[267]
РОЗДІЛ IX
ЧОЛОВІК ГРІХА – АНТИХРИСТ
Антихрист повинен отримати розвиток, об’явитись і бути вдареним перед Господнім Днем – Розгляд протилежного погляду щодо цього питання – Пророчий опис – Народження Антихриста – Його швидкий розвиток – Узгодженість історичного портрету і біблійного опису – Його царство є підробкою – Його голова і уста гідні уваги – Його великі чванливі слова богохульства – Його богохульні вчення – Виснажування ним святих Всевишнього – Тисячолітнє царювання – Антихрист, вдарений мечем Духа – Його заключна боротьба і кінець
“Нехай же не звабить вас ніхто й нічим: бо день той не прийде, аж доки не прийде передніше відступництво і не відкриється чоловік гріха, син погибелі” (2 Сол. 2: 3, Гиж.).
Приймаючи до уваги ці слова апостола Павла, – які свідчать, що постать, названа ним “Чоловіком Гріха”, повинна попередити прихід Господнього Дня, який, як ми вже показали, почав світати, – нам важливо оглянутись довкола, щоб побачити, чи така постать вже з’явилась. Якщо ж вона, так старанно описана Павлом та іншими апостолами, ще не прийшла, то вищезгадані слова треба розуміти як вето Павла, накладене на всі інші свідчення відносно Господньої присутності та встановлення Його Царства тепер. І це вето повинно залишатись незаперечним аргументом доти, доки не буде упізнаний цей Чоловік Гріха, який у кожній подробиці відповідає пророчому опису.
Ясно сказано, що цей Чоловік Гріха повинен спочатку не тільки з’явитись, але й отримати розвиток і мати успіх ще перед [268] приходом Господнього Дня. Процвітання та вплив цієї сили досягнуть своєї кульмінації й почнуть зменшуватись перед Христовим Днем . І тим, що повністю знищить Чоловіка Гріха, буде яскраве світло Господньої присутності у Його другому приході. Ми повинні помічати ці провіщені обставини, щоб побачити, чи згадана пересторога Церкві за днів Павла все ще стосується наших днів. Зараз, після вісімнадцяти століть, знову стверджується, що прийшов День Христа; тому виникає важливе питання: чи щось, сказане Павлом для спростування помилки солунян, є запереченням цього твердження тепер?
З того, як апостол закликав Церкву стежити за Господнім поверненням, звертаючи увагу на певне слово пророцтва, як він старався вказати на знаки Христової присутності, на характер Його праці в той час і т. п., зрозуміло, що він досить непокоївся, чи Церква зуміє розпізнати Господню присутність, коли Він прийде, і чи вона обманом не потрапить у помилку, що Він вже прийшов, ще перед часом Його присутності. Потрапляння в таку оману в початковій частині віку наражало тих, хто її тримався, на облуду принципуАнтихриста, який діяв вже тоді; а нездібність розпізнати День Господа і Його присутність у дні, коли на Його присутність прийшла пора, наражає тих, хто не здібний Його упізнати, на безконечні обмани і фальшиві вчення Антихриста, роблячи їх сліпими до великих правд та особливих привілеїв цього дня. Звідси тривога апостола за Церкву в обох кінцях віку і пересторога: “Хай ніхто жодним способом вас не зведе!” Звідси також точний опис Чоловіка Гріха, щоб його можна було розпізнати у його час.
Хоча християни кінця цього віку схильні забувати навіть обітницю Господнього повернення (а якщо і [269] пам’ятають, то думають про нього зі страхом та боязким передчуттям), рання Церква очікувала його з хвилюванням та з радісним сподіванням як здійснення всіх своїх надій, як нагороду за всю свою вірність та як кінець всіх своїх страждань. Тому віруючі тих днів були готові уважно прислухуватися до будь-якого вчення, яке стверджувало, що Господній День або дуже близький або вже настав; і тому вони знаходились у небезпеці бути обманеними у цьому відношенні, хіба що були старанними дослідниками учень апостолів на дану тему.
Церква в Солуні, потрапивши під вплив помилкових учень декого, що Господь вже прийшов знову, і що вони живуть у Його дні, очевидно, вважала, що ця ідея є у згоді з вченням Павла з його першого послання до них, де він говорив (1 Сол. 5: 1-5), що День Господа прокрадеться тихо й непомітно, як злодій уночі, і що хоч інші будуть в незнанні, святі будуть просвічені в цьому відношенні. Дізнавшись про серйозну помилку, в яку вони потрапили, припускаючи, що день Господньої присутності вже настав, Павло написав їм друге послання, головною думкою якого було виправлення цієї помилки. Він говорить: “Благаємо вас, брати, щодо приходу Господа нашого Ісуса Христа і нашого збору до Нього: не скоро хитайтесь умом, та не тривожтесь ані духом, ані словом, ані посланням нашим, – наче б День Господній уже [enestemi] настав. Нехай ніхто не зводить вас ніяким способом – (бо той день не настане), аж поки перше не настане відступлення [відступництво] і не виявиться Чоловік Беззаконня, – Син Погибелі, який противиться та несеться понад усе, що зветься богом [могутнім правителем] чи святощами, – так що він засяде в Божому храмі, як бог, видаючи себе за Бога. Хіба ви не пам’ятаєте, що ще будучи з вами, я про це [270] вам говорив? І тепер ви знаєте, що саме здержує його [Христа] з’явитись у свій час [в належний час]. Бо таємниця беззаконня [непокора Христу] вже (тепер) діє, – поки той, що стримує, (і буде стримувати) не буде усунений. І тоді з’явиться беззаконник, – якого Господь уб’є духом уст Своїх, і знищить його з’явленням приходу Свого [parousia– присутності]” (Кул. НП). Так впевнено писати про розвиток “Чоловіка Гріха” ще перед Днем Господа Павло міг завдяки вивченню пророцтва Даниїла, до якого також звертався наш Господь (Мт. 24: 15), і, напевно, ще й тому, що самому Павлу в його “видіннях і об’явленнях” було показано велике спустошення, яке ця постать вчинить у Церкві.
Слід зауважити, що Павло не використовував в якості аргументів того, що дехто сьогодні любить вживати для заперечення твердження, що День Господа почався. Він не сказав: “О, нерозумні солуняни, чи ви не знаєте, що коли Христос прийде, ваші очі побачать Його, ваші вуха почують жахливий звук Божої сурми, і ви матимете наступний доказ цього, коли відкриватимуться могили й підніматимуться святі?” Хіба не зрозуміло, що коли б така критика була властива, Павло негайно би скористався цим простим і зрозумілим аргументом? Більше того, хіба той факт, що він не скористався ним, не є доказом, що такий аргумент не ґрунтується і не може ґрунтуватися на правді?
З того, що Павло представив у своєму енергійному намаганні виправити їхню помилку лише це одне заперечення їхнього твердження, можна зробити висновок, що він, очевидно, схвалював їхні загальні уявлення про День Господа як правильні – що цей День може початись навіть тоді, коли багато хто про це не знатиме, що він може прийти без зовнішнього прояву, який би дозволив його помітити. Але єдиною підставою заперечення ним було те, що спершу має прийти відступлення і що тоді, як наслідок відступлення, має настати розвиток “Чоловіка Гріха”, який – ким би він не був [271] (чи то окремою особою, чи великою системою Антихриста, яку він уособлює) – повинен зростати, процвітати і почати занепадати перед днем Господньої присутності. Отже, якщо це єдине заперечення, дане Павлом, більше не стоїть на заваді (якщо ми можемо виразно бачити дійсне існування такої постаті, історія якої у кожній подробиці відповідає пророчому опису “Чоловіка Гріха” – від початку його існування до нинішнього часу), тоді це заперечення Павла, єдине за його днів і правильно сприйняте, більше не є чинним запереченням теперішнього твердження, що ми живемо у Дні Господа – дні Господньої присутності. І далі, якщо “Чоловіка Гріха” легко розпізнати, якщо його виникнення, розвиток і занепад добре помітні, тоді цей факт стає ще одним підкріплюючим доказом того, чого навчають попередні розділи, які показують, що ми знаходимось у Дні Господа.
ЙОГО ПРОРОЧИЙ ОПИС
Дослідник пророцтва виявить, що “Чоловік Гріха” виразно зображений скрізь у священних писаннях не лише завдяки чіткому опису його характеру, але й завдяки вказаним часам та місцям його початку, розквіту та занепаду.
Цю постать надзвичайно переконливо характеризують навіть імена, надані їй натхненними письменниками. Павло називає її “Безбожником”, “Чоловіком Гріха”, “Таємницею Беззаконня”, “Антихристом” і “Сином Погибелі”, пророк Даниїл – “Гидотою Спустошення” (Дан. 11: 31; 12: 11), а наш Господь згадує про цю саму постать, як про “Гидоту спустошення, що про неї звіщав був пророк Даниїл” (Мт. 24: 15), а також як про “Звірину” (Об. 13: 1-8). Ця постать була також образно представлена малим рогом (владою), що виріс зі страшного звіра, якого Даниїл бачив у пророчому видінні. У нього були очі й [272] уста, що говорили про великі речі, і він мав успіх, провадячи війну зі святими й перемагаючи їх (Дан. 7: 8, 21). Іван також бачив й остерігав Церкву проти цієї постаті, говорячи: “Чули були, що антихрист іде”. Далі він радить, як уникнути впливу Антихриста (1 Ів. 2: 18-27). Також книга Об’явлення великою мірою є детальним символічним пророцтвом про цього Антихриста. Але ми тут лише торкнемось згаданої теми, залишаючи більш докладне її вивчення для наступного тому
Ці різні назви і короткі описи вказують на підлу, хитру, лицемірну, облудну, тиранську та жорстоку постать, що набула розвитку в середовищі християнської Церкви. Спочатку він пробирався усередину і вгору дуже повільно, а тоді стрімко зріс у силі та впливі, доки не досяг самої вершини земної влади, багатства та слави, при цьому скеровуючи свій вплив проти правди й святих і для власного звеличення, твердячи увесь час про свою особливу святість та авторитет й силу від Бога.
У цьому розділі ми збираємось показати, що “Чоловіком Гріха” є система, а не окрема особа, як багато хто, здається, робить висновок. Адже, як Христос складається з правдивого Господа й правдивої Церкви, так і Антихрист є системою-підробкою, що складається з фальшивого господа та відступницької церкви, якій на деякий час дозволено перекручувати правду, здійснювати обман, підробляти владу й майбутнє царювання правдивого Господа та Його Церкви, а також задурманювати народи фальшивими твердженнями та удаванням.
Ми сподіваємось доказати, задовольнивши кожного сумлінного читача, що це велике віровідступництво, відступство, згадане Павлом, вже прийшло, і що “Чоловік Гріха” розвився, засів “в Божому храмі” (дійсному, а не образному), виконав всі провіщення апостолів та [273] пророків стосовно його характеру, дій і т. п., був виявлений і тепер, з 1799 року н. е., знищується духам Господніх уст (правдою) і буде повністю знищений протягом цього дня Господнього гніву й об’явлення у палаючому вогні відплати, який вже починається.
Не маючи жодного бажання легковажно відноситись до думок інших, ми, тим не менше, вважаємо за потрібне звернути увагу читача на декілька нерозсудливих тверджень, пов’язаних із загальним поняттям про Антихриста, щоб завдяки цьому можна було належно оцінити гідність і розсудливість правди про дану річ на противагу примітивному твердженню, що все провіщене Писанням про цю постать виконає якась одна буквальна людина. Кажуть, що ця людина так зачарує весь світ, що за кілька коротких літ здобуде поважання й поклоніння всіх людей, які так легко дозволять себе обдурити, що вважатимуть цю людину Богом і у відбудованому юдейському Храмі будуть поклонятись їй як Могутньому Єгові. Все це, кажуть вони, має відбутись блискавично – за три з половиною роки. Тим самим вони хибно трактують символічний час, як хибно пояснюють самого символічного “чоловіка”.
Навіть вигадані історії і найбільш абсурдні дитячі фантазіїнеможливо порівняти з крайніми поглядами деяких дорогих Божих дітей, які спотикаються внаслідок буквальногопояснення мови Павла і цим засліплюють себе та інших щодо багатьох дорогоцінних правд, які вони не готові бачити в неупередженому світлі через неправду про дану річ. Яким би доброзичливим не було наше відношення до них, їх “сліпа віра” викликає посмішку, коли вони серйозно говорять про різні символи Об’явлення, не розуміючи їх і помилково застосовуючи буквально до свого дивовижного чоловіка. Вони кажуть, що у цьому найбільш скептичному віці зі всіх, коли-небудь знаних світу, він за якихось три з половиною роки змусить весь світ припасти йому до ніг і кланятись немов Богу. І хоч цезарі, Олександр Македонський, Наполеон, [274] Магомет та інші купались у морі крові і прожили багато разів по три з половиною роки, їм не вдалося виконати навіть тисячної частини того, що приписують цьому чоловіку.
І все ж ці завойовники мали на своєму боці всі переваги глибокого неуцтва та забобонів, тоді як ми сьогодні живемо в умовах, найбільш несприятливих для такого розвитку обману та ошуканства. Ми живемо у дні, коли кожна прихована річ стає явною як ніколи раніше; коли обман такого роду є занадто безглуздим та смішним, щоб звертати на нього увагу. Дійсно, тенденція наших днів направлена на зменшення пошани до людей, якими би добрими, талановитими й здібними вони не були і які би відповідальні й авторитетні становища вони не займали. І це (як ніколи перед тим) до такої міри відповідає дійсності, що в тисячу разів вірогідніше, що весь світ заперечуватиме існування будь-якого Бога, ніж будь-коли поклониться людській істоті як Всесильному Богу.
Для багатьох при розгляді цього питання однією великою перепоною є загальноприйнятий обмежений погляд на значення слова “бог”. Вони не в змозі зауважити, що грецьке слово “theos” (бог) не відноситься лише до Єгови. Воно означає “могутній”, “правитель”, і особливо релігійний чи священицький правитель. У Новому Завіті слово “theos”зустрічається рідко, за винятком випадків, коли воно стосується Єгови, тому що у своїх проповідях апостоли нечасто і мало говорили про фальшиві системи релігії і тому рідко згадували їх священних правителів чи богів. Проте у наступних віршах слово “бог” (“theos”) відноситься якраз не до однієї найвищої істоти, Єгови, а до інших (див. Ів. 10: 34, 35; Дії 7: 40, 43; 17: 23; 1 Кор. 8: 5).
Якщо розуміти широке значення грецького слова “theos”, то одразу видно, що твердження апостола щодо Антихриста (що він засяде у храмі Бога, видаючи себе за бога) не обов’язково означає, що Антихрист намагатиметься вивищити себе над Єговою чи навіть зайняти місце Єгови. Це лише означає, що він представить себе як релігійний правитель, [275] вимагаючи для себе влади і пануючи над усіма іншими релігійними правителями, і навіть більше ніж вони, до такого степеня, що вивищить себе в Церкві, яка є справжнім храмом Бога, вимагаючи в ній панівної влади і займаючи владне становище як її головний, повновжний правитель. Якщо грецьке слово “theos” знаходиться у реченні, де його значення було би двозначним, і відноситься до Єгови, перед ним стоїть грецький артикль (подібно як в англійській мові ми кажемо the God). У вищезгаданих віршах, які стосуються інших богів, і в 2 Сол. 2: 4, де мова йде про Антихриста, такого акценту немає.
Якщо це зрозуміло, то зникає великий камінь спотикання, і розум готовий шукати правильних речей, які є виконанням згаданого провіщення: не якогось Антихриста, який претендує бути Єговою і, як такий, вимагає поклоніння, а того, хто називає себе головним, верховним релігійним учителем в Церкві, хто таким чином намагається узурпувати владу Христа, божественно призначеного Голови, Господа й Учителя.
Досить дивно також, що особи, які обирають цей буквальний погляд відносно “Чоловіка Гріха”, це, в основному, ті, хто вірить у Господній прихід перед Тисячоліттям, хто сподівається й чекає, що Господь прийде в “якусь мить тепер”. Чому всі не можуть зрозуміти того, що мав на увазі апостол, коли він рішуче стверджував, що День Господа (День Його присутності) не може прийти і його не треба сподіватися, доки не об’явиться “Чоловік Гріха”? Щоб збудувати попередній юдейський храм, потрібно було понад сорок років, і, безсумнівно, потрібно буде щонайменше від десяти до двадцяти років, щоб збудувати (з набагато більшою, ніж раніше, пишністю) новий храм у Єрусалимі, де, як вони сподіваються, буквальний “Чоловік Гріха” засяде і йому поклоняться як Богу. Чому ж тоді ті, хто так вірить, сподіваються, що Господь [276] прийде в яку мить тепер? Такий погляд не відповідає ані здоровому глузду, ані пророцтву апостола. Щоб бути послідовними, їм треба або відмовитись від очікування Господа в якусь мить, або перестати сподіватись майбутнього “Чоловіка Гріха”, бо День Господньої присутності не може прийти, доки не настане відступництво (апостазія) і доки із цієї апостазії не розвинеться “Чоловік Гріха” й не об’явиться.
