тому тут є вартість в питаннях і різного представлення тої самої правди, як це є зілюстроване в притчах нашого Господа, які представляють справу з різних точок погляду, даючи більш повний і гармонійний огляд і зрозуміння цілості. І ми також завважили, що часом звичайне і не дуже вміле представлення правди промовить до певних умів скорше, чим більш логічне пояснення -часом промовець не може відповідно вияснити тим, які є менше розвинені і слабше розбирають справи. Ми радуємось, якщо Євангелія є проповідувана і входить до голодних і спрагнених сердець в який би це спосіб не проходило, і так як Апостол висловлюється “деякі проповідують Христа з зависти і марної слави”. Ми лиш можемо радуватися, коли хтось став приведений до відповідного знання Господа, хотяй можемо дуже жалувати, що цей, через кого це було зроблене, не мав добрих мотивів, або, як в іншім випадку, через недосконале представлення Правди. Це є Господь і Правда, і брати, яких любим і бажаєм служити, і тому маємо радуватися з усього, Що приносить побажаний наслідок і влаштувати наші справи так, щоб не першкаджати в тім, що визнаємо за факт, за дійсність. Це однак не означає, щоб нездібний мав навчати в Церкві, ані щоб ми думали, що нелогічне предсталене мало б бути найбільш успішним. Зовсім противно, однак, ми не повинні вповні ігнорувати те, що 325 бачимо часом як провід благословення для певних умів і що має поперта в практиці Первої Церкви.

На потвердження нашої третьої пропозиції: Не грає ролі як певними можемо бути, що ми маємо правду, то це напевно не було б мудрим замкнути зовсім двері для розмови і противних висловів, так щоб виключити все, що провідник зібрання, або ціле зібрання може вважати за блуд. Одну річ треба ограничити, а це є щоб зібрання Н.Створіння не були на розбирання світських предметів, світських наук та філософій, але вповні на студії Божого об’явлення; і в студіях Божого об’явлення Збір повинен від самого початку і завжди розпізнати різницю між основними принципами наук Христа (яких жодний член не може змінювати, ані не годитися, щоб їх піддавати під сумнів), а дискусією про глибші науки, які мусять бути в повній гармонії з основними принципами. Ці останні повинні мати повну і вільну нагоду бути вислуханими; і тут повинні бути зібрання, на яких вони повинні бути вислухані. Це однак не означає, що їх треба вислуховувати раз за разом і щоб комусь дозволено впроваджувати в замішання і перешкаджати в кожнім зібранню через свій улюблений предмет. Дозволити йому представити його справу і мати відповідну дискусію у відповідному часі, в присутности такого, що добре розуміє і пояснює Правду, і коли Збір викаже йому, що його предмет не має біблійного попертя, то нехай він не впихається з тим пердметом перед Збором через довший час – може рік -коли він міг би знову просити, щоб його вислухати, і на це можна, або не треба дозволити, так як Збір буде вважати, чи це варто, чи не варто слухати і досліджувати.

Те, що ми бажаємо тут підкреслити є, що коли є це практиковане, то можна уникнути двох небезпек: Перша небезпека є, що можна впасти в стан, який бачимо, що панує в номінальних церквах Християнства, по яких є неможливим знайти вхід для їх вух (щоб їм щось представити), через їх регулярні Церковні зібрання, бо на них всякі можливі входи є пильно стережені. Другою небезпекою є, що даний брат, маючи певну теорію, яка йому виглядає доброю і правдивою – не грає ролі як блудною вона могла б бути – ніколи не почувався б задоволений, аж поки не дано б йому відповідного переслухання; такий постійно перешкаджав би з тим своїм предметом, а зате, після відповідного переслухання, він, хотяй не переконаний про його мильне поняття, не буде важитися робити перешкоди тим, які вже чули його, але не годяться з ним.

Наша четверта пропозиція: Зріст в знанню може часом відвести від побожности – хотяй це може виглядати дивним, що так може бути. Ми пізнаємо, що наші можливості є дуже малі і наш час на релігійні справи є дуже ограничений, що, коли сильна увага звернена в один напрям, то це може вести до зменшення (здібностей, тощо) в інших напрямках. Християнин не має бути цілий головою, а не серцем, ані увесь серцем, а не головою. Дух здорового розуму наказує нам розвивати усі овочі і чесноти, які заокруглюють і завершують досконалий характер. Тенденція в наших днях в усіх справах є в противнім напрямі – до спеціялізації. Один робітник робить таку роботу, інший другу роботу, так що тепер не багато робітників розуміє даний фах вповні, так як це колись було. Нове Створіння мусить опиратись цій тенденції, і мусить відповідно “робити прості дороги для своїх ніг”, щоб, розвиваючи одну чесноту ласки, не впав в небезпеку занедбання розвитку інших Богом даних здібностей та привілеїв.

Якості (властивості) почуття шанування знаходяться в цілому людстві, розвинені в більшій чи меншій мірі. Ці умові якості називаються побожністю, благочестям, духовністю і вони притягають до своєї помочі органи сумління, надії, згоду і т.п. Якщо вони є занедбані, то наслідок буде такий, що зінтересовання і любов до Правди буде занепадати; отже тоді, замість щоб наші серця провадили до Бога і до більшого оцінення Його любови, і до більшого бажання служити і прославляти Його, то ми побачимо, що нижчі органи злучені разом проти цього, заниматимуть місце тих вищих і досліди будуть іти більше в світлі (упавшого чоловіка) умової філософії, з якою лучиться амбіція, спори, боротьба і марна слава. Тому Нове Створіння потребує не тільки злучити побожну службу, молитву, прославлювання, як частину своїх зібрань, але, ми віримо, що в додатку потребує особливих духового характеру зібрань, хотяй раз на тиждень, на яких повинна бути нагода освідчатися, тобто висказувати перед іншими відносно свого Християнського життя і досвідів -не так, як деякі мають звичай, говорити все від початку як пізнали Правду, двадцять чи тридцять літ тому, але про останні досвіди, згадуючи особливо стан серця в цьому часі, тобто від останнього такого зібрання. Такі часові освідчення показуються вельми корисні для тих, що слухають, заохочуючи їх часом через повторення корисних досвідів, а часом потішаючи їх через розповідь про проби, труднощі, збентеження тощо, тому що вони тут бачуть, що не є самі, які переносять такі тяжкі проби і часом невдачі.

Таким чином всі зможуть більш пізнати слова Апостола, “Любі не дивуйтесь тій вогняній спокусі, яку вам приходиться переживати у ваших випробуваннях, наче б вам щось дивного довелося” (Шет.4:12). Вони пізнають, що всі, які є Божим народом, мають проби і труднощі, і в такий спосіб кожний вчиться співчувати з другим; і як злука співчуття зростає, так і зростає дух допомоги і дух любови – Св. Дух. Такі зібрання підчас тижня можуть мати за тему піддану на зібранню попередньої Неділі і ця тема, будучи перед умом кляси (членів Збору), повинна надхнути кожного до позначення переходячих досвідів життя, головно по лінії теми цього ж тижня. Безсумніву кожний Християнин має много нагоди до пізнання наук і досвідів життя по різних лініях кожного тижня; але більшість не думає і не завважує їх і дозволяє, щоб ці цінні науки непомітно переходили, і вчаться переважно з тих більших і гірких досвідів життя того, що вони могли б краще навчитися, зважаючи на таку щоденну діяльность нашого Господа з ними через Його провидіння.

Наприклад: Припустім, що темою тижня було “Мир Божий”, з стиха “І мир Божий, що перевищує всякий розум, нехай береже серця ваші й думки ваші в Христі Ісусі” (Фил.4:7). Кожний з братів повинен підчас тижня завважити, до якої міри цей стих Писання мав своє виповнення в його власнім пережиттю, і які речі, виглядає, переривають і спинюють цей пануючий мир.