Та коли ми здобули правильний погляд на слова апостола разом з правильним уявленням про спосіб Господнього приходу, ми не знаходимо жодних таких розходжень та протиріч, а лише переконливу гармонію й відповідність. Саме такий погляд ми зараз представляємо. Читач повинен сам переконатись у його погодженості з Писанням.
Різні титули, застосовані до цієї системи, безумовно, символічні. Вони не відносяться (як імена) до окремих особистостей, а є окресленням характеру продажного релігійного та цивільного союзу, який набув розвитку всередині номінальної християнської церкви і який через свою підступну опозицію до Христа, Голови, і Його правдивої Церкви, Його Тіла, справедливо заслуговує на назву Антихрист. У такій системі, а не в одній особі, могли виконатись всі провіщення відносно Антихриста, “Чоловіка Гріха”. Більше того, все це свідчить, що система Антихриста не є однією з язичницьких релігійних систем, таких як Іслам чи Брахманізм, тому що християнська Церква ніколи не була під контролем жодної з цих систем, і жодна з них не походить з християнської Церкви. Вони тепер є і завжди були незалежними від християнської Церкви.
Система, яка повністю відповідає натхненному опису, повинна сповідувати християнство і містити переважну більшість тих, які вважають себе християнами. Її початком є апостазія, тобто відступництво від правдивої християнської віри, – апостазія, яка була таємною і прихованою до того часу, поки обставини не сприяли [277] захопленню нею влади. Її прихований початок мав місце ще за днів апостолів – в бажанні деяких вчителів бути найбільшими.
Нам не треба довго шукати, щоб знайти таку постать, яка досконало відповідає всім вимогам – постать, чия історія, записана як світськими істориками, так і її власними обманутими слугами, точно співпадає, як побачимо, з пророчим описом Антихриста. Та коли ми стверджуємо, що єдиною системою, історія якої відповідає згаданим пророцтвам, є папство, нехай ніхто не зрозуміє помилково, що ми вважаємо, ніби кожний римський католик є чоловіком гріха, або що священики, чи навіть папи римської церкви є або були Антихристом. Жодна людина не є цим “Антихристом”, “Чоловіком Гріха”, описаним в пророцтві. Папи, єпископи та інші є щонайбільше частиною, членами системи Антихриста, так само як всі з числа Царського Священства є лише членами правдивого Христа під головуванням Ісуса, і всі разом вони у своєму нинішньому стані є позаобразним Іллею, хоча жодний з них не є провіщеним Іллею, тобто Христом. Далі зауважте, що римська церква (сама лише церковна система) не є “Чоловіком Гріха” і ніколи не була представлена в образі чоловіка. Навпаки, символом, який завжди використовується для церкви, окремо від її голови і пана, є жінка. Правдива Церква образно представлена в “чистій діві”, тоді як відступницька церква, яка відпала від первісної чистоти і вірності Господу, символічно названа “розпусницею”. Як правдива “діва”, Церква, продовжує бути такою до кінця віку, коли вона повинна з’єднатися з її Господом і прийняти Його ім’я – Христос, так і відступницька церква не була Антихристом, або Чоловіком Гріха, до ти пір, доки не з’єдналась зі своїм паном та головою, папою, котрий вважає себе намісником Христа, і не стала релігійною імперією, фальшиво названою Християнством (що означає Христове Царство).
Папство – ось ім’я цього фальшивого царства. Воно було побудоване на невірно поясненій правді, що Церква [278] покликана бути царями і священиками Бога й царювати на землі. Але час на царювання ще не прийшов: Євангельський вік був призначений не для цієї цілі, а для вибору, розвитку, навчання дисципліною, приниження та жертвування Церкви, яка йде слідом за своїм Господом і терпеливо чекає, зносячи все аж до часу, призначеного для обіцяного вивищення та славного царювання – до Тисячолітнього віку.
Господь передбачив, що номінальне християнство пошириться у світі, і, ставши популярним, захопить багатьох тих, хто оцінює лише форму, не вникаючи в дух його інституції. Він передбачив, що якщо члени такого роду ототожнюватимуть себе з Церквою, то світський дух, протилежний духу самовідречення і самопожертви, проникне разом з ними. Він передбачив, що проникаючий таким чином егоїзм та бажання бути великим і керувати не заставить себе довго чекати, щоб скористатись можливістю, і що таким чином Церква намагатиметься панувати над світом ще перед часом – вірніше, що світський елемент, який увійде в Церкву, стане відчутним і під іменем правдивої Церкви захопить цивільну владу на землі, яку Бог передав поганам і яка не може повністю перейти в руки правдивої Церкви до завершення Часів Поган (у 1914 році н. е.).
І так насправді відбулося: номінальна церква почала відпадати в міру того, як її чисельність зростала під впливом вчення та прикладу честолюбних людей, чиї ідеї все більше схилялись до влади та світського впливу, які ці численні люди та багатство принесли зі собою. Поступово дух Церкви ставав світським, і з’являлася жадоба до речей цього світу. Честолюбство радило: “Якби велика Римська імперія, зі всією її владою та [279] впливом, арміями та багатством, підтримала Церкву, як почесно й шляхетно було би називатись Християнином! Як швидко припинились би переслідування з боку язичників! Тоді в нашій силі було би не лише тримати їх у благоговійному страху, але й змусити підпорядкуватися Церкві, хресту та імені Христа! Очевидно, Бог не мав наміру, щоб Церква завжди підкорялась світу і зазнавала від нього переслідувань. Слова апостола: “Хіба ви не знаєте, що святі судитимуть світ?”, як і обітниці нашого Господа, що ми царюватимемо з Ним, а також численні пророцтва, які стосуються царювання Церкви, ясно показують, що саме таким є Божий план. Правда, апостол писав, що наш Господь повинен спершу повернутись і вивищити Церкву, і наказував, що ми повинні “чекати” на Господа, але проминуло вже кілька століть, а ми не бачимо жодної ознаки Господнього приходу. Ми повинні зрозуміти, що апостоли деякою мірою помилялися. Для нас здається очевидним, що ми можемо і повинні скористатись з усіх засобів, щоб здобути владу над цивільним урядом і підкорити світ для Господа. Також Церква повинна мати голову – того, хто представляв би відсутнього Господа і Церкву перед світом, хто здобував би повагу світу, користувався повноваженнями Христа і управляв світом залізною палицею, як провістив пророк Давид”. Ось так поступово, в повільному, триваючому віками, процесі постійних розмірковувань, справжня надія Церкви на вивищення, щоб керувати світом й благословити його (тобто надія на другий прихід Господа), загубилася з поля зору, і її місце зайняла нова надія: надія на успіх без Господа, під головуванням і проводом ряду пап. Таким чином, через таємні змови, інтриги та обмін люб’язностями зі світом надія Церкви стала фальшивою надією, стала обманливим сильцем, за допомогою якого сатана вів від однієї помилки до іншої як у вченні, так і в ділі.
[280] Мить, коли відступництво переросло у “Чоловіка Гріха”, настала тоді, коли папська ієрархія звеличила себе під верховенством встановленого ряду пап, коли вона домагалась й бралась за те, щоб управляти землею в імені Христового Тисячолітнього Царства, яким претендувала бути. Це була фальшива, оманлива претензія, хоча в неї дуже вірили деякі її прихильники. Це було обманне, підроблене царство, не дивлячись на те, якими щирими могли бути деякі його організатори й прихильники. Це було царство Антихриста, скільки б вони не твердили і як би не вірили, що воно є дійсною славою, царством і владою Христа на землі. Якщо хтось думає, що бути сумлінним завжди означає бути правим, то помиляється. Кожна система неправди, без сумніву, має стільки ж сумлінних, обманених прибічників, скільки лицемірів, або й більше. Сумлінність – це моральна чесність, і не залежить від знання. Неправильно навчені язичники добросовісно поклоняються і приносять жертви ідолам. Неправильно навчений Савло з чистим сумлінням переслідував святих. Так само багато неправильно навчених папістів сумлінно перекручувало пророцтва, переслідувало правдивих святих і організувало велику систему Антихриста. Сотні років папство не лише обманювало царів землі щодо своєї влади і надуманого божественного авторитету, пануючи над ними, але й навіть засіло у Церкві, Божому Храмі (де сам Христос повинен вважатися Головою і Вчителем), претендуючи бути єдиним вчителем і законодавцем. Воно обмануло всіх (крім небагатьох) своїм феноменальним успіхом і хвалькуватими заявами. “І дивувався весь світ… – вражений, обманений і спантеличений, – що їхні імена не написані в книгах життя Агнця”, а багато з тих, чиї імена записані як Божих святих, були поважно розгублені. І цей обман сильніший ще й тому, що згадані честолюбні плани формувались дуже поступово і реалізувались ще повільніше. Все це продовжувалось [281] століттями і діяло таємно, як честолюбність, вже за днів Павла. Це був процес поступового додавання однієї неправди до іншої, доповнення честолюбних заяв однієї людини заявами іншої, потім ще іншої, і так весь час. Ось так, підступно, сатана сіяв і поливав насіння неправди і розвинув найбільшу і найбільш впливову систему, яку будь-коли знав світ – Антихриста.
Ім’я “Антихрист” має подвійне значення. Перше – це проти (тобто в опозиції до) Христа. Друге значення – це замість (тобто підробка) Христа. Загальноприйнятим є перший вираз, який можна застосувати до будь-якого ворога, що протистоїть Христу. У цьому значенні навіть Савло (пізніше названий Павло), а також кожний юдей, кожний мусульманин, всі поганські імператори і народ Риму були антихристами – противниками Христа (Дії 9: 4). Але Святе Письмо вживає слово Антихрист не в такому значенні. Воно оминає всіх таких ворогів і використовує термін Антихрист у другому з вищезгаданих значень – як проти, в сенсі спотворення, підробки, зайняття місця правдивого Христа. Так Іван зауважує: “Чули були, що антихрист іде, а тепер з’явилось багато антихристів” (1 Ів. 2: 18, 19). [Грецький текст робить різницю між тим особливим Антихристом і багатьма меншими антихристами]. І наступні зауваження Івана показують, що він не має на увазі всіх противників Христа й Церкви, а лише певний клас, який (все ще визнаючи себе тілом Христа, Церквою) покинув фундаментальні принципи правди і не тільки став спотворювати правду, але й в очах світу став займати місце та ім’я правдивої Церкви, тим самим дійсно імітуючи правдивих святих. Іван каже про них: “Із нас вони вийшли, та до нас не належали”, – тобто не представляють нас, навіть якщо відносно цього можуть обманювати себе і світ. У цьому ж посланні Іван стверджує, [282] що ті, кого він згадує як багатьох антихристів, мають дух того Антихриста.
Перед нами те, чого ми повинні сподіватись і що знаходимо у папстві: не опозиція до імені Христа, а ворог, тобто суперник, Христа в тому, що він фальшиво носить Його ім’я, імітує Його царство та повноваження і хибно представляє Його характер, плани і вчення перед світом. Це дійсно найбільш запеклий ворог і суперник – набагато гірший, ніж відкритий ворог. І це правда, не забуваймо про це, навіть якщо деякі, пов’язані з цією системою, добросовісно потрапили в оману – “зводячи й зведені бувши”.
Маючи вказівки щодо постаті й характеристик Чоловіка Гріха, і того, коли, де і за яких умов його очікувати, ми продовжимо розгляд деяких історичних фактів, доказуючи, як ми вважаємо, без жодних вагомих сумнівів, що кожне провіщення відносно Антихриста виконалось у папській системі таким чином і до такої міри, що, беручи до уваги світло нинішнього дня, всі зобов’язані визнати, що така річ вже ніколи не могла би повторитись. Відсутність місця змушує нас лише стисло переглянути великий об’єм історичних свідчень. Ми також обмежились істориками, відомими своєю достовірністю, в багатьох випадках звертаючись до римо-католицьких письменників за їхніми свіченнями та зізнаннями.
ОБСТАВИНИ, ЩО ЗРОДИЛИ ЧОЛОВІКА ГРІХА
ВЕЛИКЕ ВІДСТУПНИЦТВО. Перш за все запитаємо: чи історія щось нотує про виконання пророцтва Павла стосовно великого відступництва від первісної простоти і чистоти учень та життя християнської Церкви і про таємну дію безбожного, честолюбного впливу в Церкві ще перед розвитком папства, Чоловіка [283] Гріха – тобто перед признанням папи головою Церкви?
Так, дуже виразно. Папська ієрархія почала існувати лише через декілька століть після того, як Господь та апостоли заснували Церкву. А що відбувалось в проміжку між цим, ми читаємо*:
“У міру того, як церква зростала числом та багатством, для поклоніння були збудовані дорогі будівлі; богослужіння ставали більш вигадливими; скульптури та живопис почали вважатися допоміжними для зросту побожності; мощі святих і мучеників цінились як священний спадок; множились релігійні обряди. Церква під владою християнських імператорів [у четвертому столітті], в супроводі духовенства та показних церемоній, прийняла багато пишноти й видимого блиску, що належали язичницькій системі, яку вона витіснила”.
Інший говорить**:
“Одночасно зі встановленням [християнства як релігії імперії у четвертому столітті] зростало велике й загальне зіпсуття, що появилось за два століття до того. Забобони й неуцтво наділили священнослужителів владою, яку вони використовували для власного звеличення”.
——————-
*Фішер, “Загальна історія” (Fisher’s Universal History), стор. 193.
**Вайт, “Загальна історія” (White’s Universal History), стор. 156.
——————-
Рапін (Rapin) помічає, що “в п’ятому столітті християнство зіпсувалось через величезну кількість людських вигадок. Простота його правління і дисципліна перетворились в систему клерикальної влади, а поклоніння було занечищене запозиченими від язичників церемоніями”.
Мошейм (Mosheim) у своїй “Історії Християнства” (“HistoryofChristianity”) крок за кроком простежує відступництво Церкви від первісної простоти й чистоти аж до її глибокої деградації, кульмінацією якої був розвиток “Чоловіка Гріха”. Чи розпізнавав він Антихриста, чи ні – не зрозуміло, але він майстерно простежив діяльність “Таємниці [284] Беззаконня” в Церкві аж до початку четвертого століття, коли його працю раптово перервала смерть. У нас недостатньо місця, щоб навести цитати з його чудової і об’ємної праці, але ми схвалюємо її в цілому, як надзвичайно повчальну на дану тему.
Процитуємо з книги Лорда “Старий Римський Світ” (Lord, “OldRomanWorld”) короткий критичний нарис історії Церкви під час перших чотирьох століть, який виразно і стисло показує її поступовий занепад, а також швидке виродження після того, як згадана апостолом перешкода була усунена. Він говорить:
“У першому столітті покликано небагато мудрих або шляхетних. До нас не дійшло жодних великих імен – ні філософів, ні державних мужів, ні знаті, ні полководців, ні управителів, ні суддів, ні магістратів. У першому столітті християни не були настільки знаними, щоб підлягати загальному переслідуванню з боку влади. Вони навіть не привертали до себе уваги суспільства. Ніхто не писав проти них, навіть грецькі філософи. Ми не читаємо про протести чи про вибачення з боку самих християн. У їхніх рядах не було великих людей – чи то високо вчених, чи талановитих, чи багатих, чи осіб, які займали високе громадське становище. Що стосується великих імен, ми не знаходимо в історії нічого менш суттєвого, ніж літописи Церкви першого століття. Проте в цьому ж столітті число навернених зростало в кожному місті, і передання свідчать про мучеництво тих, хто був більш відомий, включаючи майже всіх апостолів.
У другому столітті не знаходимо більших імен, ніж Полікарп, Ігнатій, Юстин Мученик, Клемент, Мелітоз та Аполоній – скромні єпископи або безстрашні мученики, що промовляли до своїх черідок у горницях, не займали жодних посад у світі, були відомі лише свою святістю або простотою характеру і згадуються лише за своє терпіння та віру. Ми читаємо про мучеників, дізнаючись, що деякі з них написали цінні трактати та апології, але серед них ми не знаходимо людей високого рангу. Вважалося принизливим перед лицем того, що популярне і владне, бути християнином. Рання християнська література є в основному апологетичною, а її доктринальний характер – простим і практичним. У Церкві були дискусії, насичене релігійне життя, велика активність, велика доброчесність і жодних зовнішніх конфліктів, [285] жодної світської історії. Церква ще не висувала звинувачень уряду або великим суспільним інституціям імперії. Це була невелика група чистих та бездоганних людей, які не прагнули контролювати суспільство. Та вони привернули увагу влади, яка вважала, що є достатньо причин їх переслідувати. На них дивились як на фанатиків, що намагались знищити пошану до існуючих інституцій”.
[ОРГАНІЗОВАНА ДЛЯ ВЛАДИ]
“У цьому столітті була непомітно організована форма правління Церкви. Між членами виникли впорядковані відносини. Єпископи стали впливовими – не в суспільстві, а серед християн. Були встановлені єпархії і церковні приходи. Появилась різниця між міськими та сільськими єпископами. Представники церков збирались для обговорення питань віри або придушення посталих єресей. Розвинулась система єпархій і розпочалась церковна централізація. Дияконів почали вважати вищим духовенством. Були придумані міри для відлучення від церкви. Продовжувались місіонерські зусилля. Були встановлені церковні свята. Багатьма провідними умами заволодів гностицизм. Катехізисні школи систематично навчали про віру. Дуже важливими стали догмати хрищення, а також таїнства. Популярним стало чернецтво. Таким чином Церква закладала основу своєї майбутньої форми правління та влади.
Третє століття зустріло Церкву більш владною інституцією. У великих містах імперії регулярно збиралися синоди. Визріла система, складена з архієпископів. Чітко визначено канони церкви. Вищі теологічні школи притягали допитливі розуми. Учення систематизовано [тобто визначено, обмежено і сформульовано в догми та віровизнання]. Християнство поширилось настільки, що його треба було або переслідувати, або легалізувати. Великі єпископи керували зростаючою церквою. Великі доктори [теології] спекулювали у справах [так званої філософії та науки], що хвилювали грецькі школи. Церковні будівлі розширювались, а в честь мучеників влаштовували урочисті заходи. Церква стрімко піднімалась до становища, яке привертало до неї увагу людства.
[286] У четвертому столітті припинились переслідування з боку імперії; був навернений [римський імператор] Константин; Церква стала союзником держави; первісна віра зіпсувалася; в ряди вірних проникли забобони та марна філософія; єпископи стали придворними особами; церкви стали багатими й розкішними; синоди потрапили під політичний вплив; чернецтво [монахи] встановило фальшивий принцип доброчесності; політика й догматика почали йти пліч-о-пліч, а імператори нав’язували декрети [церковним] синодам; у церквуввійшли високопоставлені особи. Коли християнство стало придворною релігією та релігією світських класів, його почали використовувати для підтримки того самого зла, проти якого воно раніше протестувало. Церква не лише просочилася облудами язичницької філософії, але й прийняла багато церемоній східного культу, пишних і ретельно спланованих. Церкви у четвертому столітті стали такими ж показними, як старі ідольські храми. Свята стали частими й помпезними. Народ линув до них, бо відчував там захоплення та відпочинок від важкої праці. Шанування мучеників привело до впровадження ікон – майбутнього джерела загального ідолопоклонства. Християнство почало звеличувати себе пишними церемоніями. Шанування святих наблизилося до обожнювання їх, а забобони зробили матір Господа об’єктом абсолютного поклоніння. Столи причастя перетворились на розкішні вівтарі на зразок юдейських жертвоприношень, а мощі мучеників берегли як священні амулети. Чернече життя також перетворилося у велику систему покаяння та покутних ритуалів. Натовпи монахів усамітнювалися в похмурих та осібних місцях, віддаючись пишномовності, посту й покуті. Вони були понурими й фанатичними людьми, що загубили практичні цілі в житті.
Духовенство, амбітне й світське, шукало звання та відзнак. Воно заполонило двори князів, вимагаючи світських почестей. Тепер його підтримували не добровільні пожертви вірних, а доходи, надані урядом, або власність, що перейшла у спадок від старих [язичницьких] храмів. Багаті люди заповідали [287] церкві величезні спадки, що опинились під контролем духовенства. Ці спадки стали джерелом невичерпного багатства. По мірі зростання багатства і передачі його духовенству, духовенство ставало байдужим до потреб людей – більше їх не підтримувало. Воно стало лінивим, зухвалим і незалежним. Народ не допускали до урядування церквою. Єпископ став важливою персоною, яка контролювала і призначала своє духовенство. Церква злилась з державою, а релігійні догми почали нав’язувати мечем за участю магістрату.
ВІДБУЛОСЯ ВСТАНОВЛЕННЯ ПОКАЗНОЇ ІЄРАРХІЇ З РІЗНИМИ СТУПЕНЯМИ, НА ЧОЛІ З ЄПИСКОПОМ РИМА
Імператор вирішував питання віри, а духовенство було звільнене від усілякої державної ноші. Коли духовенство досягло такої великої влади і стало таким багатим, виникла велика тиснява за священицькими посадами. Людей підвищували до високого становища [єпископів] не за їхню побожність чи талант, а за їхній вплив серед знаті. МісіяЦеркви загубилась з поля зору через деградуючий союз з державою. Християнство стало інсценуванням, обрядовістю, рукою держави, марною філософією, забобоном, лозунгом”.
Отже, велике віровідступництво, провіщене апостолом Павлом, є встановленим фактом історії. Про це свідчать всі історики – навіть ті, які схвалюють присвоєння влади і возвеличують головних дійових осіб цієї інтриги. Шкода, що брак місця дозволяє нам процитувати лише деякі найбільш промовисті висловлювання. Відступництво, яке охоплювало період кількох століть, виявилося таким поступовим, що було значно менш помітним для тих, хто жив посеред нього, ніж для нас, хто бачить його в цілому. Воно було ще більш оманливим тому, що кожний крок у його формуванні, кожний поступ до впливу та влади у Церкві і над світом робився в ім’я Христа, нібито для Його прославлення та виконання Його планів, записаних у Святому Письмі. Ось так розвинувся великий Антихрист – найбільш небезпечний, найбільш [288] хитрий, найбільш наполегливий противник правдивого християнства і найбільш жорстокий переслідувач правдивих святих.
ЗАБРАННЯ ПЕРЕШКОДИ
Апостол Павло провістив, що цей несправедливий принцип діятиме таємно якийсь час, доки на його шляху стоятиме певна перешкода. А коли перешкода буде забрана, перед ним відкриється вільний шлях і швидкий поступ в напрямку розвитку Антихриста. Він сказав: “Тільки той, хто тримає тепер, буде тримати, аж поки не буде усунений він із середини” (2 Сол. 2: 7). Що може сказати історія про виконання цього провіщення? Вона каже, що перешкодою для стрімкого розвитку Антихриста був факт, що бажане місце вже було зайняте іншим. Римська імперія не лише завоювала світ, давши йому політику і закони, але й (розуміючи, що релігійні забобони – це найсильніші ланцюги, якими можна тримати й контролювати людей) прийняла систему, що бере свій початок у Вавилоні за часів його величі як правителя світу. План полягав у тому, щоб імператора вважати наставником і правителем як у релігійних, так і в цивільних справах. На доказ цього казали, що імператор є напівбогом, і в певному значенні походить від язичницьких божеств. Йому поклонялись і вшановували його статуї. Його величали PontifexMaximus, тобто Первосвященик, Найвищий Релігійний Правитель. Саме на цей титул претендували (і його отримали) понтифіки, папи Римської ієрархії, відколи цей Антихрист здобув “силу, і престола,.. і владу велику” попереднього правителя Рима (Об. 13: 2).
Але древній поганський Рим та Вавилон були лише обрисом священицької влади порівняно зі складним і продуманим механізмом та вигадливістю учень та вчинків папського Рима, тріумфального наступника їхнього устрою, який тепер, після століть хитрощів та умілого поводження, настільки зміцнився у владі, що навіть сьогодні, коли зовні його [289] влада зламана, і він позбавлений цивільної влади, він таємно, під прикриттям, керує світом і контролює царства ще більше, ніж римські імператори коли-небудь управляли підлеглими їм царями.
На їхній рахунок можна віднести те, що жоден із римських імператорів (як Pontifex Maximus, тобто Найвищий Релігійний Правитель) ніколи не запроваджував такої тиранії, як деякі з їхніх наступників на папському престолі. З цього приводу Гіббон (Gibbon) говорить:* “Треба признати, що кількість протестантів, страчених в окремо взятій провінції протягом окремо взятого правління, набагато перевищувала кількість перших мучеників на протязі трьох століть у [всій] Римській імперії”. Згідно зі звичаєм тих днів, вони були прихильниками найбільш шанованих богів, але скрізь, куди вступали їхні армії, вони в цілому шанували богів і культи завойованих народів. Це було видно в Палестині, де (навіть під римським контролем) релігійна воля і свобода совісті в цілому поважалися імператорським PontifexMaximus, який, як релігійний правитель, показував таким чином свою поблажливість до народу і свою прихильність до всіх шанованих богів.
—————-.
*Том ІІ, стор. 85.
———
Отже, бачимо, що перешкодою для раннього розвитку Антихриста був факт, що бажане місце духовного верховенства було зайняте представниками найбільш могутньої імперії, яку світ коли-небудь знав; тому спробувати виявити відкрито свої стремління в цьому напрямку означало викликати гнів панів світу. Тому це незаконне стремління спочатку діяло таємно, заперечуючи будь-який намір захопити владу чи авторитет, поки не наступили сприятливі обставини – коли номінальна церква стала великою та впливовою, а імператорська влада була підірвана політичними чварами і почала занепадати.
Могутність Рима стрімко падала, а його сила [290] та єдність були розділені між шістьма претендентами на імператорські почесті, коли Константин став імператором. І те, що він прийняв (принаймні частково) християнство, щоб зміцнити і об’єднати свою імперію, є логічним припущенням. З цього приводу історія каже наступне:
“Чи прийняв Константин його [християнство] з переконання у його правдивості, чи з політичних мотивів, – питання спірне. Певним є одне: ця релігія, хоч і зазнавала від римської влади лише мовчазного презирства або ж енергійного переслідування, все ж набула поширення в народі, так що Константин, приймаючи її, зміцнив прив’язаність воїнів до себе… Називаючи себе християнином, імператор керувався світськими амбіціями, а не духом Христа, Котрий сказав, що Його царство не з цього світу. Константин зробив її релігією імперії, і з того часу ми бачимо, що її вплив засмічений земними речами… Ні один окремо взятий єпископ не вважався головою усієї Церкви. По суті ним був імператор. У цій якості він скликав Нікейський Собор, де в суперечці між Афанасієм та Арією прийняв сторону останнього. Собор погодився з імператором».*
—————
*Віллард, “Загальна історія”, (Willard’s Universal History), стор. 163
—————
“Якими б не були вигоди від придбання для імперії новонаверненого, він відрізнявся від багатьох тисяч своїх підданих, які прийняли учення християнства, скоріше блиском пурпури, ніж вищою мудрістю чи доброчесністю… То й же самий рік його царювання, в якому він скликав Нікейський Собор, був заплямлений страченням його старшого сина.
З вдячності церква звеличувала доброчесність і прощала недоліки великодушного патрона, який посадив християнство на престолі Римського світу”.**
————–
**Гібон (Gibbon), Том ІІ, стор. 269.
————–
Тоді, під правлінням Константина, опозиція імперії до християнства поступилася місцем прихильності, а Pontifex Maximus імперії став патроном удаваної, але насправді відступницької, церкви Христа. Взявши її за [291] руку, він привів її до становища популярності та величі, з якого вона пізніше, коли імперська влада почала слабнути, могла настановляти власних представників на релігійний престол світу вже як Головний Релігійний Правитель – PontifexMaximus.
Та було би помилкою припускати, як багато хто робить, що церква у той час була чистою (цнотливою) церквою, раптово піднятою до величі та влади, які стались для неї сильцем. Все якраз навпаки. Як вже було сказано, відбулось велике відступництво від первісної чистоти, простоти та свободи до зв’язаних віроученнями амбіційних клік, чиї облуди та церемонії, що нагадували ті, які були в язичницьких філософіях, прикрашені деякими правдами та нав’язані й сковані вченням про вічні муки, притягнули до церкви величезні маси. Їх кількість і вплив були важливими для Константина, він їх поважав і відповідно використовував. Жодній такій світській людині ніколи навіть на думку не спало по-справжньому підтримати справу покірної, Христоподібної “малої черідки” – правдиво посвяченої Церкви, імена якої написані на небесах. Популярність у його воїнів, згадана істориками, дуже відрізняється від популярності у справжніх воїнів хреста.
На доказ цього давайте процитуємо з історії про стан релігійної общини за часів Діоклетіана, попередника Константина, який при кінці свого правління, повіривши, що християни намагались його вбити, озлобився на них і переслідував, наказуючи нищити Біблії, виганяти єпископів і, врешті, засудив на смерть тих, хто противився цим декретам. Про цю епоху Гіббон * пише:
—————
*Том ІІ, стор. 53 і 57
—————
“Діоклетіан та його прибічники часто віддавали найбільш важливі посади тим особам, які не приховували своєї відрази до культу богів, але проявляли здібності, необхідні для служби суспільству. Єпископи займали [292] почесне місце у своїх провінціях, до них відносились з повагою та пошаною не тільки люди, але й магістрати. Майже в кожному місті старовинні церкви вже не могли вмістити зростаючої кількості новонавернених, і замість них зведено більш величні та просторі будівлі для публічного служіння вірних. Зіпсуття звичаїв та принципів, на яке так сильно скаржився Євсевій, можна вважати не лише наслідком, але й доказом свободи, якою християни володіли і зловживали під правління Діоклетіана. Достаток ослабив порядок. Обман, заздрість та злість запанували у кожному зібранні. Новонавернені домагались єпископського чину, який з кожним днем все більше ставав предметом, гідним їхнього честолюбства. Єпископи, які боролись один з одним за церковну вищість, своєю поведінкою виявляли стремління до світської та деспотичної влади в церкві, а жива віра, яка ще відрізняла християн від поган, проявлялась у їхньому житті значно менше, ніж у їхніх спірних писаннях”.
“Історія Павла зі Самосати, який займав сан митрополита [єпархії] Антіохії, тоді як Схід був у руках Одената і Зинобії, може послужити ілюстрацією обставин та характеру тих часів [270 р. н. е.]. Павло вважав церковну службу дуже прибутковою професією. Сфера його церковних повноважень відзначалась продажністю й жадобою: він закликав до частіших пожертвувань з боку найбільш заможних вірних і присвоював собі значну частину публічних доходів. [Критики стверджують, каже Гіббон, що Павло займав посаду імператорського дученаріуса, тобто прокуратора, із річним доходом двісті сестерцій – 77 000 доларів]. Через його пиху та розкіш християнська релігія стала відразою в очах поган. Його палата для нарад, його престол, розкіш, з якою він з’являвся перед публікою, натовп, що благально вимолював його прихильності, гора листів та петицій, на які він диктував свої відповіді, і постійний поспіх у справах, в яких він був зайнятий, були тими складовими, що набагато більше підходили становищу цивільного магістрата, ніж скромності простого єпископа. Звертаючись до народу з [293] кафедри, Павло копіював манери й театральні жести азіатських софістів, при цьому собор здригався від нестямних вигуків, що вихваляли його божественне красномовство. З тими, хто противився його владі чи не бажав лестити його самолюбству, прелат із Антіохії був зухвалим, суворим і невблаганним, зате він послаблював дисципліну і щедро марнотратив церковні скарби на підлегле йому духовенство”.
Таким чином, під правлінням Константина всі перешкоди були остаточно усунені, і, як ми переконаємось, дуже швидко сформувалась організація папства – номінальна церква під головуванням єпископа Рима як папи.
ШВИДКИЙ РОЗВИТОК АНТИХРИСТА
Швидкий розвиток папської ієрархії після сходження Константина на престол є надзвичайно знаменною рисою її історії. “Князь цього світу” виконав свою обіцянку дати владу й панування як нагороду за поклоніння та підкорення йому (Мт. 4: 8, 9). Міланським едиктом Константин забезпечив володіння церкви правовою охороною, і християни повернули собі раніше втрачені землі. Другий едикт (321 р. н. е.) надав право передавати маєток у власність церкві у спадщину, а сам Константин дав приклад великодушності, щедро роздаючи багатства християнському духовенству. Цей приклад імператора був підхоплений тисячами його підлеглих, чиї пожертвування протягом життя і передача спадщини по заповіту в годину смерті стікались до церковної скарбниці. Уайт говорить:*
“Церква Рима почала рано прибирати владу над іншими [над церквами інших міст та країн] як завдяки своїй чисельності та багатству новонавернених, так і завдяки своєму становищу в столичному місті. Численні обставини сприяли збільшенню впливу її єпископа, хоча узурпація ним влади та його амбіція певний час викликали рішучу неприязнь. Перенесення центру влади [294] [Константаном із Рима до Константинополя у 334 р. н. е.] збільшило силу західної церкви завдяки присвоєнню єпископу чину головного магістрата. До цього треба додати схвалення Граціаном і Валентиніаном звичаю апелювати до Рима і часті паломництва до гробів Св. Петра, Св. Павла та інших мучеників”.
————–
*Уайт, “Загальна історія” (White’s Universal History), стор. 155.
————–
Після смерті Константина різні обставини в Римській імперії здається сприяли успіху відступницької церкви та розвитку Антихриста, бо союз під одним головою, папою, який вважався би представником, або намісником, Христа, ще не був досягнутий. Імператори, наступники Константина – аж до Феодосія, продовжували вважати себе головою церкви, в якій зосередились божественні повноваження. Хоч жоден із тисяча вісімсот єпископів імперії ще не був готовим вимагати для себе визнання як голови, тобто папи, деякі все ж положили око на цей предмет їхніх бажань, і імператорам було дано зрозуміти безпідставність їхніх претензій на титул PontifexMaximus на основі аргументу, що коли вони поклоняються мертвим святим, то повинні мати таку ж пошану до їхніх живущих представників – єпископів. Проте імператори у своїх едиктах продовжували називати імперію божественною ієрархією, а себе – видатними божественними особами”.