Ці досвіди і наука витягнена з них, висказана тими в групі, що є більш досвідчені і обізнані, і тими, що є менш досвідчені (мужчинами і жінками) не тільки зверне один одного увагу на свої власні досвідчення в першій частиш тижня, але додасть до їх досвідів ще досвіди інших, поширюючи їх знання і симпатію, і приводитиме їх до більшого оцінення вартості і краси миру, місто колотнечі -блаженство Божого миру в серцю; і як це є можливим мати цей мир навіть тоді, коли є оточені клопотами і замішанням, або прикрими обставинами, над якими ми не маємо контролі. Духова риса цього зібрання збільшить їх користі. Той, хто розуміє добре свої недостачі, і який дійсно старається зростати в чеснотах Св. Духа, буде найбільш ревним в своїй посвяті для Господа і в свойому бажанню Йому подобатись, і наповнюватись щораз більше Його Св. Духом.

На тих зібраннях, так як і на інших, є очевидним, що найбільше добро може бути зроблене через заховання порядку – не до такої міри, щоб відбирати вільність, але до властивої міри, щоб найкраще заховати вільність, без анархії, чи безладдя, під мудрим, милим і лагідним стриманням. Наприклад, характер зібрання повинен бути знаний наперед і тут є обов’язком провідника його придержувати з слушним лагідним зрозумінням, щоб осягнути намірену ціль. Це повинно бути загально зрозумілим, що це не є зібрання на загальні питання, ні на дискусії, ні до проповідування: що є інші зібрання приготовлювані і що ті, які бажають, є прошені на них приходити, але що це зібрання має ограничену ціль. Щоб вдержувати в порядку і уникати приватних дискусій чи відповідей одної особи для другої, провідник – вибраний, щоб представляти всіх – повинен лиш сам відповідати, заохочувати, чи докоряти і це лиш тоді, коли є конечним. Це є його обов’язком пильнувати, щоб освідчення одної особи, не було дуже довге і через те скорочувало нагоду для других, і щоб зібрання не було продовжуване поза намічений час. Усі ці речі, які с чинністю провідника, вказують, що він повинен бути старшим в Зборі. Початківець з невистарчаючим знанням може бути за слабий і може пошкодити зібранню через дозволення за багато свободи, або може образити когось через невластиво виражений докір тощо. Отже провідник такого зібрання повинен бути старший, або особа маюча кваліфікації старшого в Церкві, так щоб він мав досить знання Слова, досвід в Християнському життю і здібність навчати, міг дати слова заохочення і поради в зв’язку з різними освідченнями. Бо як говорить Проповідник 15:23, “А слово сказане на час, яке воно добре” – часом воно є більше вартісне для певної особи в певних обставинах, чим цілий виклад.

Хоча попередньо ми виказали розмаїті користі, які повинні бути передбачені на зібраннях, ми особливо описали це останнє, яке, між іншим, вважаємо за найважніше з усіх, бо приносить учасникам найбільшу користь для духового розвитку. Звернім тепер очі на те, що могло б бути добрим влаштуванням відносно інших зібрань. Вони різнилися б відповідно до обставин, умовин, числа учасників Збору тощо. Коли б число було 50 чи подібне до того і деякі з цього числа мали особливий талан до публичних викладів, або ясного пояснення Правди, то радимо одну проповідь на тиждень, яка може бути корисною, головно, коли на таке зібрання можна запросити сусідів, приятелів чи інших. Але, якщо з Божого провидіння ніхто з громади не є особливо здібний виголосити таку публичну промову на певні біблійні теми, то ми віримо, що буде краще, щоб не влаштовувати таких зібрань, або, щоб час був розділений між кількох, які мають певні здібності до розбирання наук Св. Письма добрих для публики; це вони можуть чинити по черзі і говорити на цю саму тему. Такі старші також можуть змінюватися, один в одну Неділю, інший в другу, або двох в одну Неділю, а двох в слідуючу. Показується, що найкраща користь для зібрання є тоді, як приводиться наперед і дається нагоду всім братам по мірі їх здібностей – маючи все на увазі, що покора і ясне розуміння Правди є першими і найважнішими вимогами для старих, а не сама краса вимови.

Другим найважнішим зібранням, після зібрання на освідчення, є, на нашу думку це, в якому бере участь ціла громада віруючих, маючи раз одного предсідника, а другий раз іншого. Як предмет для дискусії на цих зібраннях можна взяти стих з Писання, або якусь тему і предсідник, переглядаючи цей предмет наперед, повинен бути наділений авторитетом поділити це між здібнішими братами, і як можливо призначити їм їх частину тиждень наперед, щоб вони прийшли на зібрання приготовані представити свою думку, по лінії призначеної їм частини. Ці головні учасники, досліджуючи цей предмет (їх може бути двох, трьох чи п’ятьох, залежно від числа здібних і величини Збору) побачуть, що Виклади Св. Письма (Томи) і “Зоріння Н.Д.” і інша література (Стражі і Бжаски в польс. мові) є дуже помічні. Нехай вони представлять справу в свій спосіб, своєю мовою, або знайдуть особливі витяги (цитати) з Томів чи Зоріння, точно до предмету, яла вони можуть читати з певними відповідними заввагами.

Коли зібрання стало відчинене піснею і молитвою, теми можуть бути представлені предсідником (головою) і після того, коли кожний призначений бесідник представить те, що він дослідив відносно даної йому теми, то це повинно бути відкрите для цілої кляси на питання і завваги, в гармонії чи в опозиції до того, що було представлене бесідником на цю тему. Якщо кляса не радо хоче брати участь в дискусії і треба її притягати, то предсідник повинен це чинити вдало через відповідні питання. Лиш предсідник повинен звертатися до бесідника, або старатись відповісти, або погодити їх вискази; очевидно він може покликати бесідника для дальшого пояснення його розуміння і дати причину того ж. Бесідники повинні звертати свої вияснення чи завваги до предсідника, а ніколи один до одного, бо в такий спосіб можна уникнути суперечку між одиницями. Предсідник не повинен виконувати іншої частини, чим цієї згаданої повище в зв’язку з дискусією, але повинен бути в змозі при кінці зібрати разом всі досліди щодо даного предмету і вкоротці підсумувати цей предмет з своєї точки погляду, перш ніж закінчиться зібрання з співом і молитвою.

Кожну точку можна добре переглянути і кожний предмет можна добре розважити і розібрати, так щоб це було ясно зрозуміле всіма. В деяких більш складних предметах було б краще, щоб предсідник підсумував і висловив свій погляд при кінці перегляду кожної теми. Ми не знаємо кращого рода зібрань, чим цей для повної студії Слова Божого. Цей спосіб вважаємо більш корисний, чим звичайний виклад, чи доповідь, для більшості зборів Божого народу.

Цього роду зібрання включають усі риси згадані під числами 1,2 і 3. Відносно першої точки ці, яким є приписана провіднича частина, мають повну нагоду послуговуватись усіма здібностями, які мають. Відносно другої точки, то всі мають нагоду брати участь, ставити питання, піддавати думки тощо, слідуючи за кожним бесідником в різних справах. І коли йде про третю точку, то вона також має своє пристосовання, тому що теми на кожний тиждень повинні бути рішені тиждень наперед через ціле зібрання, а не через предсідника.

Кожний учасник такої кляси повинен мати привілей представити своє питання, чи тему і дух любови, і симпатії, і допомоги повинен бути такий, що кожна тема чи питання повинні бути відповідно вислухані. А в справі особливого прохання, щоб вислухати певну справу (думку, погляд), про який припускається, що є противний загальному поглядові Збору, однак по лінії основних наук і принципів Євангелії, то особі, яка бажає вести дискусію відносно цього предмету, треба приділити відповідний час на представлення цього предмету і ця особа повинна бути головним бесідником на цей час; її час може бути ограничений до тридцять мінут, або більше, залежно до важливості теми і заінтересовання кляси. Після її представлення, тема ця повинна бути відкрита для дискусії через інших членів зібрання; цей, до кого звернене питання, повинен мати кілька хвилин на коротку відповідь тим, які висказують, що не годяться з ним; а предсідник, який замикає зібрання має мати останнє слово.

Ще інший рід зібрань, який показався дуже корисним в студії Слова Божого, є “Студії Викладів Св. Письма (Томів)”. Ці студії не є звичайним читанням, але систематичною студією Божого Плану в усіх фазах, частина за частиною. Кілька томів Біблійних Студій, представляючи предмети в зв’язку і по порядку, є тими (разом з Біблією) підручниками для таких Біблійних студій; але для того, щоб користати з таких зібраннь, є конечним щоб предсідник і кляса ясно відрізнила читання від студіювання. Коли йде про читання, то всі брати і сестри можуть самі так само, або і краще, читати в дома. Ціллю цих студій є взяти певну частину даної теми, так як вона є представлена в однім чи більше параграфах, та дискутувати, і розбирати її вповні між собою, покликуючись на відповідні стихи Св. Письма тощо, точно переглядаючи справу, і, якщо можливо, включити кожного члена до висказання свої думки відносно того, що розбирають, і тоді приступати до іншої теми. Деякі з цих Беріянських Зібрань потребуть цілого року, або й більше на перестудійовання одного тому Студій Св. Письма – і це Дає велике заінтересовання і користь.

“НЕХАЙ КОЖНИЙ БУДЕ ПЕВНИЙ СВОГО ПЕРЕКОНАННЯ.” — РимЛ4:5—

Всі логічні уми радуються, коли дійдуть до заключення, якщо можливо, відносно кожної частини правди, і як тут Апостол говорить, таким повинно бути бажання кожного члена Церкви – “певний свого переконання”. Однак, це с загальною помилкою старатись стосувати це добре правило до Церкви, чи до кляси в Біблійних студіях – старатись силувати всіх принимати точно це саме заключення відносно значення Слова Божого. Це є властивим бажати, щоб усі могли бачити “око в око”, але це не с мудрим сподіватися цього тоді, коли ми знаємо, що всі с упавші, недосконалі, не тільки в тілі, але також в умі, і що ці відхили є в різних напрямках, як це є показане через різні форми голов, що знаходяться в якім-небудь зібранню всякого народу. Наші відмінні роди і степені вишколення є теж важним чинником, що допомагає, або перешкаджає, осягнути єдність думки.

Але чи ж Апостол не натякає, що ми повинні думати однако про ці самі речі? – і що ми всі будемо навчені від Бога, так що ми всі матимемо духа здорового ума? і що ми повинні сподіватися рости в ласці і в знанню, будуючи один одного в найсвятішій вірі ?

Так, це є правдою; але там не є сказано, що це буде досягнене на одному зібранню. Божий народ має не тільки не однаково розвинеш голови, і різниці в досвідах і освіті, але вони крім того є у відмінному віці як Нові Створіння -діти, молоді і дорослі. Тому нас не повинно дивувати, коли хтось є повільніший від других в розумінню, і тому йому бере довше часу бути вповні переконаним в своїм умі відносно деяких “глибоких річей Божих”. Вони мусять зрозуміти основні речі – що всі були грішниками, що Ісус Христос відкупив нас через свою жертву на Голгофгі: що тепер ми знаходимося в школі Христа, щоб вчитися і приспособитися до Царства і його служби; і що ніхто не ввійде до цієї школи, хіба через повне посвячення себе і свого всього для Господа. Усі мусять бачити ці речі і вповні годитися з ними, інакше ми неможемо їх вважати навіть за братів немовлят (нерозвиваних) в Новому Створінню; але ми всі потребуємо терпеливості один до одного, і зрозуміння один одного особливостей – і поза тим всім мусить бути любов, збільшуюча кожну чесноту Духа, коли доходимо щораз більше до її повноти.

Коли так є, усі питання, і відповіді і завваги – на зібраннях, де більше бере участь – повинні бути для цілої громади і їх треба звертати до предсідника, який представляє всіх, за вийнятком, коли б предсідник міг попросити бесідника стати і прямо промовляти до публики. Тому, після висловлення свого погляду, кожний повинен спокійно вислухати думки інших і не відчувати потреби дебатувати, чи наново повторювати свої раз висказані думки. Скориставши з своєї нагоди, кожний повинен сполягати на Господа, щоб Він провадив і вчив, і показав правду, і не повинен наполягати, щоб всі мусіли бачити чи розуміти так, як він розуміє, навіть не так як більшість на це дивиться. В справах основних має бути єдність, не в основних, милосердя, це є властиве правило до наслідування.

Однак, ми годимося, що кожна частина правди є важною, і що найменша частина блуду є шкідливою, і Господній народ повинен молитися і старатися про єдність в знанню; але ми не повинні надіятись осягнути її силою. Єдність духа на перших основних підставах правди є важною річчю, і де це с придержуване то можемо бути певні, що там Господь буде керувати всіх, які мають Його Духа, до всякої правди в часі потрібнім. Власне в зв’язку з тим, провідники Божого стада потребують мати особливу мудрість і любов, і силу характеру, і ясне розуміння правди, щоб при заключенні кожного зібрання, яке він провадив, міг підсумувати біблійні витяги і залишити всі УМИ під їх благословенним впливом – висловлюючись 334 ясно, позитивно, мило – та ніколи догматично, за вийнятком основних принципів.

ПОХОРОННІ УСЛУГИ

На похоронних оказіях, коли між приятелями і присутними панує поважний настрій, де знаходиться холодне і мовчазне тіло, зболені серця і заплакані очі, жалоба тощо, то це все допомагає, щоб вирити в умах лекцію, що смерть не є приятелем людства, лиш ворогом. Тому такі оказії є дуже сприяючі для представлення Правди і повинні бути використані. Багато, які є тепер заінтересовані Теперішньою Правдою, одержали перше ясніше поняття про неї з похоронних проповідей. Крім того, багато прийде і буде слухати при такій оказії, які інакше були б упереджені і боялись би опозиції їх приятелів, щоб прийти на регулярні зібрання братів, де голоситься Правду. Згідно з тим, ми радимо, щоб такі нагоди були використані так успішно, як на це дозволять обставини. Коли померший є віруючим, а його родина в опозиції, він повинен зробити заяву перед смертю, що бажає, щоб хтось представляючий Правду виголосив промову до присутних підчас його похорону. Коли б мертвцем була дитина, і обоє родичі є в Правді, тоді не буде труднощів в цій справі: але коли б лиш одно з них було в симпатії, а друге противилось, відповідальність в цій справі лежить на батькові, хоча жінка має повне право представити свій погляд в цій справі свому чоловікові, і він повинен взяти її думку відповідно під розвагу – однак не так, щоб зрікався своєї відповідальности перед Богом, як голова родини.

В багатьох малих громадах є брати досить здібні дати цікавий і корисний виклад, відповідний до цієї оказії, без жодної сугестії від нас, чи від кого іншого; але в більшості, в малих групах посвячених є брак такого особливого таланту для такої промови, і власне з тої причини ми подамо певні сугестії відносно корисного способу перепровадження такої услуги. Є краще, щоб брат, який буде виконувати цю услугу, не був з родини померлого, але якщо нема нікого іншого, то це не було б невластивим синові, чи мужеві, чи батькові виконати цю послугу. Якщо він не добре досвідчений в публичній бесіді, і не зовсім обізнаний з предметом, то для нього буте краще прийняти до цієї оказії сугестії подані понижче – написати їх в формі рукопису, з якого буде читати до зібраних присутних. Писання повинно бути виразне, може й надруковане, і його треба перечитати кілька разів, перш ніж буде передане до публики, так щоб мова була плинна і виразна, і легка до зрозуміння. Дальше ми радимо, що коли б не знайшовся відповідний брат до такої оказії, то це не було б невластивим, щоб таке читання перевела сестра – маючи на голові певне покриття.