—————
*Дивись Гіббон (Gibbon), Том ІІ, стор. 108.
—————
Влада та верховенство римського єпископа не змусили на себе чекати: через п’ятдесят років після легалізації християнства його багатство та почесті як єпископа столиці та головного міста світу стали надзвичайно великими. Амміанус (Ammianus), історик того часу, описуючи його багатство та хвалькуватість, говорить: “Він перевершував королів блиском та пишнотою, їздив на величавих колісницях, одягався в найкращі наряди і відрізнявся своєю розкішшю та зарозумілістю”. Перенесення центра імперії до Константинополя, незахищеність міста Рима від набігів варварів із півночі, постійні [295] заміни генералів та губернаторів швидко падаючої імперії залишали єпископа Римської церкви найбільш сталою і шанованою посадовою особою. А його постійно зростаючий престиж посилювався як завдяки переміщенню конкуруючої пишноти імперського двору до Константинополя, так і завдяки шанобливій прив’язаності до самої назви Рим серед всіх народів світу.
Для ілюстрації нагадаємо, що коли у 455 році н. е. місто Рим зазнало вторгнення й пограбування вандалами і все кругом лежало в злиднях та спустошенні, Лев, єпископ Рима, скористався нагодою, щоб переконати всіх, варварів і римлян, у своєму праві на духовну владу. До грубих й забобонних варварів, що вже знаходились під величезним враженням від того, що вони бачили довкола себе – римської величі та багатства, – Лев, одягнений в свої шати понтифіка, вигукнув: “Стережіться! Я – наступник Св. Петра, котрому Бог дав ключі від небесного царства, і його церкву не переможуть ворота пекла. Я – живущий представник божественної влади на землі. Я – цезар, християнський цезар, правлячий у любові, якому всі християни повинні бути вірнопіддані. Я тримаю в своїх руках прокляття пекла і благословення небес. Я звільняю всіх підвладних від відданості королям. Я даю і забираю по божественному праву всі престоли й князівства християнства. Стережіться, щоб вам не осквернити спадщину, дану мені вашим невидимим царем. Тож схиліть свої голови переді мною і моліться, щоб відвернути Божий гнів”.
Пошаною до цього місця та імені енергійно скористався єпископ Рима, який невдовзі заявив про свою вищість над усіма іншими єпископами, володарями та правителями. Незабаром він заявив не лише про церковне правління, але й про цивільне володіння світом: що право коронувати і позбавляти корони, наставляти і скидати будь-якого і всіх правителів старої Римської імперії тепер є правом і спадщиною Римської церкви, яку, як стверджували, Бог [296] наділив таким пануванням на землі. Ці заяви звучали неодноразово, і так само неодноразово їх заперечували єпископи, які цьому протистояли, тому встановити точну дату початку неможливо. Про себе папство стверджує, що воно було організоване за днів апостолів, і що Петро був першим папою. Та це не тільки не має під собою жодної підстави, але й категорично заперечується всією історією, яка показує, що хоч беззаконня амбіцій таємно діяло довгий час, воно не могло перетворитися на Антихриста і висувати такі відкриті заяви, поки Римська імперія не почала розпадатись.
Відтоді ми маємо справу з Антихристом, чий поступовий розвиток і організація (почавшись від таємно діючих амбіцій) був відповідною прелюдією до жорстокого характеру, виявленого після захоплення бажаної влади – від 539 р. н. е. до 1799 р. н. е., 1260 років. Перші триста років цього періоду позначилися ростом вже згаданої світської влади; останні триста позначають її занепад під впливом Реформації та цивілізації; а проміжний період семи століть охоплював тріумфальний час папства і “темні віки” світу, повні обману та облуди в ім’я Христа і правдивої релігії.
Римо-католицький письменник повністю підтверджує наші висновки в цій справі, і ми представляємо його слова як підтверджуюче свідоцтво, не звертаючи увагу на їхню інтерпретацію. Змальовуючи з палким ентузіазмом підняття папства до світської влади, порівнюючи його з рослиною небесного походження (а отже показуючи його швидкий зріст і надзвичайне звеличення у світі), він каже:
“Зростання світської влади пап представляє розуму один з найбільш дивовижних феноменів, які літописи людського роду наводять для нашого здивування та захоплення. Завдяки особливому поєднанню збіжних обставин нова сила і нова влада зростала [297] мовчки і поступово на руїнах Римської імперії, яка поширила свій вплив (заставила себе поважати) майже на всі нації, народи і раси, які жили в період її могутності та слави. Ця нова сила скромного походження запустила глибокий корінь і невдовзі користувалась більшим авторитетом, ніж імперія, велетенські руїни якої на її очах розпалися на друзки і розсипалися на порох. У самому Римі влада наступника Петра зростала пліч-о-пліч з владою імператора і під тінню його захисту. Зростаючий вплив пап був таким, що велич верховного Понтифіка незабаром мала затьмарити блиск порфіри.
Перенесення Константином столиці імперії зі Заходу на Схід, з історичних берегів Тибру до мальовничого побережжя Босфору, заклало широкий фундамент для верховної влади, яка в дійсності бере свій початок від тієї важливої зміни. По суті майже з того дня Рим, який був свідком народження, юності, розквіту та занепаду могутнього роду, що заніс його ім’я на орлиних крилах аж до найвіддаленіших куточків відомого тоді світу, поступово покидали спадкоємці його слави, а його народ, покинутий імператорами, – легка здобич руйнівних дій варварів, яким вони вже не мали мужності опиратись, – бачив у єпископі Рима свого опікуна, свого захисника, свого батька. Рік за роком світська влада пап набувала обрису і ставала силою без прояву насилля, без кровопролиття, без обману, завдяки силі непереборних обставин, ніби сформованих рукою Бога”.
Хоча римо-католики представляють звеличення папства на руїнах язичницького Риму як тріумф християнства, ті, хто знайомий з правдивим духом християнства, марно намагаються побачити якийсь слід цього духа у продажності церкви і її порочному зв’язку зі світом. Також правдивий християнин не може побачити в цих перевагах, які давало неуцтво, забобони, лиха і [298] різноманітні обставини часу, що ними скористалась церква Рима, якийсь доказ божественного втручання на її користь. Неможливо виявити у звеличенні церкви Рима до земної влади та слави якесь підтвердження Господньої обітниці для правдивої Церкви піднести її відповідного часу – після приходу і відходу Антихриста. Адже правдива Церква має бути звеличена не до заплямленого кров’ю й замараного злочинами престолу, яким з самого початку був престол папства: правдивий Христос ніколи не матиме потреби звертатись до земних царів, щоб встановити чи захистити Свою владу. Ознаки, що відрізняють підробку від справжнього царства Христа, легко помітні для тих, які завдяки Писанню знайомі зі справжнім Христом та Його Тілом, правдивою Церквою, із принципами, на яких має бути встановлене Його царство, а також з метою, з якою воно має бути встановлене.
Але нехай ніхто не подумає, що справжня Церква Христа, навіть у ті зіпсуті часи, зникла або була забута. “Господь знає тих, які є Його” у кожнім віці і за кожних умов. Їм, як пшениці, було дозволено рости посеред поля, захаращеного куколем. Як золото в печі, вони були випробувані, очищені й стали “достойними участі в спадщині святих у світлі”. Дійсно, шлях широких мас, що називали себе християнами, займає найбільш значне місце на сторінках історії, але немає сумніву, що нечисленні вірні у всіх переслідуваннях та серед всіх обманливих хитрощів Таємниці Беззаконня ходили гідно свого високого поклику, спочили і були записані Богом як спадкоємці нев’янучого вінця, приготовленого для них у небесах.
Отже, на сторінках історії виразно показано факт, що “Чоловік Гріха”, Антихрист, народився у Римі; і, хоча він початково зустрів опір, проте поступово піднімався до влади. Як записано в пророцтві Даниїла, він вийшов, як “малий ріг”, із голови старого Римського звіра, [299] “страшного та грізного”, і мав таку силу ранити та нищити, що Даниїл на міг знайти йому імені. Далі ми побачимо, що історія Антихриста точно відповідає не лише пророцтву Даниїла, але й усім пророцтвам, написаним про нього.
ХАРАКТЕР АНТИХРИСТА В ІСТОРІЇ
Встановивши ким є Антихрист, ми приступаємо до порівняння характеру папства з пророцтвами, які описують характер та діла Антихриста, “Чоловіка Гріха”.
Дехто може запитати, чи буде правильним оминути імператорів Рима (які претендували бути верховними релігійними правителями), не називаючи їхньої системи Антихристом, і застосувати цей титул цілком і повністю до організованої папської системи. Ми відповідаємо, що це безумовно правильно, і ще раз звертаємо увагу читача на вже дане визначення Антихриста, як воно вживається у Писанні, а саме: “на місці когось, замість”. Щоб бути духовною імперією, він повинен вимагати влади над царствами землі на основі такого духовного повноваження; для цього він повинен бути не тільки противником, але й повинен імітувати, спотворювати Христове царство і претендувати бути ним, здійснюючи те, що у призначений Богом час буде повноваженням правдивого Христа, прославленої і укомплектованої Церкви під єдиним справжнім Головою й Господом – дійсним PontifexMaximus.
Папство не тільки вважає себе прославленим царством Христа, обіцяним Господом, апостолами та пророками, але й застосовує до себе й до кожного свого наступного голови (до пап, які, як воно стверджує, займають місце Христа в якості Понтифіка, Вождя, Царя цього царства) всі ті місця пророцтв, які змальовують Тисячолітню славу Христа. І, “зводячи [інших] і будучи зведені” самі (своїми фальшивими теоріями, які повільно, протягом століть, розвивались завдяки грішним стремлінням до величі), папи крок за кроком запровадили для всіх членів ієрархії титули, [300] розкішний одяг, пишні обряди, величні собори з урочистими, захоплюючими служіннями, і все це на рівні, який якомога більше підходить до їхніх заяв, – щоб блискуче оточення, одяг та обряди, наскільки це можливо, відповідали славі та величі, змальованій пророками.
Наприклад, Псалом 2: 12 говорить: “Отож, царі… цілуйте його ноги, щоб він не розгнівався й не загинули ви в дорозі, коли зненацька запалає гнів його” (Хом.). Це не наказ цілувати буквально, мова йде про охоче й радісне підкорення нашому Господу і відноситься до теперішнього часу, коли (під час приготування до великого й справжнього Тисячолітнього царювання справжнього Христа) царі, тобто вельможі, землі (політичні, громадські, фінансові та церковні) проходять випробування на готовність або неготовність схилитись перед справедливими засадами, яким тепер пора вступати в дію. Хто опирається праведності, той опираються скіпетру цього Царя слави, і всі такі будуть повалені у великому часі утиску, який впроваджує Тисячолітнє царювання нового Царя: всі, хто не захоче Його царювання, будуть побиті (Лк. 19: 27). “Його вороги будуть порох лизати”, будуть переможені.
Неправильно застосовуючи це пророцтво до свого удаваного царства, представницький глава Антихриста, папа, за днів свого розквіту змушував царів та імператорів кланятись перед ним як перед Христом і цілувати великий палець його ноги – застосовуючи це як виконання згаданого пророцтва.
Подібні заяви як правило досить легковажно випускають з виду ті дослідники пророцтв і письменники, які шукають і звертають особливу увагу на неморальність. Але тут вони дуже помиляються, бо злочинність була достатньо поширеною в кожному віці і не потребувала жодних таких особливих пророчих описів, які дані про Антихриста. Навіть якщо би можна було доказати, що всі, зв’язані з папською системою, були взірцями моральності, то ця система все одно не менше відповідала би [301] постаті, згаданій у Святому Письмі як великий Антихрист – самозванець, який привласнив титули, привілеї, владу і пошану, що належать Господньому Помазанцю. Як самозванець, він також спотворив Божий план стосовно нинішнього вибору “малої черідки”, Церкви, і цілковито відсунув убік справжню надію Церкви та Господні міри для благословення світу під час Тисячолітнього царювання Христа. Це все, як він вважає, виконалось у його власнім царюванні.
Важко навіть оцінити всі шкідливі наслідки такого спотворення і перекручення Божого плану. Вони стали джерелом всіх викривлених учень, які одне за одним були впроваджені для підтримки заяв Антихриста, а також для збільшення його величі. І хоча Реформація три століття тому запровадила еру дослідження Біблії та свободи думки, а також привела до відкинення багатьох пороків та помилок, все ж ця підробка була настільки ретельно розробленою, настільки продуманою у своїх подробицях та послідовності, і так сильно обманула весь світ, що навіть Лютер й багато інших, після того як вони побачили в папстві результат великого відступництва – Антихриста з пророцтва, – викривши його як систему, твердо притримувались фальшивої теорії, яка привела до його особливих помилок в доктрині та на практиці. До сьогоднішнього дня величезна більшість протестантів всіх конфесій підтримує теорію Антихриста, що Христове Царство вже було встановлене. Деякі намагались поводитися так, як поводилось папство – організувати свою церкву під владою однієї особи як голови, тоді як інші заміщають такого голову радою або синодом. Але всі вони є під впливом обману, нав’язаного їм фальшивими і облудними інтерпретаціями учень Святого Письма, започаткованими Антихристом – що царювання Христового Царства є тепер, а не в майбутньому. Заперечуючи, як робить Антихрист, майбутній вік, вони (як і ця система) недбало відносяться до повного розвитку [302] святості у віруючих, а їхня завзятість направлена радше на те, щоб вже тепер виконувати працю майбутнього віку (навернення світу), та ще й такою мірою, що вони часто готові перекручувати Божий План та Слово, вигадуючи теорії для залякування світу і приведення його до сповідання побожності. Вони готові також вдаватись до сумнівних та світських методів, щоб збільшити свої принади і зробити свої різні системи більш привабливими для ненавернених. Вони, подібно до Антихриста, раді зарахувати їх у свої ряди заради пихи і для створення гарного враження.
Таким важко помітити, що папство є Антихристом. Та і як їм це побачити, якщо їхня віра ще не звільнилась від отрути, а розум все ще досить засліплений самою суттю облуди Антихриста. Потрібно побачити велич, красу й необхідність Тисячолітнього Царства Христа та його праці благословення всіх родів землі, перш ніж оцінити розміри підробки Антихристом або дати вірну оцінку вчиненої ним розрухи в правді, а також його спустошуючому і забруднюючому впливу в номінальній церкві, в храмі Бога.
Ніхто не має дивуватися довершеності цієї підробки, коли врахувати, що вона – витвір сатани, взятий за приклад з представлених у Писанні образів та ілюстрацій майбутньої слави. Великий противник бачив, що настав час для вибору Церкви, і що правди, засіяні Господом та апостолами, швидко здобули успіх у порівнянні до всіх язичницьких релігій, розшукуючи покірних скрізь, куди б вони не сягали. Тому він намагався знищити чистоту Церкви і повернути в інше, фальшиве русло, те, чого вже не міг зупинити. Таким чином, тріумф Антихриста, а також його нинішня влада, насправді були успіхом сатани. Але тут ми бачимо мудрість Бога, бо коли здавалось, що успіх Антихриста провіщає поразку Божого плану, насправді він хоч-не-хоч [303]
[304] сприяв забезпеченню успіху цього плану. Адже жодним іншим чином неможливо було такою мірою випробувати всіх правдиво посвячених і їхню вірність Божому Слову, як через дозвіл на цього великого обманщика.
Приведена таблиця дозволить показати, наскільки довершеною була підробка майбутньої організації Христового Царства у вигляді папства і як вона була взята з юдейського образного священства.
Мошейм (Mosheim), пояснюючи ріст ієрархічної системи в Церкві, дуже виразно показує цю фальсифікацію такими словами (Том І, стор. 337):
“Поки залишалась навіть найменша вірогідність того, що Єрусалим одного разу знову підніме свою голову з пороху, християнські вчителі та старші не присвоювали собі жодних титулів або відзнак, принаймні ніхто серед найбільш скромних та покірних. Та коли долю міста запечатав Адріан [135 р. н. е.], і юдеї вже не могли плекати навіть найслабшої надії на відновлення їхнього давнішнього правління, у тих самих пастирів і служителів зародилося бажання, щоб їхні стада повірили в те, що саме вони успадкували права юдейського священства. Тому єпископи взялись впроваджувати думку, що вони наділені характером, подібним до характеру великого Первосвященика юдеїв, і, як наслідок, заволоділи всіма правами, які вважались приналежністю юдейського понтифіка. Функції звичайного юдейського священика вирішено передати (в удосконаленому вигляді) пресвітерам християнської церкви. І врешті дияконів поставили на тому ж рівні, на якому були левити, нижчі служителі”.