Ми пропонуємо слідуючі думки для переведення услуги і промови на похороні брата в Христі:

(1) Розпочинати услугу відповідною піснею поважного тону і в повільнім темпі – “Скало Віків”, “Блище к Тобі”, “Спочинь Тепер Брате”, “Вже Поранок Воскресення” і т.п.

(2) Якщо деякі з родини є членами якоїсь церковної деномінації, і бажають, щоб їх пастор мав якусь частину в услузі, то це було б властивим місцем дати йому читати деякі стихи з Св. Письма про воскресення, або помолитися, або одно і друге. Якщо немає такого прохання, то пропустіть точку 2-гу і йдіть до третьої.

(3) НАРИС ПОХОРОННОЇ ПРОМОВИ

Дорогі Брати: Ми зібрались тут разом, щоб віддати належну пошану пам’яті нашого дорогого друга і Брата, тіло якого зложимо до гробу – порох до пороху і попіл до попелу. Хоча вмирання є загальним явищем в світі, а з тим хвороба, біль і смуток, все ж таки для нас, як інтелігентних істот, є дуже тяжко принимати таку болючу втрату, таке перервання спільноти, любови, товариства з улюбленою, з дорогою нам особою. Гоїм рани, як можемо, однак це є дальше болячим, навіть хотяй, як Апостол говорить, що ми, як Християни, “не сумуємо, так як інші, які не мають надії”. І що може бути більш відповідним тут сьогодні, від того, щоб застановитись над цією доброю надією, що є представлена нам в Євангелії, і яка є як бальзам Плеаду, що може гоїти земний смуток, більш від чого іншого.

Однак, перш ніж візьмемо під розвагу надії виставлені нам Євангелією – надія воскресення померших, надія майбутного життя в багато кращих обставинах, чим в теперішнім життю – перед нами зовсім природньо виринає питання, Чому ми потребуєм такої надії? Чому радше ми не є збережені від смерти, чим вмирати, маючи надію воскресення з мертвих? Чому Бог дозволяє нам жити немного літ, одним дещо довше, іншим коротше, в яких є повно горя? і чому тоді ми є стяті немов трава? і чому ці серцеві в’язи є так болюче розірвані, і життя домове і родинне так заколочене через цього великого противника нашого роду, смерть, яка підчас останніх шести тисяч літ забрала, як обраховують, понад п’ятдесяті, мільярдів людей, наших братів по тілу – дітей Адама? Для думаючих умів нема більш важного питання, чим це.

Невіруючі, атеїсти, говорять нам, що ми є лиш найвищою породою тварин, і родимося і вмираємо так, як дика звірина, і що для нас немає жодні можливосте до вічного життя. Але, коли здригаємось на таку думку, і не можемо доказати через наші власні життєві досвіди, що це не є так, ми, як діти Божі чули Слова Отця “що говорять мир через Ісуса Христа нашого Господа.” Повідомлення про мир, який наш дорогий Спаситель дає нам як Його послідовникам, не є запереченням того факту, що діється, не є заявою, що тут немає болю, ні смутку, ні смерти, лиш противно. Він заявляє, “Я воскресення і життя”. Дальше Він говорить, ” Усі, що в гробах, почують Його голос, і повиходять.” О так, ця суперечність до голосу недовірків є милою для нас! Це приносить надію, а надія дає мир в міру, як ми пізнаємо і довіряємо Отцеві і Його Синові, слова Якого ми чули, і Який виповнює славний Божий план спасення.

Але, коли Господь в такий спосіб замірив воскресення, і якщо повідомлення про воскресення приносить мир і спокій, і надію, то чи мимо того не є для нас властивим досліджувати, Чому Бог звернув людину до знищення і опісля через воскресення говорить до неї словами Псальмиста “Верніться діти людські”? (Пс.90:3). Чому не вдержувати їх живими? Чому не перешкодити смуткові, болям і смерті? Ми відповідаємо, що СвЛисьмо, Біблія, і лиш Біблія, дає нам пояснення про теперішний стан; ніщо інше не кидає жодного світла на цю важну справу. Біблія подає, що Бог ориґінально створив наш рід досконалим, праведним, на свій образ і подобу, і що через непослух наші перші родичі відпали від цього славного стану -підпали під осуд, або вирок гріха, а це є смерть, бо карою за гріх є смерть – і що ця кара, яка була висказана проти Адама, включила в природній спосіб ціле його потомство. Сила гріха постепенно збільшувалась в людському роді, і також відповідно з тим різні хвороби, болі, смуток і смерть приспішувались.

Нас мильно навчали, що карою за гріх отця Адама були вічні муки; що ми і ціле людство унаслідили цю неописане страшну кару наслідком оригінального гріха; і що лиш ті, які стаються послідовниками Ісуса Христа, посвячені святі, можуть уникнути цих вічних мук. Але ми знаходимо, дорогі приятелі, що Боже Слово не поперає такого немудрого, несправедливого і немилосерного плану, і що, противно, Писання дуже виразно навчає, що заплатою (або карою) за гріх є смерть, що вічне життя є дар Божий і що ніхто не може одержати цього дару, лиш ті, які стаються життєво злучені з дорогим Сином Отця. Тому бачимо, що в той час, коли безбожні не дістануть вічного життя, вони не можуть терпіти вічного лиха, вічних мук. Заява Писання є дуже виразною і мудрою: “Усіх безбожних Бог знищить.”- Пс.145:20.

Прошу завважити, як виразно це було сказано до Адама, коли був поставлений на пробу, і про цей час і місце, коли це було сказано, ми повинні дивитись більш пильно, чим на які інші, відносно заяви нашого Небесного Отця, якою буде кара за непослух. Там говориться, що Бог зробив велике забезпечення для наших перших родичів в різних піддержуючих життя деревах в Раю, і лиш пробував їх по лінії послуху, забороняючи споживати овоч з одного особливого дерева. Це був той непослух, що спричинив їх вигнання з Раю – виключення від дерева життя, а це опісля спричинило постійне вмирання, стан який дальше продовжується і збільшується, бо всі знають, що тепер пересічний вік чоловіка є багато коротший, чим був Адама, який “жив дев’ятьсот тридцять літ.”

Слова Господа записані в 1 Мойсея 2:17 є такі: “бо того самого дня, коли з нього скоштусш, напевно вмреш”. Цей “день” як нам пояснює АпЛетро, був Господнім днем, про який він говорить, “Нехай же одне не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день, немов тисяча років, а тисяча років, немов один день” (2Пет.З:17), і це було підчас цього дня, що Адам помер, і ні один потомок Адама, не жив довше, від цього тисячлітнього дня. Після переступу Адама, Господні слова осуду виразно показують, що Він зовсім не мав на думці мучити свого створіння і що прокляття не простягалось дальше, від знищення теперішнього життя і пов’язаного з ним горя та болю в теперішнім вмираючім стані. Осуджуючи Адама, Господь сказав: “В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято, бо ти є порох і вернешся в порох.”- 1Мойс.2:17; 3:19; 2Пет.З:8.