ГОЛОВА ТА УСТА АНТИХРИСТА, ЙОГО ЧВАНЛИВІ СЛОВА
Папа (кожний у свою чергу) є головою фальшивої церкви, його тіла, так як Ісус Христос є Головою [305] правдивої Церкви, Його Тіла. Оскільки голова є представником тіла, а уста промовляють від імені тіла, ми, як і слід було сподіватись, знаходимо в Писанні виразний опис цієї риси Антихриста. У Даниїла 7: 8, 11, 25 та в Об’явленні 13: 5, 6 нашу увагу особливо звернено на уста Антихриста, як на основну його особливість. Даниїл каже, що цей ріг мав “очі, як очі людські” – символ розуму і далекоглядної політики. Цей “ріг” мав відрізнятися від всіх інших влад. Він мав бути мудрішим і хитрішим від інших імперій, які намагались керувати світом. Його сила мала бути скоріш у його устах (висловлюваннях), керованих його очима (знанням), ніж у фізичній силі. І ніхто, ознайомлений з історією папства, не може заперечити, що образи, вжиті для ілюстрації його сили та методів, напрочуд доречні.
“І їй дано уста, що говорили зухвале та богозневажне… І відкрила вона уста свої на зневагу проти Бога, щоб богозневажати Ім’я Його й оселю Його та тих, хто на небі живе”. “І він буде говорити слова проти Всевишнього” (Об 13: 5, 6; Дан. 7: 8, 25).
Не треба забувати, що ці образні вирази описують характер і претензії символічного “звіра” (уряду) та “рога” (влади) старого Римського звіра, імперії. У деяких відношеннях папство було новим урядом (“звіром”), що відрізнявся від старої Римської імперії, а в інших воно було рогом, або владою, серед інших з тієї ж імперії, яка певний час утримувала переважаючий контроль над іншими рогами, або владами. У символі воно представлене з обох цих точок зору, щоб його можна було якнайкраще з’ясувати і встановити.
Весь період довгої кар’єри Антихриста позначений чванливими словами, богохульствами. Вираз “богохульство” в наші дні стосується, як правило, чогось непристойного, пов’язаного з найбільш вульгарними формами прокляття та [306] лихослів’я. Але у своєму дійсному значенні слово “богохульство” стосується будь-якої зневаги по відношенні до Бога. Був’є (Bouvier)пояснює його так: “Богохульство означає приписання Богу того, що суперечить Його природі і що Йому не належить, та заперечення того, що належить”. Подивіться в словнику Вебстера (Webster’s Unabridged Dictionary) під заголовком “богохульство” і “богохульно”. І щоб переконатись, що саме в цьому значенні слово “богохульство” вжите в Писанні, зверніть увагу на те, як його використовували наш Господь та фарисеї: “Юдеї відповіли Йому: «За добре діло ми Тебе не каменуємо, але за богохульство! За те, що, людиною бувши, Бога з Себе робиш!» Озвався до них Ісус: «То до Того, Кого Отець освятив і у світ послав, говорите ви: Ти богохульство вирікаєш, – бо Я сказав, що Я – Син Божий?»” (Ів. 10: 33, 36; дивись також Мр. 14: 61-64).
Маючи перед собою правильне визначення “богохульства”, навіть найпростішому розуму повинно стати очевидним, що чванливі слова і хвалькуваті претензії папства були (кожне зокрема і всі разом) богохульствами. Встановлення підробленого Божого Царства було наклепом на Боже правління, відвертим богохульством і спотворенням Його характеру, плану та слова. Божий характер (тобто Його “ім’я”) зазнав богохульства в тисячах потворних едиктів, булл та декретів, виданих в Його ім’я. І це робилось цілою когортою тих, хто претендував, як намісники, бути представниками Його Сина. Та й Божий Намет (правдива Церква) зазнав богохульства фальшивою системою, яка претендувала зайняти його місце, твердячи, що її вірні – це дійсний та єдиний намет, Церква Бога. Але ми повинні дозволити самій історії розповісти нам про ці чванливі слова, про ці богохульні зазіхання, які кожний наступний папа, як голова Антихриста, висловлював і схвалював.
У праці відомого католика, монсеньйора Капела, під назвою “Папа, Вікарій Христа, Голова Церкви”, поміщений список не менш ніж зі шістдесяти двох богохульних титулів, застосованих до папи. Зверніть увагу, [307] що це не мертві титули минулого, адже вони були впорядковані одним із видатних папських письменників сучасності. Процитуємо з цього списку наступне:
“Найбільш Божественний зі всіх Голів”.
“Святий Отець Отців”.
“Верховний Понтифік над усіма Прелатами”.
“Наглядач Християнської Релігії”.
“Головний Пастир – Пастир Пастирів”.
“Христос через Помазання”.
“Авраам по Патріархату”.
“Мелхиседек по Чину”.
“Мойсей при Владі”.
“Самуїл в Чині Судді”.
“Первосвященик, Верховний Єпископ”.
“Князь Єпископів”.
“Спадкоємець Апостолів; Петро при Владі”.
“Носій Ключів Небесного Царства”.
“Призначений Понтифік з Повнотою Влади”.
“Вікарій Христа”.
“Верховний Священик”.
“Голова всіх Святих Церков”.
“Голова Універсальної Церкви”.
“Єпископ Єпископів, тобто Верховний Понтифік”.
“Управитель Господнього Дому”.
“Апостольський Господь і Отець Отців”.
“Головний Пастир і Учитель”.
“Лікар Душ”.
“Скеля, яку не переможуть пекельні ворота”.
“Непомильний Папа”.
“Голова всіх Святих Священиків Бога”.
На додаток до довгого списку титулів, наведених вище, автор наводить наступні цитати з листа, написаного Св. Бернардом, абатом Клерво, до папи Євгенія ІІІ у 1150 р. н. е.:
[308] “Хто ти? Первосвященик, Верховний Єпископ. Ти – Князь Єпископів, ти – Спадкоємець Апостолів. Ти – Авель у Першості, Ной у правлінні, Авраам у патріархальному ранзі, Мелхиседек по чину, Аарон по гідності, Мойсей при владі, Самуїл на посаді судді, Петро в силі, ХРИСТОС ЧЕРЕЗ ПОМАЗАННЯ. Ти той, кому дані ключі від небес, кому довірені вівці. Дійсно, є й інші небесні воротарі та інші пастирі стад, але ти – найвеличніший по значимості, тому що успадкував ці імена по-іншому і раніше від інших… Сила інших має межі, твоя ж сягає навіть над тими, хто одержав владу над іншими. Хіба ти не можеш закрити небеса перед єпископом, коли на це є справедлива причина, усунути його з посади єпископа й віддати сатані? Тому твій привілей незмінний, як і ключі, довірені тобі, і вівці, передані твоїй опіці”.
Всі ці богохульно лестиві титули застосовували до римських понтифіків і сприймалися ними з благодушністю і явним задоволенням, немовби вони належали їх по праву.
Від папи Боніфація VIII в нас залишився ось такий декрет, який все ще існує в звичаєвому праві: “Ми заявляємо, говоримо, стверджуємо, проголошуємо, що для спасіння кожного людського створіння потрібно коритися Римському понтифіку”. Папа Григорій VII, який у 1063 році постановив, що папу слід називати отцем отців, взявши це для підтримки папських претензій з 1 М. 1: 16: “І вчинив Бог обидва світила великі, – світило велике, щоб воно керувало днем, і світило мале, щоб керувало ніччю. Обидва великі, але одне більше. «На тверді небесній», тобто у всесвітній церкві «вчинив Бог обидва світила великі», встановив два сани – папську владу і царську силу. Але те, що управляє днем, тобто духовним, – більше; а те, що управляє тілесними речами – менше, тож як сонце відрізняється від місяця, так папи відрізняються від царів»”. Інші папи [309]підхопили це пояснення, яке значно посилило ідею папського верховенства.
Св. Антоній, архієпископ Флоренції, процитувавши Псалом 8: 4-8: “Учинив Ти його мало меншим від ангелів…” і застосувавши його до Христа, переносить його на папу такими словами:
“Та оскільки Він залишив нас у Своїй тілесній присутності, то залишив Свого вікарія [заступника] на землі, головного понтифіка, який зветься папою, що означає отець отців; так що ці слова можна відповідним чином пояснити, коли йдеться про папу. Тому що папа, як каже Хостенсіс (Hostiensis), більший від людини, але менший від ангела, бо смертний, однак більший силою та владою. Бо ангел не може посвятити тіло й кров Христа, ані відпустити чи зв’язати, маючи цей найвищий степінь влади, який належить папі; також ангел не може висвячувати чи дарувати відпущення гріхів. Він увінчаний славою й честю – славою похвали, бо названий не тільки блаженним, але й блаженнішим. Хіба хтось може сумніватись, чи називати блаженним того, хто піднятий на вершину такого великого достоїнства? Він увінчаний честю благоговіння, щоб вірні могли цілувати його ноги. Більшого шанування не може бути. “Вклоняйтесь підніжкові ніг Його” (Пс. 99: 5). Він увінчаний величчю влади, бо може судити всіх, а сам не може бути суджений ніким, хіба що сам відступив би від віри [віри Антихриста, звичайно]. Тому він увінчаний золотою тіарою і “поставлений над всіма ділами його рук”, щоб розпоряджатись всіма підлеглими. Він відкриває небеса, посилає винуватих до пекла, затверджує імперії, керує всім духовенством”.
Латеранський собор на своєму першому засіданні присвоїв папі ім’я “Князь Всесвіту”, на другому засіданні назвав його “Священиком й Царем, якому повинні поклонятися всі люди і який дуже подібний до Бога”, а на своєму п’ятому засіданні застосував пророцтва про славне царювання Христа до Лева Х такими словами: “Не плач, дочко Сіону, бо ось Лев з покоління Юди, корінь Давидів: Бог підняв тобі спасителя”.
[310] Із “Церковного Словника” Фераріса (Ferraris’ Ecclesiastical Dictionary), загальноприйнятого римо-католицького авторитетного джерела, цитуємо наступне коротке визначення папської влади, дане під словом папа, пункт 2:
“Папа – це така гідність і велич, що він не просто людина, а, так би мовити, Бог і вікарій [представник] Бога… Тому папа увінчаний тіарою – як цар неба, землі і пекла. Більше того, папська величність та влада поширюється не лише на небесні, земні та пекельні речі, але й на ангелів: він вищий від них. Тому коли би ангели відійшли від віри або мали почуття, які б їй суперечили, вони можуть бути засуджені й відлучені папою… Він володіє такою величчю та владою, що займає один і той самий трибунал з Христом, і все, що папа робить, ніби виходить з уста Бога… Папа – немовби Бог на землі, єдиний князь вірних Христа, найбільший цар над усіма царями, який володіє повнотою влади і якому довірено управляти небесним та земним царством”. Далі він додає: “Папа має таку велику владу і авторитет, що може змінювати, затверджувати чи пояснювати божественний закон. Папа інколи може протидіяти божественному закону, обмежувати його, тлумачити і т. д.”.
Таким чином, Антихрист не лише намагався утвердити церкву при владі перед Господнім часом, але й був дуже нахабним, намагаючись “протидіяти” і “змінювати” божественні закони, щоб пристосувати їх до власних задумів. Як чітко виконалось пророцтво, яке понад тисячу років тому казало: “І буде думати змінити час і закон” (Дан. 7: 25, Кул.).
У буллі (едикті) Сікст V заявляє:
“Авторитет, наданий св. Петру та його наступникам велетенською владою вічного Царя, перевищує всяку владу земних царів та князів. Він виносять їм невідхильний вирок. І якщо виявиться, що хтось з них опирається Божому розпорядженню, він ще більше помститься на них, [311] скидаючи їх з престолів, якими б могутніми вони не були, і вкидаючи їх до найнижчих верств землі, як служителів честолюбного Люцифера”.
Булла папи Пія V під назвою “Прокляття і відлучення Єлизавети, королеви Англії, та її прихильників – з додатком інших покарань” говорить наступне:
“Той, хто царює у вишині, кому дана всяка влада на небі і на землі, доручив єдину святу, католицьку та апостольську церкву (поза якою нема спасіння) одному єдиному на землі, а саме: Петру, Князю апостолів, і наступнику Петра, єпископу Рима, щоб управляти нею в повноті влади. Його єдиного він зробив князем над усіма людьми і всіма царствами, щоб викорінювати, розбивати, розпорошувати, нищити, насаджувати й будувати”.
Св. Бернард підтверджує, що “ніхто, крім Бога, не подібний до папи, ні на небі, ні на землі”.
“Імператор Константин, – говорить папа Миколай І, – присвоїв титул Бога папі, який, відповідно, будучи Богом, не може бути суджений людиною”.
Говорить папа Інокентій ІІІ: “Папа займає місце правдивого Бога”, а канонічний закон (в замітці на полях) називає папу “нашим Господом Богом”.
Інокентій і Якобатій стверджують, що “папа може робити майже все, що може робити Бог”, а Децій відкидає слово майже як непотрібне. Якобатій і Дуранд заявляють, що “ніхто не посміє йому, як і Богу, сказати: – Господи, що робиш?” Антоній писав:
“Йому [папі] належить ухвалювати все, що стосується суспільного добра, і усувати все, що заважає цьому – пороки, зловживання, які відчужують людей від Бога… І це відповідає Єремії 1: 10 [тут знову до Антихриста припасовується пророцтво, яке стосується Тисячолітнього царювання Христа]: “Дивись, – Я сьогодні призначив тебе над народами й царствами, щоб виривати та бурити, і щоб губити та руйнувати” все те, що стосується зла; “щоб будувати [312] й насаджувати” все те, що стосується чеснот… Що ж до влади папи над тими, хто в пеклі, хто названий в Псалмі 8 морськими рибами (бо як риб постійно непокоять морські хвилі, так і тих, хто в чистилищі, постійно піддають болісним покаранням), то Бог підкорив папі також морські риби, тобто тих, котрі в чистилищі, щоб звільняти їх через індульгенції.
Язичники підлягають папі, який управляє світом замість Христа. Але Христос має повну владу над кожним творивом. Папа – вікарій Христа, і ніхто не може законно уникнути послуху йому, як ніхто не може законно уникнути послуху Богу… Папа може карати язичників і варварські народи… І хоч язичників не можна покарати духовними покараннями відлучення і т. п., все ж церква може накласти на них грошові покарання, а князів ще й піддати матеріальним покаранням… Церква може карати, непрямо, духовними покаранням також юдеїв – через відлучення християнських князів, яким юдеї підлягають, якщо ті занедбують карати їх земними покараннями за те, що вони роблять проти християн… Якщо необхідно деяких навернути, то їх можна змусити за допомогою залякувань та бичів – не для того, щоб вони дійсно прийняли віру, але щоб не чинили жодних перешкод для віри своєю норовистою волею. Бо для навернення невірних треба наслідувати Божий суд”.
Перед нами ілюстрація того, як доктринальна помилка породжує несправедливість. Людей можна швидко втягнути в будь-яку форму жорстокості та гноблення, якщо вони спочатку переконають себе, що застосування такої неморальності робить їх більш подібними до Бога – наслідувачами Бога. Дивно, але в людях ми знаходимо доброту і врівноваженість, незважаючи на всі страхітливі та фальшиві ідеї та учення відносно Божого плану щодо людства, якими сатана засліпив їх й обманув за допомогою папського джерела облуди, що веде їх в напрямку, який підходить їхній деградованій природі. Продовжуючи, цей же автор додає:
[313] “Влада папи поширюється на єретиків і схизматиків, які показані в волах, бо вони противляться правді рогом гордині. Бог їх також підкорив під ноги папи, щоб покарати вчетверо шляхом відлучення, скинення, позбавлення земних благ і переслідування військом. Але їх можна вважати єретиками лише тоді, коли вони відмовляються змінити свої заразні переконання і готові їх вперто боронити… Папа може вибирати або призначати імператора. Імператор є служителем [слугою] папи в тому, що він є служителем Бога, місце Якого папа зайняв, тому Бог назначив імператора служителем папи… Я вважаю, що буде правдою сказати, що папа, вікарій Христа, наділений універсальною сферою повноважень над духовними і земними речами в цілому світі замість живущого Бога”.
Наступні висловлювання пап, вибрані відомим англійським письменником Х. Г. Гіннесом (H. G. Guinness) із праці Фокса “Діла і Пам’ятники” (Fox, “Acts and Monuments”), заслуговують особливої уваги. І ми всім серцем погоджуємось із коментарем цього письменника про систему, чиї уста висловлюють такі слова: “Якщо той, «хто вивищує себе, буде понижений», то яке пониження може відповідати такому самовивищенню, як це?”
“Тому, розуміючи, яка влада дана Петрові і мені в ньому, як його наступникові, хто ж є той в цілому світі, хто не повинен підкорятися моїм декретам, які мають таку силу на небі, в пеклі, на землі, над живими і над мертвими?.. Завдяки повноваженням, які дає цей ключ, повнота моєї влади настільки велика, що хоч всі інші є підданими (і навіть самі імператори зобов’язані підпорядковувати свої рішення мені), – тільки я не підкоряюсь жодному створінню, ані навіть самому собі. Тому моя папська велич завжди позостається недоторканою, вищою від усіх людей; всі повинні її слухати і наслідувати, жодна людина не може її осудити чи звинуватити в якомусь злочині, ніхто не може її скинути – лиш я сам. Ніхто не може відлучити мене, навіть якщо я спілкуюсь з відлученими, тому що жоден канон не зобов’язує мене. Ніхто не сміє обманювати мене, тому що той, хто обманює мене, є єретиком і [314] відлученим. Отже, виходить, що ця велич священства була започаткована в Мелхиседеку, урочисто показана в Аароні, вдосконалена в Христі, представлена в Петрі, звеличена у всесвітніх повноваженнях і проявлена у папі. Тому завдяки цій вищості мого священства (коли все мені підпорядковано), в мені, очевидно, ствердилося сказане про Христа: «Під ноги Його Він усе впокорив».