Тут є дійсно велика причина до радости, коли ми розуміємо, що ця жахлива наука про вічні муки, якій мали б бути піддані Адам та ціле його потомство, є ложною наукою, яка прийшла до нас з “Темних віків”. Вона не знаходиться в жодних словах Господа. (Певні приповісті Господа, яких ніколи не треба пояснювати літеральне, є цитовані деякими на попертя цієї науки). Почуймо, що Ап. Павло говорить про цю справу, а що є в повній згоді з

записом з книги Буття. Він говорить (Рим.5:12), ‘Тим то як через одного чоловіка ввійшов у світ гріх, і з гріхом смерть, і таким чином смерть перейшла на всіх, бо всі згрішили.” Що ж може бути більш мудрим і виразним, і задовільним, від цього Божого пояснення про смерть? – що це є наслідком гріха; що наш отець Адам, коли був поставлений на пробу, стратив усі свої права і привілеї через непослух і підпав під цей вирок болю, горя, смутку і вмирання, і що ми, не маючи жодної проби (бо це не було б корисним нас пробувати, коли ми вже унаслідили грішні склонності і слабості) стались учасниками цього самого Божого осуду проти гріха, тобто смерти, і є родом, який постепенно йде щораз більше вниз, в слабостях, в горю та різних лихах, аж до гробу.

Це пояснення є задовільне для нашого розуму, і юно також пояснює той факт, що немовля, яке жило годину, чи тиждень, чи місяць, або рік, має участь в горю і в процесі вмирання, так як ті, що живуть кілька літ довше, і теж має участь в переступі права справедливосте. “Ось в беззаконню я родився і в гріху почала мене мати моя.” (Пс.51:5) – так говорить Писання про цю річ. А Ап. Павло говорить: “Усі згрішили і позбавлені слави Божої.”

Але тепер, де є Надія? Яка поміч може бути для такого нужденного і сумного стану? Що можна зробити для тих, які тепер терплять, сумують і вмирають по цілім світі – і що можна зробити для тих п’ятдесяти мільярдів, які вже пішли до в’язниці смерти? Ми відповідаємо, що вони напевно не можуть нічого зробити для себе. Шість тисяч літ людського старання, щоб видістатися з болю, з хворіб і смерти, безсумніву доказали, що тут немає підстави на яку-небудь надію по цій лінії. Ті, які проявляють надію, мусять дивитися лиш до Господа, Який є Богом нашого спасення. Він запропонував спасення і Біблія є об’явленням славного плану віків, якого Бог виконує крок за кроком. Цим першим кроком було викуплення, заплаченням за кару, яка була проти нас -кара смерти. Вона була заплачена через нашого Господа Ісуса, Який “помер, справедливий, за несправедливих, щоб Він міг привести нас до Бога.” Ніхто з людського роду не міг відкупити навіть себе самого, і тому напевно, так як пророк говорить, “Але ніколи не зможе людина спасти брата свого, і не може дати викуп (Богові) за нього”(Пс.49:7). Але людське велике горе сталось нагодою для Бога, і Він післав свого Сина Ісуса, Який віддав за нас своє невинне життя, життя, яке було “святе, непорочне, відлучене від грішників”, відлучене від вмираючого роду. Це життя Бог прийняв як відповідну ціну за осуджене життя отця Адама, і таким чином допоміг усім нам, що є Адамові діти, тому що ми не були осуджені з причини нашої власної вини, але “через непослух одного”; Тому Бог може бути справедливий і звільнити нас через послух і викуп одного – Ісуса Христа, нашого Господа. Про Нього є написано, що “Він дав себе самого на Викуп за всіх, свідоцтвом свого часу.”- 1Тим.2:6.

При тім є важним зазначити, що Ісус Христос Відкупив не тільки Церкву, але цілий світ, так як про це говорить Апостол, “А Він ублагання за гріхи наші, і не за наші тільки, але й за гріхи цілого світу.” (Шоана 2:2) Тут ми, дякувати Богу маємо підставу для доброї надії, яка, як Апостол говорить, дає нам можливість не сумувати так, як інші, які не мають надії, або мають лиш малу і непевну надію, не основану на виразній заяві Слова Божого.

Але, хтось може сказати, Це вже давно, як Ісус помер. Чому є дозволено, щоб гріх і смерть ще дальше панували і пожирали людство? Ми відповідаємо, що Бог затримував через чотири тисячі літ післати Ісуса, щоб бути жертвою, і дальше задержує післати благословення, запевнені цією жертвою, які остаточно мусять сплинути на людство, але в Його властивім часі. Причина задержання є подвійна:

Перше, дозволити, щоб народилось відповідне число людей, які мають наповнити землю, коли вона буде приведена до досконалости, і ціла стане Божим Раєм. Ці люди в теперішнім часі одержують певну міру досвідів з гріхом і смертю, і можуть навчитися дуже важної лекції, а

саме, як поганим є гріх і його наслідки. Так скоро, коли прийде Господній час, який ми віримо, є недалеко, Він залежить своє Царство на світі, яке зв’яже сатану, здержить усі сили і впливи, які тепер діють в напрямку до гріха і смерти, і зробить так, що знання Господа наповнить цілу землю. В такий спосіб Церква буде благословити увесь людський рід і підносити його крок за кроком до славної досконалости, в якій його родичі стали створені – на образ і подібність Божу. Цей час благословення називається Тисячлітним Царством, і про те Господь навчив нас молитись, “І нехай прийде Царство Твоє і нехай буде воля Твоя на землі, так як вона є на небі.” Це вимагатиме цілого тисячлітнього дня благословення і реституції, тобто відновлення всього, щоб встановити справедливість на сильній базі на землі і випробувати всіх людей, щоб виявити, хто буде гідний вічного життя на землі, а хто, після одержання повного знання, виказуватиме дальше схильність до гріха і беззаконня – такі будуть знищені в Другій Смерті – “вони приймуть кару, погибіль вічну від лиця Господнього та від слави потуги Його” (2Сол.1:9). Ці благословення Тисячлітнього віку відносяться не тільки до одного і пів мільярда живучих тепер (при кінці 19-го століття, а тепер при кінці 20-го ст. є вже понад п’ять мільярдів – Ред), але також около пя’тдесять мільярдів, які пішли до гробу, до цієї великої в’язниці смерти, з якої Господь Ісус Христос покличе їх до тих привілеїв Царства, так як Він сам сказав, “Я маю ключі смерти і гробу (аду).”-Об’яв.1:18.

Подруге, дорогі приятелі, Господь Бог затримав спровадити загальні блага і нагоди для людства, від часу першого приходу Ісуса, для того, щоб підчас віку Євангелії вибрати з поміж людства, якого Ісус відкупив, “мале стадо”, клясу “вибраних”, правдивих послідовників Ісуса Христа, святих. Він в такий спосіб пошукує за “Царським Священством”, щоб вони були злучені з Ним в цьому Тисячлітнім Царстві – не щоб мати свою частину разом з людством в реституції до людської досконалости, яка буде славною, але, щоб вони втішались іншою ласкою, бо вони будуть подібні до свого Господа – будуть духовими істотами, учасниками Божої природи, в стані вищому від Ангелів, властей і сил; вони будуть учасниками слави Господа. Що за чудова є це надія, і яке надхніння вона дає для кожного, хто почув запрошення і^який стався послідовником Ісуса, і старається йти в Його сліди, за прикладом, який Він нам полишив! Яке благословення це буде осягнути такий стан: славу, честь і безсмертя, що є запропоноване Церкві і що буде здійснене в Першому Воскресенню; який це буде великий привілей бути злученим з Господом в розподілюванню Божих ласк для цілого стогнучого створіння, і запрошуючи кожного, хто схоче, щоб “Прийти і брати воду життя даром”! Так, тоді в Царстві Дух і Невіста скажуть: “Прийди (тоді буде Невіста, бо весілля Агнця відбудеться при закінченню цього віку Євангелії) а хто прагне, нехай бере воду життя даром.” (Об’яв.22:17) Чи ці дві причині не є добрими причинами, чому Бог здержав давати блгословення зараз після зложення жертви за гріхи на Голгофті? Ми напевно можемо радуватися, що така відстрочка була, і що ми маємо тепер нагоду бути покликаним до членства в Церкві і через вірність запевнити собі цей поклик і вибір.

Отже, дорогі приятелі, такою є коротка підсумка причин славної надії, яку мав наш дорогий брат, якого пам’ять вшановуємо сьогодні. Ці надії були як якір його душі, що уздібнили і скріпили його стояти твердо по стороні Господа і ділити льос з тими, які визнають Господа і які беруть свій хрест і стараються носити його щоденно, йдучи в сліди Господа. Він мав шляхотні якості, про які напевно много з вас пам’ятає і признає. Але наші надії і наша радість не основуються на нашім припущенню, що він був досконалий, але на нашім знанню, що Ісус Христос був його досконалим Відкупителем, і що він сполягав на Нього; і на основі Писання розуміємо, що того, який сполягає на Господа, Він його не полишить, але допоможе статись побідником. Безсумніву, що наш дорогий брат мав якості, які ми могли б наслідувати, але ми маємо досконалий взір в нашому Господі, який повинні старатись наслідувати настільки, наскільки зможемо. Сам Бог дав нам у свойому Синові славний приклад до наслідування. Ми не повинні дивитись один на одного, але на досконалий взір, на Ісуса. Ми добре зробимо, як не будемо дивитись на хиби і недосконалості, які ціле людство має з причини упадку, і пам’ятати, що вони всі є покриті для тих, що є Господними послідовниками, шатою Його праведности, так що вони є “прийняті в Улюбленім.”

На остаток, дорогі приятелі, стараймось навчитись лекції з короткості теперішнього життя, і що в той час, як Бог має в запасі великі блаженства для людства, ми, які вже чули про Його ласку і спасення в Христі, маємо особливі привілеї, особливі нагоди і, відповідно до того, особливі відповідальності в зв’язку з нашим знанням. І як Апостол заявляє, “і той, хто має цю надію, очищує себе, так як Він є чистий.” Якщо ми сподіємося бути з Господом і мати участь в Його славі, і бути злученим з Ним в Його майбутній чинності, то ми знаємо, що наш характер мас бути перемінений, що наші серця мають бути відновлені, що ми мусимо статися не тільки чистими в серцю – це є в інтенції, в замірах і бажаннях, супроти Бога, але так далеко, як є можливим, в словах і ділах також – так близько, як новий ум зможе, під різними обставинами, контролювати ці недосконалі і упавші тіла. Ми повинні ^пам’ятати, щоб не тільки перебувати в Ісусі і під шатою Його заслуги, але також розвивати в нашому серцю більше чесноти Його Духа – і добра постанова є великою поміччю в цьому напрямку. Тому, постановім наново в таких поважних обставинах і з цими серйозними, однак веселими думками в нашім умі, що ми будемо старатись поступати ближче в сліди нашого Господа і зволити, щоб світло Правди і Божої ласки просвічувало щораз більше в нашому життю. Чинім старання, щоб світ був кращий і щасливіший кожного дня, і що так далеко як є можливим, будемо прославляти Бога в наших і дусі, які є Його. Амінь.

(4) Після промови може наступити молитва, яку повинен висказати бесідник, або якийсь інший здібний брат в Правді. Пастор чи священик з іншої деномінації не повинен бути покликаний до молитви після закінчення промови. Він би напевно молився до людей, а не Бога, і пробував би підірвати між слухачами цей добрий вплив, який став переданий через виклад бесідника. В молитві треба особливо дякувати Богу, за Його ласку в Христі Ісусі, і просити Його благословення для всіх присутних, особливо на родину, яка стратила дорогого члена.

(5) Служба може бути закінчена з одним або двома відповідними віршами пісень, які ми скорше згадували.

(6) Радимо лиш коротку молитву при гробі після зниження трумни.

ВІДМІННІ ПРОМОВИ, ЯКІ ВІДПОВІДАЛИ Б РІЗНИМ ОБСТАВИНАМ

Повище наведена промова, очевидно, була б теж відповідною для сестри, через замінення слів “сестра”, замість “брат”; але в випадку світової особи, або такого, що не зробив повного посвячення для Господа, треба поробити певні зміни, такі, які будуть виглядати відповідними для здібної особи, яка може виголосити таку промову.

У випадку дитини, віруючих, або невіруючих родичів, промова може бути змінена, щоб пасувати до оказії; про мерця можна сказати “наш молодий приятель, що помер в розцвіті свого життя (в юнацтві, в ранній молодості) зістав стятий, немов цвіт, страшною смертю”; або, якщо це було немовля, то можна взяти стих з Біблії “Стримай голос свій від голосіння, і від сльозей свої очі, бо є нагорода для чину твого, говорить Господь, і вони вернуться з краю ворожого” (Єрем. 31:15-17). В такому випадку було б властивим підкреслити цей факт, що ніхто не може спорити, що діти в недозрілому віці не могли поповнити гріха на смерть, і що це потверджує слова Св. Письма, що через непослух одного чоловіка, а не через загальний непослух, гріх увійшов на світ і з ним смерть, як кара, або наслідок гріха.

ДЕСЯТИНИ, КОЛЕКЦІЇ І Т. П.

Так далеко як ми можемо збагнути, ніхто з малої громади Божого народу “цієї путі” (Діян.22:4) не робив колекцій (не збирав грошей). Ми від початку радили, щоб уникати публичної колекції, не тому, що ми віруємо, що тут є щось грішного в цій процедурі, і не тому, що в Біблії є щось, що осуджувало б це, але тому, що справа грошей стала так поширеною в Християнстві усіма деномінаціями, що на нашу думку буде багато краще і більше на славу Господу, коли ми будемо зовсім уникати цього. Люди, від яких ціле їх життя вимагалось грошей, починають щораз більше вірити, що велика частина проповіді і вчення і т.п. є роблені для приходу – якщо не зовсім для приходу, то принайменше в великій мірі задля приходу.

Святе Письмо не тільки натякає, що більшість Господнього вірного народу буде з бідних цього світу, але наші досвіди потверджують це – що не много багатих, не много великих, не много шляхетних, але, що це є “головно бідні цього світу, однак багаті вірою.” Ми є певні, Що деякі з тих, що приходять на зібрання, де Теперішня Правда є голошена, відчувають певну полекшу в відсутності світового, грошей лакомого духа; і в деяких випадках ця риса допомогла їм пізнати Правду. Ті, яких очі стали відкриті до світла Теперішньої Правди, стались ревними і енергічними в службі для Правди, і мають таке велике бажання, щоб їх світло світило для слави Отця і Сина, що багато “літеплих” Християн (не гарячих, ні зимних і до яких Господь сказав, що викине їх з своїх уст Об.3:16) є схильні говорити: Які вони мають мотиви? Яке завдання? Що ти будеш мати з того, що ти стараєшся мене заінтересувати – що ти даєш мені книжки і проводиш час з мною в тій цілі, щоб звернути мою увагу до тих Біблійних тем, щоб я міг бачити так, як ти це бачиш? Приходячи на зібрання і бачучи, що там навіть немає звичайної збірки і не накликується за гроші, вони стають більше переконані, що це Любов до Бога, до Правди і до Його народу побуджує їх до того, що вони стараються поширювати Правду. Хоча навіть до певної міри вони є схильні бути упередженими проти Правди, ці докази щирости і побожносте, і наявність духа доброзичливости, лагідносте показує і для них, що це є такий, що походить від Духа Господа, від духа любови.