Також треба вважати, що єпископ церкви завжди добрий і святий. І хоча він, здійснюючи вбивство чи перелюбство, може згрішити, його не можна звинуватити, а тільки виправдати, виходячи з убивств, вчинених Самсоном, лиходійств євреїв і т. д. Вся земля є моєю єпархією, і я – суддя всіх людей, маючи владу Царя всіх царів над підлеглими. Я – все у всьому і над усім, так що Сам Бог і я, вікарій Бога, маємо одну консисторію, і я можу робити майже все, що може робити Бог. У всьому, що я перераховую, моя воля має відстоювати розум, тому що я можу законом здійснювати правосуддя понад законом, і зло визнавати справедливістю, поправляючи закони і змінюючи їх. Тому, якщо сказати, що все, що я роблю, зроблене не людиною, а Богом, ТО ЗА КОГО ВИ МОЖЕТЕ ПРИЙМАТИ МЕНЕ, ЯК НЕ ЗА БОГА? Далі, якщо Константин назвав і вважав прелатів церкви богами, то я, будучи над усіма прелатами, очевидно, по цій же причині стою НАД УСІМА БОГАМИ. Тому нічого дивного, що мені під силу змінювати часи і пори, поправляти й анулювати закони, нехтувати всім, навіть вказівками Христа. Адже хоч Христос і наказує Петрові заховати свій меч й переконує Своїх учнів не застосовувати жодного відкритого насилля, щоб відімстити за себе, хіба я, папа Миколай, звертаючись письмово до єпископів Франції, не закликаю їх витягнути свої буквальні мечі?.. І коли Христос був присутнім на весіллі в Кані Галілейській, хіба я, папа Мартин, у моїй величі, не забороняю духовенству бути присутнім на весільних бенкетах, а також одружуватись? Більше того, коли Христос просить нас позичати без надії мати зиск, хіба я, папа Мартин, не звільняю від цього ж? Що ж тоді казати про вбивство, коли я зробив так, що вбивати відлучених не вважається навмисним вбивством? Подібним чином я можу звільняти і звільняю від закону природи, від апостолів та від [315] їхніх канонів. Бо хоч вони у своїх канонах і наказують зміщати священика за перелюб, я, через авторитет Сильвестра, відміняю строгість такої постанови, вважаючи уми й тіла нинішніх людей слабшими, ніж тоді… Якщо хочете коротко ознайомитись з повним переліком всіх таких випадків, які справедливо відносяться до моїх папських розпоряджень (яких нараховується п’ятдесят один пункт) і в які жодна людина не може втручатися, крім мене одного, то я їх перерахую [далі йде перелік].
Після того, як я достатньо об’явив свою силу на землі, на небі і в чистилищі – яка вона велика і яка її повнота, щоб в’язати, звільняти, наказувати, дозволяти, вибирати, утверджувати, відміняти, щось робити і щось анулювати і т. д., – я трохи розповім про свої багатства й великі володіння, щоб кожна людина могла побачити моє багатство і достаток всього – доходів, десятин, приношень, моїх шовків, моїх пурпурних митр, корон, золота, срібла, перлів та діамантів, земель та маєтків. Насамперед мені належить імператорське місто Рим; Латеранський палац; моєю власністю є королівство Сицилії; Апулія та Капуя є моїми. На додаток, хіба королівства Англії та Ірландії не є і не повинні бути моїми данниками? До них я ще додам (окрім інших провінцій та країн на Сході та Заході, від півночі до півдня) поіменно ось ці володіння [тут слідує довгий перелік]. А що сказати про мої щоденні доходи, про доходи від першого врожаю, аннати, про доходи від індульгенцій, булл, сповідей, дозволів та рескриптів, заповітів, звільнень, привілеїв, виборів, церковних податків, релігійних домів і тому подібного, які складають чималу суму грошей?.. З цього можна лише частково здогадуватись, які багатства пливуть в мою казну… А що казати про Німеччину, коли весь світ – моя єпархія, як говорять мої каноніки, і всі люди повинні вірити. Тому, як я починав, так і закінчую, наказуючи, заявляючи і проголошуючи, що для спасіння обов’язково, щоб кожне людське створіння підкорялось мені”.
Багато хто сьогодні вважає, що ці папські хвастощі належать лише до далекого минулого, і що [316] за останні роки в цій системі відбулись великі зміни. Але невеликі роздуми та спостереження доказують, що ці настрої папства далі є незмінними. Ми повинні також пам’ятати про постійні заяви папства, що його учення незмінні: що декрети його пап і соборів непомильні; що ці декрети дихають богохульством і переслідуваннями Його святих, і далі вважаються священними римо-католицькою церквою наших днів. Зміна в папстві полягає лише у втраті сили, викликаної пробудженням Реформації. Бажання залишаються й надалі, та сила їх здійснення обмежена ростом знання та свободи, де головним фактором була Біблія. Антихрист поступово позбавлений сил через правдивого Христа – через “дух Його уст”, Його Слово. Незабаром яскраве сяйво присутностіЕммануїла цілковито знищить марнославну підробку і повністю звільнить світ від пут її оманливих тверджень та помилок.
Для ілюстрації останніх зазіхань зверніть увагу на факт, що нинішній папа, сходячи на папський престол, прийняв титул Лев ХІІІ і трохи згодом назвав себе “LeodetribusJuda”,тобто “Левом з покоління Юди” – одним із титулів правдивого Голови. Тому, немає сумніву, що у своїх зарозумілих твердженнях він не відстає від тих, хто займав таку ж посаду під час темних віків.
Те, що називається Адорацією, далі залишається частиною церемонії, пов’язаної із вступом нового папи на посаду. Нового папу, зодягненого в усе біле, осипаного безліччю блискучих коштовностей і взутого у червоні черевики з великими золотими хрестами на пряжках, підводять до вівтаря, де він клякає. Тоді “папа встає, з митрою на голові, і кардинали підводять його і садять на вівтар-престол. Один із єпископів клякає і починається спів “TeDeum”[“Ми прославляємо Тебе, о Боже”]. Під час цього кардинали цілують ноги, руки й обличчя папи”. Монета, що [317] зображує цю церемонію і викарбувана в папському монетному дворі, містить слова: “Кого вони творять, того обожнюють”.
Кардинал Манінг, головний папський представник в Англії, підтверджує це і звертає увагу суспільства на наступний пункт католицької віри:
“Заявляємо, стверджуємо, проголошуємо і підтверджуємо, що для спасіння кожному людському створінню треба стати підлеглим Римського понтифіка”. І в опублікованій статті він від імені папи говорить: “Я вважаю себе Верховним Суддею і Начальником сумління людей: селянина, що обробляє землю; князя, що сидить на престолі; сім’ї, що живе у затишку; законодавчої влади, що творить закони для царств. Я – єдиний, останній Верховний суддя того, що справедливе й несправедливе”.
Розглядаючи ці сучасні приклади папського “марного базікання”, неможливо обминути відомий декрет Екуменічного собору, що відбувся у Римі в 1870 році, який ствердив непомильність папи. Щоправда, тепер і в давнину зарозумілі папи заявляли, що вони непомильні, а єпископи та князі, бажаючи полестити їхній гордині, фактично так їх називали, говорячи: “Ти – інший бог, на землі”. Та лише Папський Собор у цьому освіченому дев’ятнадцятому столітті наважився самовпевнено і зухвало повідомити світ, яким великим є цей “бог на землі”: що він майже такий досконалий, як інший Бог, на небі; що він не може помилятися більше, ніж інший; що у своїх висловлюваннях excathedraпапа непогрішний – непомильний.
Голосування собору проводилося 13 липня 1870 року, і 18-й декрет був офіційно оприлюднений, супроводжуючись церемонією, у великому Кафедральному соборі Св. Петра в Римі. Цікаво буде прочитати опис цієї події доктором Дж. Камінгсом (J. Cummings) з Лондона. Він говорить:
“Для папи звели величний престол перед східним вікном собору Св. Петра. Він приоздобив себе пишним дорогоцінним камінням і оточив [318] кардиналами, патріархами та єпископами в блискучому убранні, щоб створити розкішне, захоплююче видовище, і вибрав світанковий час і східне вікно, щоб сходяче сонце могло повною мірою освітити своїми променями всю його розкіш. Від сонця його діаманти, рубіни і смарагди мали відбивати світло і виблискувати так, щоб він здавався не людиною, а, як оголошував його декрет, тим, хто має всю славу Бога… У ранковий час папа з’явився біля східного вікна… але сонце відмовилось… світити. Похмурий схід ставав дедалі понуристим. Звідки було взятись сліпучому блиску? Старечий зір того, хто мріяв бути Богом, не міг розгледіти читання в денному світлі, тому було послано за свічками. Світло свічок стомило його очі ще більше, і він доручив читати кардиналу. Той почав читати серед нависаючого мороку, та не встиг пробігти очима й кілька рядків, як з чорнильно-чорного неба зірвався такий вогненний спалах і такий гуркіт, якого раніше не бачили в Римі. Всіх охопив жах. Читання припинилось. Один з кардиналів, тремтячи, схопився з крісла й вигукнув: «Це голос Бога, громи Сінаю»”.
Серед богохульних зазіхань Антихриста варто пригадати декілька його учень, зокрема вчення про літургію, про яку ми згадаємо в наступному томі. Оминаючи культи святих та Марії, ми розглянемо деякі ще жахливіші облуди.
Непогрішність церкви була однією з перших, прокладаючи шлях для інших. Про неї твердили ще перед визнанням становища папи. Це була найбільш серйозна помилка, яка загородила шлях для очищення від облуд, які виявили пізніше. Вона винесла декрети церковних соборів за межі їх спростування або оспорювання, як з боку здорового глузду, так і з боку Писання. Замість Божого Слова, Біблії, вона зробила критеріями віри людське неуцтво, слабкості і неправильні уявлення. Раз допустивши, що голос церковного собору непогрішний (непомильний), тепер треба було все допасувати силоміць до цього, і кожний собор вважав [319] себе зобов’язаним не приймати жодних рішень, які би суперечили попереднім соборам. Тих же, які поступали інакше, просто не визнавали. Ось так один раз утверджену облуду не можна було ані заперечити, ані навіть полишити, а Біблію і розум треба було так інтерпретувати й перекручувати, щоб вони відповідали непогрішним декретам грішних людей. Воно й не дивно, що виникла необхідність в дуже обізнаних теологах для тлумачення Писання, щоб воно погоджувалось із так званими непомильними декретами. Не дивно також, що через це Антихрист –
Заборонив Біблію. Історія папства виразно показує, що хоча воно, за його словами, поважало Біблію як Боже Слово, однак тримало її позаду, а власні непомильні слова – попереду. На додаток, воно цілковито заборонило Боже Слово, вважаючи його невідповідним для читання і небезпечним для людей, щоб власне непомильне слово тримало все під контролем. Воно добре знало, що Біблія небезпечна для його влади і є постійним звинуваченням його богохульних зазіхань.
За днів папської влади наявність або читання Біблії людьми вважалося кримінальним злочином. Мистецтво друку і викликаний ним загальний розквіт знання (приблизно в шістнадцятому столітті) забезпечили Біблії воскресіння з гробу мертвих мов, в якому Антихрист довго тримав її захованою, забороняючи її переклад під загрозою суворих покарань. І коли пробуджений дух незалежності почав поширювати її серед людей на живих мовах, палення Біблій не вважалося чимось незвичним. Ватикан посилав довгі та гучні немилосердні прокльони на зухвалих грішників, які наважились перекладати, видавати або читати Слово Бога.
Коли Вікліф видав свій переклад, папа Григорій послав буллу в Оксфордський університет, засуджуючи перекладача як “такого, хто попав у мерзенного роду зло”. Переклад Тиндаля також був засуджений. А коли Лютер надрукував свій німецький переклад, папа Лев Х видав проти нього буллу. [320] Тим не менше, ця праця величним чином і поступово просувалася вперед: Біблію чекало повне воскресіння. Їй було призначено пролити світло на людей кожного народу та мови. Помалу церква Риму це усвідомила і тому вирішила дозволити переклади Писання на сучасні мови, зроблені католицькими перекладачами, в яких містилися католицькі зауваження. Проте ці Біблії не мали бути передані людям, за винятком небезпеки придбання людьми протестантських перекладів. Про це свідчить Реймський переклад.
Наступні цитати показують характер деяких заміток Реймського перекладу, якому, однак, в останні роки на зміну прийшов Дуейський (Douay) переклад – дуже подібний, але з менш критичними замітками. Замітка до Мт. 3 говорить: “Єретиків можна карати й придушувати; їх може і повинна карати та страчувати цивільна влада – духовна чи світська”. В замітці до Гал. 1: 8 читаємо: “Католики не повинні щадити своїх власних батьків, якщо вони єретики”. До Євр. 5: 7 замітка така: “Перекладачі протестантської Біблії повинні бути послані в глибини пекла”. А до Об. 17: 6 є такий коментар: “Але кров протестантів не вважається кров’ю святих, як і кров злодіїв, вбивць та інших злочинців, за пролиття якої, за правом справедливості, не відповідатиме жодне суспільство”.
Нижче приводяться деякі обмеження, накладені в той час, коли виявилось, що читанню Біблії запобігти повною мірою неможливо. Четверте правило IndexExpurgatorisговорить:
“Якщо хтось наважиться читати Біблію чи мати її без письмового дозволу, він не одержить відпущення гріхів доти, доки спочатку не віддасть таку Біблію служебнику. Книготорговці, які продадуть або ще якось передадуть Біблію, перекладену мовою простолюду, будь-якій особі, яка не має на це дозволу, поплатяться вартістю своїх книг… і будуть покарані єпископом таким покаранням, які [321] той вважатиме потрібним, залежно від характеру проступку”.
Собор у Тренті, 1546 р. н. е., на своїй сесії проголосив:
“Щоб охолодити гарячі голови, собор постановляє, що в питаннях віри, моралі і всього, що стосується збереження християнської доктрини, ніхто, покладаючись лише на власний розсуд, не осмілиться перекрутити священне Писання на свій лад, що суперечило би тому, чого дотримувалась і далі дотримується свята мати-церква, правом якої є судити про правильне значення”.
Із булли Пія VII до примаса Польщі, виданої 29 червня 1816 року проти Біблійних Товариств, цитуємо:
“Ми були дійсно шоковані цим надзвичайно підступним задумом, який підкопує самі основи релігії. З огляду на величезну важливість цього питання, винесеного на собор нашими преподобними братами, кардиналами святої Римської церкви, ми з найбільшою турботою та увагою обговорили міри, які варто прийняти нашою папською владою, щоб вилікувати і знищити, наскільки можливо, цю заразу… За вашою згодою ви вже добровільно виразили палке бажання викрити і понищити нечестиві махінації цих винахідників. Однак, відповідно до нашого становища, ми знову й знову наполягаємо, щоб все, чого можна досягти силою, забезпечити порадою чи здійснити за допомогою повноважень, ви щоденно виконували з найбільшим завзяттям… Біблія, надрукована єретиками, має бути зарахована до інших заборонених книг, згідно з правилами Індексу”.
Той самий папа у 1819 році видав буллу проти використання Святого Письма в школах Ірландії. Цитуємо її:
“До вух священного зібрання дійшла інформація, що майже в кожній частині Ірландії при підтримці коштів іновірців були створені Біблійні Школи, в яких недосвідчені особи обох статей напоєні смертельною отрутою розбещених учень… Тому потрібно прикласти всіх можливих зусиль, щоб втримати молодь подалі від цих згубних шкіл… [322]Трудіться зі всіх сил, щоб правовірна молодь не осквернилася ними, і цієї мети, надіюсь, можна легко досягти шляхом створення католицьких шкіл у всій вашій єпархії”.
Перед нами чесне признання в тому, яка справжня мета створення католицьких приходських шкіл у Великобританії та Північній Америці, а саме: для захисту їх інтересів. Антихрист не має іншої цілі в пропонуванні освіти простим людям. Неуцтво й забобони є твердинями папства, і століття його влади, включаючи так зване “середньовіччя”, підтверджують це. Хоч навчання духовенства під “обмеженнями” не було занедбане, проте нічого не робилося для освіти людей, сильним доказом чого є глибоке неуцтво в усіх старих римо-католицьких країнах. Школи і Біблія завжди були нестерпними ворогами Антихриста, і їх не дозволили б, якби вони не стали необхідністю. Тому для збереження існування Антихриста і на них мусило пролитись фальшиве світло.