Але в той час, як ми це схвалюємо і щиро дораджуємо для всіх з Божого народу і всюди, то з другої сторони це є нашим обов’язком звернути увагу на цей факт, що помимо того, яким самолюбним і низьким, і скупим хтось може бути в часі, коли принимає Господа і посвячується Йому, він не може залишитись в єдності ні солідарності з “Церквою, імена яких записані в небі”, і з Господом, Головою Церкви, коли не зробить відповідних змін в своїх почуваннях, і не осягне відповідної побіди над своєю самолюбною вдачою. Ми всі знаємо, що самолюбство і скупарство є чужими для Господнього Духа і для Духа Небесного Отця, і тому чужими для всіх, які остаточно будуть визнані за дітей свого Отця – усі, з якими мусять мати родинну подібність, головною характеристикою якої є любов – доброзичливість, милосердя. Якщо через спадковість, або несприятливі обставини і виховання, у великій мірі розвинено в смертельнім тілі нечесність, або скупість в кім-небудь, що став прийнятий як пробний член Нового Створіння, такий скоро пізнає, що матиме боротьбу по цій самі лінії. І так як Апостол натякає, що ум тіла буде боротись проти ума духа, проти Н. Створіння і ум Н. Створіння мусить осягнута побіду, якщо він зможе коли-небудь осягнути бажане місце між побідниками. Самолюбство і скупарство мусять бути побіджувані, побожність, щедрість і щирість мають бути пильно розвивані в серцю і в ділах. Такі може будуть мусіли до смерті боротись з тілом, але тут не може бути мови, коли йде про їх стан ума, або спосіб думання, про нову волю; і ті, які знають їх добре, напевно можуть доглянути в їх поступованню докази побіди нового ума над тілесним і самолюбним умом.

Тому нашою думкою в зв’язку з збіркою і всіма фінансовими справами Церкви є, щоб не знеохочувати давання. Так далеко, як ми можемо доглянути, ті що дають для Господа найбільш багато, найбільш щиро і охочо, є найбільш Ним благословенні в духових речах. Треба помітити, що ми тут не ограничуємо вислову “Бог любить того, хто дає радо” (2Кор.9:7) до грошевого дару, але включаємо це до всіх дарів і жертв, які Господній народ має привілей представити на жертовнім вівтарі і які, як нас Бог повідомляє, Він є радий прийняти через заслугу нашого дорогого Відкупителя. Дійсно, коли нам де-небудь і коли-небудь було представлене питання відносно того, -Чи я повинен займатися дуже пильно справами інтересу, щоб через те міг дати більше з праці моїх рук і розуму для поширення правди? Або, чи я повинен бути задоволений з меншої здібности і служби в цьому напрямку і взяти інший спосіб, який дасть мені змогу віддати більше часу і себе самого для справи Правди і її поширення між приятелями і сусідами і т.п.? – Нашою загальною відповіддю було, що ми повинні вважати, що наш час і вплив даний в службі для Правди, є дальше більше оцінений Господом, чим грошеві дари.

Тому, якщо хтось пізнає, що має талант представляти Правду і також талант і змогу в правильний спосіб набувати гроші, то нашою радою є, щоб талант до набуття грошей був вживаний лиш в ограничений спосіб, щоб посвятити так багато часу і уваги, і енергії до розвивання його вищого таланту служення Правді. І це буде також включувати до певної міри служення Правді через Друковані слова, кольпортерку, тощо.

“Більше щастя давати, чим брати” таким є Господнє запевнення, яке всі з Божого народу, що досягли відповідного розвитку до божественного характеру, можуть добре оцінювати. Бог є великим Дателем – Він постійно дає. Усе створіння в кожній його частині є наслідком Його добродіяння і також доброзичливости. Він бо дав свого Єдинородного Сина для спасення людства. Він дав Ангелам, синам Божим, різні блаженства. Він дав нашому родові, в особі Адама, блаженство життя з різними благами цього світу, якими людство втішається навіть в теперішнім упавшім стані. Він не тільки обдарив нас смислами, через які ми можемо сприймати приємні запахи, чудові кольори та їх відміни тощо, але він приготовив в природі ці речі, які дають задоволення для нас і наших смислів – в квітах, в овочах, в різній рослинності і в зоряному небі; це показує, що Він був щедрий в своїх дарах для людини.

Але, коли ми будемо застановлятись над дорогими благословеннями, які Бог має для “малого стада” Нового Створіння, як це все є показано нам в Його Слові, ми признаємо, що вони є надзвичайно великими, більше чим ми могли сподіватись і думати. “Чого око не бачило і вухо не чуло, і що на серце чоловікові не прийшло, що Бог приготовив тим, які Його люблять; нам об’явив це Бог Духом своїм, бо Дух усе досліджує, навіть глибини Божі” (ІКор. 2:9-10). Тому добродійність, або давання, помагання, благословення інших, є частиною побожности (подібности до Бога і до Христа). Тому не дивно, що ми оцінюємо більше, щоб давати, чим брати.

В міру як ми оцінюємо духові речі і по мірі як ми маємо спільноту з Господом, і стались учасниками Його Духа, і по мірі як цей Дух любови і щедроти розлився в серцях наших – в такій самій мірі ми будемо з радістю чинити добро всім людям, а особливо рідним по вірі. Любов в нас, так як і в Небеснім Отцеві, не шукає лиш свого інтересу чи добра, але є постійно на сторожі, щоб помітити як можна передати блаженство і на інших, як життя інших може бути більше розяснене і розвеселене; як їх можна потішити в їх потребах і смутках. Справді, це все є в пропорції до того, як цей новий ум буде поширений в нас (яку має контролю), в пропорції як ми стаємо перемінені через відновлення нашого ума, і змінені з слави у славу, що ми приходимо до зрозуміння цієї великої чинности, яку Бог накреслив для нас в майбутності -благословення згідно з Божим наміром усіх народів землі, будучи Його представниками в розподілюванню небесних дарів, шо Він приготовив для всіх тих, які прийдуть до гармонії з Ним. Тому Нові Створ, пізнають, що як вони зростають в ласці, хоча дальше оцінюють особисту приобіцяну славу, то вони думають більше про привілеї бути співучасниками з їх Господом в розподіленню реституційних благословень для бідного і стогнучого створіння – підносячи стільки, скільки захоче, до людської досконалости, від якої Адам відпав.

Коли цей дух любови, це бажання давати, помагати іншим, зростає в наших серцях в теперішнім часі, то це провадить нас не тільки до щедрости в думках відносно інших, але також до щедрости в нашім поступованню -бажанню жертвувати наш час і впливи на користь для других, щоб вони могли також бути благословенні світлом теперішньої Правди, так як ми були. І цей самий дух веде нас – якщо ми не маємо много таланту, тобто здібности, до научування, або пояснювання – старатись вживати наш талант часу і нагоди до розношування брошурок, (або розсилання їх почтою до людей), залучуючи слова чи завваги, які є відповідні і на часі. І це провадить нас ще дальше, якщо ми маємо талант грошей, щоб вживати їх в службі Господній на голошення Євангелії. Ми дійсно віримо, що Господь оцінює і сьогодні такого духа, якого мала бідна вдова, яка вкинула дві лепти до Господньої скарбниці, і якої самовідречення, показане в цій жертві, як заявив наш Господь, ставило її на високому місці в оцінці Отця і нашого Господа. “Істино кажу вам, що ця вбога вдова, кинула більше від усіх, що кидали в скарбницю” (Мар. 12:42,43; Луки 21:4). В свій спосіб і по своїй змозі, вона чинила для загальної справи багато по тій самій лінії, по якій сам наш Господь чинив. Він віддавав не тільки життя, але складав це життя щоденно, кожної години, в службі для других (лічив, виганяв бісів, тощо), і остаточно на Голгофті, де в цілковитім і найповнішім значенню Він закінчив цю чинність.