Цитуємо буллу Лева ХІІ до римо-католицького духовенства Ірландії, 1825 рік н. е.:
“Для вас, преподобні брати, не є жодною таємницею, що певне Товариство, в простонародді назване Біблійним Товариством, нахабно поширюється по всьому світу. Зневажаючи традиції святих отців і опираючись добре знаному декрету Трентського собору, це Товариство, зібравши всі свої сили, направляє всі засоби для досягнення єдиної цілі: перекладу (чи, радше, перекручення) Біблії на місцеві мови всіх народів”.
Навіть покійний папа Пій ІХ висловив стурбованість свого серця на вид всебічного торжества цього великого ворога Антихриста – Біблії. Він сказав: “Хай будуть прокляті ці хитрющі й облудні товариства, звані «Біблійними Товариствами», які впихають Біблію в руки недосвідченої молоді”.
Справді, у 1886 році Пленарний римо-католицький собор у Балтіморі постановив, що в католицьких школах Сполучених Штатів буде дозволена тільки схвалена Біблія. Проте це не означає жодної зміни в справжніх настроях [323] Антихриста. Це лише інший крок його далекоглядної політики на знак поваги до духа свободи в цій країні, яка терпіти не може таких обмежень. Він добре знав, що бракує саме свободи, а не Біблії. Дослідження показує, що тепер, два роки згодом, знайти Біблію в місцевих католицьких школах неможливо.
Вчення про природне, вроджене безсмертя людини (про те, що один раз почате людське існування ніколи не може припинитись) було іншою плодотворною помилкою, запозиченою з грецької філософії. Ставши визнаною, вона, відповідно, привела до висновку, що якщо існування повинно продовжуватись вічно, тоді висловлювання Біблії про остаточне знищення впертих грішників, про другу смерть і т. п., треба сприймати за значенням як щось протилежне тому, про що вони говорять, а саме: вічне життя в певних умовах. Далі вже було легко прийняти, що для когось поганого це мусить бути життя в стражданнях, тому муки часто змальовували на стінах церков, і про них висловлювались ревні священики та монахи. Ця помилка справляла ще глибше враження на навернених тому, що грецькі філософи (тодішні провідні особи в світі в галузі науки, релігії та філософії – чиї ідеї, як показує Йосиф Флавій, почали мати вплив навіть на юдаїзм) давно притримувалися погляду про покарання грішників під час смерті і навчали про це. Але, хай буде сказано для їхньої честі, вони ніколи не опускались до таких жахливих блюзнірств проти Божого характеру та влади, які навчає світ Антихрист. Далі, треба було визначити місце для цих мук і назвати його пеклом, а також знайти уривки в Писанні стосовно sheol, hades і gehenna (які описують дійсну плату за гріх – першу і другу смерть) і спритно застосувати їх, а також притчі нашого Господа та символи Об’явлення так, щоб в даній справі ввести себе і весь світ в оману, і жахливо обмовити та зганьбити характер та план Бога, нашого премудрого і милосердного Небесного Отця.
Чистилище було введене для того, щоб полегшити і зробити стерпною [324] цю жахливу складову доктрини і цим дозволити Антихристу ще міцніше тримати людей. Він заявив, що володіє ключами неба та пекла і має владу пом’якшувати муки чистилища: не лише Адамове покарання і успадковані через нього слабості, але й покарання за добровільні, навмисні гріхи. Не важко собі уявити, який владний важіль це давало над темними людьми – особливо, коли імператори і володарі землі визнавали обманщика й кланялись перед ним.
Далі йшли літургії за померлих. Багаті й біднівважали своїм обов’язком платити за них, до того ж щедро, щоб їх було більше. Що ж до дієвості літургій (для полегшення страждань в чистилищі), то вважалося, що вони здатні зробити все, так що навіть Єгова чи Христос не могли їм перешкодити. Це стало джерелом великого прибутку Антихриста, тому що священики не забували нагадувати вмираючим, якщо ті були багатими, що добре було би залишити щедру спадщину на літургії для себе, щоби ті, хто успадкував своє багатство, не знехтували цим. Дійсно, цього року в римо-католицьких журналах з’явились подібного роду перестороги, переконуючи тратити менше грошей на квіти для похорону, щоб більше потратити на літургію за померлих.
Індульгенції з’явилися якийсь час перед “Хрестовими походами”. Нам відомо, що індульгенції пропонували в якості щедрого дару, щоб знайти охочих для “Хрестових походів”, тобто “Священних воєн”. На основі папського едикту, кожний, хто візьме участь в цих священних війнах, одержить не лише прощення минулих гріхів, але й заслугу, щоб відшкодувати майбутні гріхи, тим самим оберігаючи себе від певних страждань чистилища. Католики кажуть нам, що ці індульгенції не мають на меті бути дозволом на чинення гріхів, а є заслуженою нагородою, яка відшкодовує, анулює, певну кількість днів або років мук чистилища: якщо гріхи людини заслуговують тисячі років страждань, а вона (один раз чи багато разів) забезпечила себе індульгенціями на [325] цілу тисячу років (чи то грішми, чи службою папству, чи вчиненим покаянням), то така людина стане вільною. Якщо ж вона мала у своєму розпорядженні індульгенцій на дев’ятсот років, то їй доведеться терпіти сто років страждань. А якщо індульгенції набагато перевищують її покарання, то вона, правдоподібно, вважатиметься святою, буде мати особливий вплив на небі, до неї молитимуться і їй поклонятимуться. У цьому відношенні Людовик, король Франції, учасник Хрестового походу, був би прикладом. Він був канонізований, і тепер до нього моляться й поклоняються йому як Святому Людовику.
Насправді існує різниця між цим баченням індульгенцій і дозволом чинити гріхи, але вона дуже незначна, бо папство долучило до різних поширених гріхів певну кількість страждань, і таким чином можна було компенсувати і скасувати не тільки гріхи минулого: ті, хто мав причину думати, що вони можуть чинити певні гріхи в майбутньому, могли заздалегідь забезпечити себе заслугою, щоб їх скасувати. Крім того, вважалося, що деякі індульгенції, названі “необмеженими [повними, цілковитими]”, покривають всі гріхи – минулі і майбутні.
Така практика навіть в наші дні виглядає майже неймовірною. Папісти мають молитви, повторення яких є підставою для індульгенцій на обмежений період часу. Вони стверджують, що багато молитов, зібраних разом, захищають довгий час від гніву. Отже, тим, хто говорить “Слава, Свята Царице” дається сорокаденна індульгенція, тоді як за слова “Літанія Благословенної Діви” належить індульгенція на двісті днів. А тим, хто каже “Нехай буде Благословенне Святе, Непорочне і Пречисте Зачаття Діви Марії”, гарантована сторічна індульгенція і т. д. і т. п. Не важко уявити, до якого зіпсуття привело це богохульне учення в часи “середньовіччя”, коли індульгенції пропонували відкрито за гроші і за послуги в справі переслідування невірних та єретиків.
За злочини, вчинені, як правило, багатими, котрі могли [326] щедро заплатити, накладали непомірні покарання, тоді як найгірші порушення справедливості, найбільш поширені серед бідніших класів, легко прощались. Так, скажемо, одруження з двоюрідним братом або двоюрідною сестрою коштувало 5000 доларів, тоді як вбивство дружини чи когось з батьків коштувало всього 20 доларів. Спенхейм (Spanheim) говорить: “Запровадження індульгенцій стало монетним двором, який чеканив гроші для римської церкви; золотою копальнею для розпусних племінників та незаконнонароджених дітей пап; рушійною силою папських війн; засобом ліквідації боргів і невичерпним джерелом папської розкоші”.
Щоб урегулювати цю торгівлю, була застосована ступінчата шкала покарань за різні гріхи: така-то кількість днів чи років в чистилищі за кожен гріх. Була впорядкована також відповідна шкала цін, щоби ті, які одержують індульгенцію за вбивство, крадіжку, дітовбивство, перелюб, лжесвідчення чи інші гріхи, могли платити за різними розцінками. Таким чином покарання відміняли на розсуд представників Антихриста, а також полегшували або припиняли муки чистилища. Ми не дивуємось, що люди швидко зрозуміли, що за стільки-то гріхів потрібно платити стільки-то грошей.
Через ці індульгенції злочинність зросла до такої міри, що обурення більш передових класів суспільства переросло в бунт проти церкви. Очі людей почали відкриватися, і вони побачили охоплене беззаконням духовенство – від найвищих сановників церкви до найнижчих чинів.
Як найбільша темрява попереджує бурю, так і перед Реформаторським рухом була, в моральному відношенні, найбільш похмура година темного царювання Антихриста. Відкрита й безсоромна торгівля індульгенціями викликала огиду і змусила Лютера та інших ревних папістів піддати сумніву й проаналізувати цілу систему, як в її моральному, так і згодом у доктринальному аспектах. Зрештою, Лютер дійшов до вірної думки, що папство дійсно було Антихристом. Виявивши це, він безстрашно вказав на деякі символи Об’явлення, [327] показуючи їхню відповідність й часткове виконання в папській ієрархії.
На цю тему цитуємо фрагмент з-під пера добре відомого священика Люмейна Ебета (Lyman Abbott). Він каже:
“Серед інших причин, чому раніше давали більше індульгенцій, ніж тепер, були грошові пожертвування для церкви. Ця торгівля досягла своєї вершини на початку шістнадцятого століття, при Леві Х, котрий видавав індульгенції всім, хто жертвував на будову [Кафедрального собору] Св. Петра в Римі. Його головним представником по продажу індульгенцій в Німеччині був Йоган Тецель. Сумнозвісні пороки Тецеля не завадили йому бути обраним, щоб роздавати ці прощення іншим чистішим душам. Жодні примхи не здавались йому надто надмірними, лиш би це приносило гроші до його скрині. Він заявив, що червоний хрест, який супроводить його скрізь, має таку ж велику силу, як і хрест Христа: що немає гріха настільки великого, якого він не міг би відпустити. «Індульгенції спасають не тільки живих, але й мертвих. У ту саму мить, коли гроші забряжчать на дні скриньки, душа виривається з чистилища й вільно летить в небеса». Це лише деякі із його богохульних заяв. Була встановлена постійна шкала розцінок. «Багатоженство коштує шість дукатів; святотатство і лжесвідчення – дев’ять; вбивство – вісім; чаклунство – два». Це була відкрита й безсоромна торгівля, яка (більше, ніж що інше) привела до Реформації. Індульгенції продовжували давати не лише за церковні відправи, але й за грошові пожертви на церкву. Але тепер публічний і відкритий продаж індульгенцій в цілому заборонений в Римській церкві”.
А ось як інший автор цитує далі мову Тецеля:
“Підійдіть і я вам дам листи, запечатані як слід, завдяки яким навіть ті гріхи, які ви захочете вчинити пізніше, будуть вам прощені. Нема такого великого гріха, якого не могла би відпустити індульгенція. Платіть, лише багато платіть, і вам простять. Ви, священики, вельможі, торговці, дружини, дівчата, молоді люди, прислухайтесь до ваших покійних батьків та друзів, які волають до вас із глибочезної безодні: «Ми [328] терпимо жахливі муки. Малі пожертвування визволять нас. Ви можете їх дати, хіба ні? За десять грошів ви можете визволити свого батька з чистилища. Наш Господь Бог більше не має з нами справи як Бог. Він віддав всю владу папі»”.
Далі ми пропонуємо копію папірця, який використовував Тецель, де вносив ім’я покупця, його гріхи і т. д.:
“Нехай наш Господь Ісус Христос змилується над тобою… і простить тебе через заслуги своїх найсвятіших страждань. Я, в силу переданої мені апостольської влади, звільняю тебе від всіх… проступків, гріхів, злочинів, які ти міг вчинити, якими б великими і жахливими вони не були, чи якого роду… Я звільняю тебе від болю, який би ти переносив у чистилищі… Я відновляю тебе до невинності й чистоти твого хрищення, щоби в мить смерті ворота місця мук були закриті перед тобою, а ворота раю – відкриті. І якщо ти будеш жити довго, ця благодать буде з тобою незмінно до твого кінця. В імені Отця і Сина і Святого Духа, Амінь. Брат Йоган Тецель, уповноважений, підписав це власною рукою _____”.
Ми не можемо сказати, як є безпосередньо зараз, але знаємо, що лише кілька років тому в деяких великих римо-католицьких церквах Мексики та Куби на столах були виставлені на продаж надруковані індульгенції зі встановленими цінами.
“І ЇЙ ДАНО ПРОВАДИТИ ВІЙНУ ЗО СВЯТИМИ ТА ЇХ ПЕРЕМОГТИ” – “ПРИГНОБИТЬ СВЯТИХ ВСЕВИШНЬОГО”
Чи дійсно папське самозване царство мало владу і застосовувало її до правдиво посвячених Божих дітей і перемагало їх – “пригноблювало” протягом довгого періоду утисків, придушування, як має на думці єврейський текст? Ми відповідаємо: “Так”. Кожен засіб, який тільки можна собі уявити, був ужитий для тамування духа правдивого християнства (Ів. 8: 36; [329] Гал. 5: 1; 2 Кор. 3: 17) і для заміни його духом, ученнями та манерами Антихриста. Спочатку це було не таким відкритим атакуванням вірних, а радше повільним, наполегливим, притлумлюючим гнобленням, спрямованим, перш за все, проти опозиційно налаштованих вчителів, що виснажувало терпеливість, а також віру багатьох. Це постійне терзання та виснажування добре проілюстроване в установленні сповіді, завдяки якій Антихрист не лише дізнавався про кожну критику, кожне слово незгоди з системою, почуте від тих, хто сповідався, але й змушував, погрожуючи майбутніми покараннями, признаватись і розкаюватись у будь-якій власній супротивній думці чи дії. Незабаром це здобуло таку підтримку з боку цивільної влади, що вираження будь-якого протесту проти церкви розцінювалось як зрада цивільної влади, яка мала підтримку папського авторитету.
На самому початку папського вивищення люди в цілому були або номінальними членами церкви або поганами. Від всіх, хто визнавав Христа, вимагали підпорядкування звичаям та правилам ієрархії, самозвеличування якої набувало розмаху. Брехня, завжди популярніша ніж правда, досягши впливу та влади, переслідувала, забороняла і дискредитувала правду та всіх, хто її дотримувався. Це був час, коли (як зображено в Об’явленні) правдива Церква (жінка) втекла в пустиню (усамітнилась – Об. 12: 6), вигнана за свою вірність правді і правдивому Господу та Голові Церкви. У той час, коли відступників звеличували як князів, правдиві покірні святі відчули те, про що Господь їх перестерігав – що всі, хто житиме побожно (в теперішнім часі) повинні сподіватися переслідування. Свекруха була проти невістки, батько проти сина, брат проти брата. Дійсно, ворогами людини часто були її домашні. Чи можна уявити собі щось більш відповідне для виснажування, або розчавлювання святих, Всевишнього, ніж таке поводження, яке продовжувалося століттями?
[330] Щоб мати уяву про жорстокість та безжалісність цього переслідування, ми мусимо знову звернутись до сторінок історії.
Переслідування християн язичницьким Римом не варті порівняння з переслідуваннями папським Римом, бо вони були менш частими, більш обмеженими й набагато менш жорстокими. На основі тверджень перших християн, більшість римських суддів, які в провінціях здійснювали владу імператора або сенату і в чиїх руках були життя та смерть, поводили себе як люди витончених манер та ліберального виховання, шануючи закони справедливості. Вони часто відмовлялися від ненависних обов’язків переслідування, з презирством відхиляли звинувачення проти християн (як намагались вчинити Пилат та Ірод у випадку з нашим Господом – Лк. 23: 14-16, 20, 22; Мт. 27: 24), або пропонували звинуваченим християнам якесь законне ухиляння. При можливості вони значно частіше використовували свою владу для звільнення християн, аніж для їхнього утискування. Язичницькі суди часто були для християн найбільш надійним сховищем від їхніх юдейських обвинувачів.* Жорстоке переслідування з боку огидного тирана Нерона, який спалив деяких християн, щоб відвернути від себе публічну підозру, є однією з найтемніших сторінок історії язичницького Риму. Але його жертв було порівняно небагато. Жертвами язичницького переслідування не були громади в цілому, а визначні особистості. Але навіть ці переслідування провідних представників були не стільки постійним, наполегливим стремлінням до опозиції з боку влади, скільки наслідком неконтрольованих шумних протестів мас, викликаних забобонами, яким правителі вважали за потрібне потурати в інтересах спокою та порядку. Декілька характерних прикладів цього знаходимо в кар’єрі апостола Павла, а також інших апостолів (див. Дії 19: 35-40; 25: 24-27; 26: 2. 3, 28). [331] Навіть більші загальні переслідування за часів римських імператорів були короткочасними, за винятком переслідувань з боку Діоклетіана, які з різним степенем жорстокості тривали протягом десяти років. Між цими переслідуваннями часто були довгі періоди миру та спокою. Під правлінням імператорів, хоч і досить неспокійним, християнство не виснажилося, а, як ми бачили, значною мірою процвітало.