Ми були схильні дивуватись, чому наш Господь в певній мірі не перестеріг бідної вдови, що вона зробила більше, від її обов’язку, що коли вона мала лиш дві лепти, вона повинна була їх обидві собі тримати, або хотяй одну для своїх потреб. Коли б це був хто інший, а не Господь, або один з Апостолів, який помітив виконання цього чину і похвалив його, не даючи в зв’язку з тим жодного слова перестороги, ми би почувались, що це є на місці давати пересторогу. Але в загальному, ми теж припускаєм, що небагато потребує перестороги по лінії самоохоронення. Дуже мало є таких, щоб їх перестерігати, щоб не віддавали усього з свого життя. Тут можуть бути деякі, але ми є певні, що для таких, подібно як і для тоі вдови, Господь в якийсь спосіб вирівняє і нагородить їх за те, що ми могли б вважати, що це було більше від їх обов’язку щедроти. Ми є певні, що це є краще помилитись і бути більше щедрим, чим менше. “Той сипле щедро і йому прибуває, (якщо прибування не буде в природніх речах, воно напевно буде в духових речах), а той дуже скупий (ті, які за дуже обережні, стримані і щоб не давати) убожіє (часом станеться фінансове бідним, але напевно, що буде духово бідним).- Прип. 11:24.

Тому, шо Господь не встановив права для свого народу відносно їх щирости, їх добродіяння, але полишив справу відкритою для тих, які посвятили своє все для Нього, то це є ясним, що Він бажає, щоб їх посвячення було міряне через їх наступаюче щире поступовання – їх жертву, їх самовідречення. Отже тут повстає перед кожним з нас особисто питання, до якої міри я повинен віддати свій час, свій вплив і старання, і свої гроші для Господа? Ми відповідаєм, що коли питання приходить від того, що зробив повне посвячення і стався Новим Створінням, то тут може бути лиш одна відповідь, а саме, що він не має нічого до давання – він вже віддав все, що мав для Господа. Якщо він щось задержував, то він не зробив повного посвячення, і він може бути певний, що не став вповні прийнятий Господом.

Але, признаючи, що ми все віддали для Господа, як можемо рішити, якою є Божа воля відносно давання цих дарів? Ми відповідаємо, що кожний має вважати себе як призначиного Господом управителя свого часу, чинности і впливу, і майна (грошей) тощо, (а це є його таланти) і кожний повинен старатися вживати всі свої таланти найкраще по його змозі в службі і для слави Господа. І тому, що йому є даний привілей приступати до престолу милосердя, то це означатиме, що коли він має сумнів відносно правильного вживання своїх талантів, він може приступати в молитві до Бога і просити про мудрість, яку Він дає тим, що Його просять. Коли він буде керуватись мудрістю згори, то в пропорції як його любов і ревність для Господа і Його справи зростатиме з дня на день через знання Правди і осягнення її духа, він знайде більше часу та енергії, та різних засобів, що є в його зарядженню, для Господньої служби і буде плянувати пильно, як би він зміг ограничити свої особисті і родинні зобов’язання так, щоб міг більше жертвувати для справи Господа.

Як ми всі знаємо, що Бог встановив у жидів систему десятини, згідно з якою десята частина з усього побільшення багатства, збіжжя, чи ярини, чи худоби, чи стада, чи грошей, мала бути відлежена для святого вживання, так як для Господа, щоб вживати лиш для святих цілей. Але це було влаштування лиш для “дому слуг”. Для “дому синів” Господь не полишив жодного такого влаштування, ні постанови. Чи це мало б означати, що Він сподіється менше від синів, чим від слуг? Напевно ні, син, який був би менше заінтересований справою Отця, чим слуга, був би негідний займати місце сина і тому напевно стратить його – так, що хтось інший буде знайдений, який матиме більше духа правдивого синівства, щоб зайняти його місце. В справі дому синів, не тільки одна десята, але все є посвячене і жертвоване, І все має бути вжите, як цього вимагатимуть обставини, і наскільки це буде можливим, для Господа і для Його справи. В такий спосіб ми маємо постійно йти вперед, складаючи наше життя, наше все, в службі для Правди.

Апостол звертає для нашої уваги цю лекцію в своїм листі до Филип’ян (4:17), заповнюючи їх, що їх добровільні дари були корисні і оцінені, і він додає, “Не те, щоб я шукав дарів, я бо шукаю плоду (овочів), що множиться на вашу користь.” Він знав, що так певно як те, що вони були сплоджені з Св. Духа, вони почнуть приносити овочі доброго діла і щедрости, і що, чим більше тих діл показувалось, то це тим більше свідчило про їх духовий зріст, а це було тим, чого він дійсно бажав. І так само є сьогодні. Господь інформує нас, що все золото і срібло є Його і стада на тисячу горбах. Він в дійсности не потребує жодного нашого старання, жодних наших грошей; але тому, що це буде для нашої користі і допомогою в нашім розвитку, Він дозволяє, щоб Його праця відбувалась в таких обставинах, що вона вимагатиме усього старання тих, які є дійсно Його і усіх засобів^ яких вони будуть мусіли вживати в своїх стараннях, щоб Його прославляти.

Як славним є це влаштування! Які благословення вже спровадили ці привілеї для дорогого Господнього народу! Ми не сумніваємось, що вони будуть дальше з нами до кінця нашого шляху – для того, щоб ми всі мали цей славний привілей видавати наші таланти, там де вони потрібні в службі Господа. Тому ми бажаємо вказати згідно з прикладом бідної вдови і відданням її дві лепти, що немає нікого так бідного, щоб не міг показати Господу бажання свого серця. Оцінення нашого Господа, виглядає, є таким, як це є виражено в одному місці, що той, який є вірний в малих речах, буде вірний в більших і важніших привілеях; і таким Він буде готовий дати не тільки більші нагоди в майбутності, але й більші нагоди також і в теперішнім життю.

Нашою радою є, щоб справа грошей була полишена, так далеко як це є можливим (і це ми віримо є майже вповні), тобто, щоб її не розбирати на загальному зібранню Церкви. Ми радимо, щоб Дух Господа був плеканий, і що як він живе в кожнім посвяченім серцю, так кожний буде палко бажати віддавати свою частку, не тільки для покриття біжучих видатків Церкви – оплати за дім і можливо інших видатків – але й буде охочий підпирати працю проголошування веселої новини іншим, які ще сидять в темряві. По цій самій лінії ми радимо, щоб не збирати на це від посторонніх людей, але не бачимо теж причини, щоб не прийняти добровільної данини від таких. Це буде принайменше показчиком їх симпатії і, безсумніву, принесе їм остаточно, в теперішнім, або в майбутнім життю, певне признання і нагороду від Того, Хто сказав, що навіть “чаша” холодної води дана Його послідовникам в Його ім’я не втратить своєї нагороди.-Мат.19:42; Марка 9:41. 

ЕФЕСЯН 4: 1 – 6 ; 11 – 16

1. “Отож, благаю вас я, в’язень у Господі, ходити

достойно покликання, яким вас покликано,

2. Зо всякою покорою й лагідністю, з довготер-пеливістю, терплячи один одному в любові,

3. Стараючись зберегти єдність Духа в союзі миру.

4. Одне тіло, один Дух, – як і ви були покликані в одній надії вашого покликання.

5. Один Господь, одна віра, одне хрещення, –

6. Один Бог і Отець усіх, Який над усіма, і діє через усіх, і в усіх вас.

11. І одних Він настановив апостолами, інших пророками, інших – євангелистами,

а ще інших, пастирями та вчителями, –

12. Для вдосконалення святих на діло служіння, для збудування тіла Христового,

13. Поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до пізнання Сина Божого, до стану дорослої людини, до міри повного зросту повноти Христа, –

14. Щоб більше не були ми малолітками, які хвилюються й кидаються від усякого вітру науки за оманою людською та за лукавством хитрого підступу, –

15. Але, ходячи поправді в любові, щоб ми у всьому зростали в Ньому, хто є Голова – Христос.”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.