Наскільки іншим було переслідування з боку папства, якого зазнали не лише відомі противники, але й усі інші, і яке продовжувалося не тільки декілька місяців, а безупинно! Те, що під владою язичницьких імператорів було скороминущим гнівом або безумством, за часів пап перетворилося на регулярну систему, збуджену релігійним фанатизмом і підступними амбіціями, а також натхнену сатанинською ревністю, енергією та жорстокістю, нечуваною в літописах історії. Відступницька церква відклала меч духа і, схопившись за руку імперії, з немилосердною люттю повернула свою тілесну зброю проти кожного слабшого опонента, який стояв на шляху її амбіцій. У той же час вона залицялась, лестила й обманювала тих, хто був при владі, доки не завоювала їхню довіру й не захопила їхнього місця та влади.
Язичництво і єресь однаково стали об’єктами переслідування – особливо остання. Так зване християнське духовенство, як говорить Едгар, “зловживало законами юдейської теократії і працями юдейських літописів з нехристиянськими й підлими намірами, щоб розбудити демона переслідувань проти руйнованих залишків грецьких та римських [язичницьких] забобонів… Зруйновано древню структуру політеїзму і переведено її доходи в розпорядження церкви, держави ти армії… Язичництво вигнано з римської території… Примушування в цілому зайняло місце переконання, а терор – місце Євангелія. Червонієш, коли читаєш Сіммаха (Symmachus) та Лібанія (Libanius), двох язичницьких ораторів, котрі закликали до розсудливості і переконання при поширенні релігії, тоді як Феодосій (Theodosius) [332] та Амвросій (Ambrosius), християнський імператор і християнський єпископ, наполягали на насиллі та примушуванні”.
Приступаючи до виконання верховної влади в Римі, Константин був схильний толерувати всі релігії, про що свідчить знаменитий Міланський едикт, який гарантував релігійну свободу кожному жителю Римської імперії. Такий крок християнська церква, яка так палко бажала свободи під час недавніх переслідувань, мала би вітати з радістю. Але так не трапилось. Істинний дух християнства зник, і тепер честолюбним задумом церкви було якнайшвидше звеличення, погашаючи всяку іскру свободи і підкорюючи собі абсолютно все. Відповідно, говорить Гіббон:* “Його [Константина] церковні служителі незабаром ухитрились ослабити безсторонність верховного судді і розбудити в ньому ревність новонаверненого;.. і відтоді, як він зібрав у стінах палацу три сотні єпископів, згасла всяка надія на мир і терпимість”. Імператора переконали оголосити, що кожному, хто опирається суду цього духовного органу в питаннях віри, варто приготовитись до негайного вигнання. Його рішенням присвоєно божественне повноваження. Цей дух нетерпимості невдовзі переріс у жорстоке й немилосердне переслідування. Константин видав два закони проти єресі, і його приклад наслідували наступні імператори – Валентиніан (Valentinian), Граціан (Gratian), Феодосій (Theodosius), Аркадій (Arcadius) і Гонорій (Honorius). Феодосій опублікував п’ятнадцять, Аркадій – дванадцять, а Гонорій – не менше вісімнадцяти таких постанов. Вони записані в кодах Феодосія і Юстиніана (Justinian ), на сором їхнім священицьким та імператорським авторам.
————
*Гіббон (Gibbon), Том. II, стор. 31-33.
————
Те, що Антихрист зволив назвати єрессю (більшість якої була правдою та праведністю, що намагалась встояти [333] на ногах), вважалося гіршим за невір’я. Одному і другому протистояли царі, імператори та теологи; одне і друге, особливо перше, переслідувала інквізиція. Коли приблизно на початку тринадцятого століття почалось відродження знання, і люди стали прокидатися від сну та тривожних марев “середньовіччя”, ті, з чиїх умів ще не була цілковито викорінена правда, збадьорились і підняли прапор правди проти кричущих неправд Антихриста. Тоді дух переслідування Антихриста вдався до несамовитих дій для придушення опозиції.
Царів і князів, які тремтіли за безпеку своїх корон (чи не накликали вони якоюсь мірою на себе папську немилість, від чого їхні володіння могли потрапити під жахливе відлучення, коли б вони або їхній народ відмовились від цілковитої послушності папським наказам), заприсягли нищити єресь і закликали очищати їхні провінції від єретичної зіпсутості під загрозою, що вони можуть втратити свої володіння. Ті барони, які занедбали сприяти в переслідуваннях, поплатилися своїми маєтками. Тому царі та князі не гаялися зі зусиллями підпорядкуватися рескриптам папства, а барони та їхні повірені були в їхньому розпорядженні, щоб сприяти нищенню.
Навіть перед цим пробудженням, вже в 630 р. н. е. Собор в Толедо змусив короля Іспанії при його сходженні на престол поклястися не проявляти терпимості до жодного єретичного підлеглого в іспанських володіннях. Також було сказано, що правитель, який би порушив таку клятву, “буде проклятий в очах вічного Бога й стане паливом для вічного вогню”. Але жахливе значення таких вимог стало набагато зрозумілішим, коли почалось пробудження і Антихрист досяг найбільшої своєї влади.
[334] Собор в Оксфорді у 1160 році передав цивільній владі для покарання групу вальденсів, які імігрували з Гасконії в Англію. Відповідно король Генріх ІІ розпорядився їх (чоловіків та жінок) публічно висікти, випікти на щоці тавро розпеченим залізом і вигнати напівголими з міста посеред лютої зими. І нікому не дозволялося проявити до них співчуття чи надати хоч якусь допомогу.
Фрідріх, імператор Німеччини, у 1224 році засудив різного роду єретиків на спалення живцем, їхні маєтки на конфіскацію, а їхніх нащадків, якщо вони не стануть переслідувачами, на ганьбу. Луї, король Франції, у 1228 році видав закони про викорінення єресі і привів їх у виконання. Він змусив Раймонда, графа Тулузи, взятись за викорінення єресі у своїх володіннях, не жаліючи ні друзів, ні васалів.
З часу найперших зазіхань на владу, які поступово перейшли у папську систему, існував опір. Але цей опір чинили тільки деякі вірні, чий вплив мав незначні наслідки на всепоглинаючу хвилю світськості, яка охопила церкву. Поступово деякі, розгледівши облуду, мовчки залишили велике відступництво, щоб служити Богу як підказувало їм сумління, навіть під загрозою переслідувань. Серед них виділялися деякі, котрих пізніше називали вальденсами, альбігойцями, вікліфітами та гугенотами. Вони, хоч і названі різними іменами, мали, наскільки можемо судити, спільне походження і спільну віру. “Вальдонізм”, говорить Райнероус (Rainerous) (3, 4), відомий інквізитор тринадцятого століття, “є стародавньою єрессю, що існує, згідно одних даних, з часу [папи] Сильвестра, а, згідно інших даних, від днів апостолів”. Сильвестр був папою, коли Константин був імператором і визнав християнство. Таким чином, бачимо, що [335] правда з самого початку не залишалась без своїх прибічників, котрі, не дивлячись на свою простоту й непопулярність, рішуче протистояли папству та папським ученням про чистилище, поклоніння іконам, звертання до святих, поклоніння Діві Марії, молитвам за померлих, перетворення, безшлюбність священиків, індульгенції, літургії і т. п., ганебні паломництва, свята, кадіння, священні похорони, вживання святої води, священні ризи, чернецтво і т. п., і тримались того, що треба приймати як учення Священних Писань, а не традиції та твердження церкви Риму. Вони вважали папу головою всіх облуд і стверджували, що прощення гріхів можливе тільки через заслуги Господа Ісуса.
Віра та діла цих людей були основою реформації та протестом проти омани ще задовго до днів Лютера. На них і на інших противників папізму полювали, їх ненавиділи і з несамовитою лютістю переслідували папські агенти. Вальденси та альбігойці були найчисленнішими групами протестантів, які виступали проти папства. І коли наступило літературне пробудження тринадцятого століття, правда засяяла в основному від них, хоча Вікліф, Гус, Лютер і інші своїми висловлюваннями віддзеркалили та підсилили її. Їхні учення, підкріплені простотою та моральністю, сяяли набагато яскравіше в порівнянні з помпезною пихою та кричущою аморальністю звеличеного тоді папства.
Саме тоді папи, церковні собори, теологи, царі, хрестоносці та інквізитори об’єднали свої диявольські сили, щоб знищити кожного противника й погасити найслабші промінці сходячого світла. Папа Інокентій ІІІ спочатку послав місіонерів в ті райони, де укріпились учення альбігойців, щоб проповідувати католицизм, чинити чуда і т. п., але, побачивши, що ці зусилля марні, об’явив проти них хрестовий похід, пропонуючи всім, хто [336] братиме в ньому участь, прощення всіх гріхів і негайний паспорт до неба без проходження через чистилище. З повною вірою в папську силу дарувати обіцяні нагороди півмільйона людей – французи, німці, італійці – зібрались під прапором хреста на захист католицизму і для винищення єресі. За цим слідувала серія битв та облог, які продовжувались двадцять років. Місто Безьє здобуто штурмом у 1209 році, і, як повідомляють деякі історики, шістдесят тисяч його жителів, без огляду на вік і стать, були знищені мечем. Кров тих, які ховались в церквах й були замордовані там святими хрестоносцями, заливала вівтарі і текла по вулицях.
Лавар був обложений у 1211 році. Губернатора повісили на шибениці, а його дружину вкинули в колодязь і закидали камінням. Мешканців, не розбираючись, повбивали, а чотириста з них спалили живцем. Квітуча місцевість Лангедок була спустошена, її міста спалені, а мешканці знищені вогнем і мечем. Підраховано, що за один день загинуло сто тисяч альбігойців, а їхні тіла були звалені в купи й спалені.
Усі ці криваві заворушення та звірства чинились в ім’я релігії: кажучи, що це – для Божої слави й честі церкви, а в дійсності – для підтримки Антихриста, що засів у Божому храмі [в церкві], видаючи себе за бога (могутнього), здатного перемогти й знищити своїх ворогів. Духовенство дякувало Богу за діло знищення, а в честь славної перемоги в Лаварі складали і співали гімни на славу Богу. Страшна різанина в Безьє вважалася “видимим судом небес” проти єресі альбігонізму. Хрестоносці, вранці присутні на урочистій літургії, протягом дня продовжували спустошувати місцевість Лангедок і вбивати її мешканців.
[337] Проте варто пам’ятати, що ці відкриті хрестові походи проти альбігойців та вальденсів проводились лише тому, що так звана “єресь” сильно заволоділа значною частиною цих громад. Було би великою помилкою вважати, що хрестові походи були єдиними переслідуваннями: малопомітне, постійне придушування особистостей, яких у неозорих папських володіннях нараховувалось тисячі, невпинно зростало, виснажуючи святих Всевишнього.
Карл V, імператор Німеччини і король Іспанії та Нідерландів, переслідував друзів Реформації у всіх своїх широчезних володіннях. Заручившись підтримкою Вормського сейму, він проголосив Лютера, його послідовників та його праці поза законом і засудив усіх, хто би допомагав Лютеру або читав його книги, до конфіскації маєтку, до вигнання з імперії і покарання за державну зраду. У Нідерландах послідовники Лютера мали бути обезголовлені, а жінки – закопані живими або, якщо вони поводились вперто, віддані вогню. І хоча цей закон про масове знищення був призупинений, смертоносна справа продовжувалась у всіх її жахливих формах. Герцог Альва (Alva ) хвалився знищенням 18 000 протестантів протягом шести тижнів. Паоло (Paolo) нараховує число тих, хто був вбитий у Нідерландах через свою релігію, у кількості 50 000 осіб. Гротій (Grotius) наводить список з 100 000 бельгійських мучеників. Карл, перебуваючи при смерті, переконував свого сина, Філіпа ІІ, довести до кінця діло переслідування і викорінення єресі, яке він розпочав. Тож Філіп не забарився виконати пораду. З несамовитою люттю він заохочував дух переслідування, віддаючи протестантів на спалення без розбору та жалю.
Франциск і Генріх, французькі королі, наслідували приклад Карла та Філіпа у своїй відданості католицизму і викоріненню єресі. Різні в Меріндолі, Оранжі і Парижі є доказовими ілюстраціями їхньої відданості справі Антихриста. Різню в Меріндолі, [338] сплановану королем Франції і схвалену французьким парламентом, було передано для виконання президенту Оппеді (Oppeda). Президенту доручили вбивати населення, палити міста й нищити замки вальденсів, велика кількість яких мешкала в цій околиці. Римо-католицькі історики визнають, що на основі цього доручення були вирізані тисячі людей, включаючи чоловіків, жінок і дітей, зруйновані двадцять чотири міста, а сама місцевість була спустошена й розорена. Чоловіки, жінки і діти, щоб врятуватись, втікали в ліси та гори, але їх наздоганяли й піддавали мечу. Багатьох тих, хто залишився в містах, спіткала така ж сама або навіть гірша доля. П’ятсот жінок були вкинуті до стодоли, яку підпалили, і коли хтось вискакував із вікон, то натикався на вістря списа. Жінок ґвалтували, а дітей вбивали на очах у батьків, безсильних їх захистити. Одних кидали в провалля, а інших волочили голими по вулицях.
Різня в Оранж у 1562 році мала схожий характер, як в Меріндолі, і детально описана католицькими істориками. Італійська армія, послана папою Пієм ІV, одержала наказ вбивати чоловіків, жінок і дітей. Цей наказ був виконаний з жахливою жорстокістю. Беззахисних єретиків вбивали мечем, скидали зі скель, кидали на вістря гаків та кинджалів, вішали, пекли на повільному вогні, виставляли на ганьбу і піддавали різного роду тортурам.
Різня в Парижі в день Св. Варфоломія 24 серпня 1572 року була такою ж за жорстокістю, але перевершила різню в Меріндолі і Оранж за своїми масштабами. Це також докладно описано католицькими істориками, один з яких, Туанус (Thuanus), ганьбить її як “дику жорстокість, що не має аналогії у всій прадавнині”. Удар в дзвін опівночі 23 серпня дав сигнал до знищення, і страхітливі сцени [339] Меріндоля та Оранжа відновились проти ненависних гугенотів. Карнавал смерті тривав сім днів. Місто плавало в людській крові. Королівський двір був завалений вбитими, на яких король і королева дивились з неабияким задоволенням. Тіло адмірала Коліньї (Coligny) тягали вулицями, а ріка Сена була вкрита мертвими тілами. Убитих налічувалось від 5 000 до 10 000. Справа нищення не обмежувалась лише Парижем, а поширилась на весь французький народ. Днем раніше в різні напрямки були розіслані особливі посланці з наказом про загальну різню гугенотів. Ці ж сцени розігрались майже у всіх провінціях, і число вбитих коливався від 25 000 до 70 000 людей.
Від цих жахливих сцен кривавої бойні Антихрист одержав величезне задоволення. Папа та його двір торжествували перемогу католицизму над вальдонізмом в Меріндолі, а нечестивий Оппеда був названий “захисником віри та героєм християнства”. Французький король прийняв участь у літургії і віддав Богу урочисту подяку за перемогу та різню гугенотів у Парижі. Ця різня, санкціонована французьким королем, парламентом і римо-католицькими підданими, очевидно, була підбурена безпосередньо папою та церковною владою. Те, що її високо оцінили, доказує, щонайменше, факт, що на папському дворі ці вісті були прийняті з великою радістю. Папа Григорій ХІІІ відправився з величною процесією до церкви Святого Людовика, щоб віддати Богові подяку за блискучу перемогу. Він одразу проголосив свято й послав до французького двору нунція, який від імені папи виразив вдячність за “подвиг, запланований віддавна і успішно виконаний для блага релігії”. На пам’ять про цю різню король викарбував орден з написом: “PietasExcitavitJustitiam” – “Побожність Збудила Справедливість”.
[340] За наказом папи в папському монетному дворі були також викарбувані пам’ятні ордени на честь тієї події. Один з них знаходиться зараз на виставці в Меморіальному Залі в Філадельфії, Пенсільванія. Його лицевий бік зображує рельєфну постать папи і скорочений напис “GregoriusXIII, PontifexMaximusAnnoI”, першого року його понтифікату, тобто 1572 року. На зворотній стороні цього ордену зображений караючий ангел, який в лівій руці тримає хрест, а в правій – меч. Перед ним – група гугенотів, чоловіків, жінок і дітей, які втікають і падають, й обличчя та фігури яких виражають жах та розпач. Під цим розмішені слова “UgonottorumStrages 1572”, що означає “Різня Гугенотів, 1572”.
Картина зі зображенням Варфоломіївської різні була вивішена у Ватикані. Зверху на ній зображений сувій, а на ньому латинню написані слова, що означають: “Понтифік схвалює смерть Коліньї”. Коліньї був видатним вождем гугенотів і загинув одним з перших. Після його вбивства йому відрубали голову і послали її королеві (котра її забальзамувала і відіслала як трофей до Рима), а тіло народ волочив вулицями Парижа. Невдовзі після цього короля охопили жахливі муки сумління, від яких він вже ніколи не оправився. Відомо, що своєму особистому лікарю він сказав: “Я не знаю, що зі мною трапилось, але мій розум й моє тіло тремтять як у лихоманці. Кожну мить, сплю я чи ні, мені задається, що покалічені, залиті кров’ю тіла зі страшними обличчями встають переді мною”. Він помер у великій агонії, вкритий кривавим потом.
У 1641 році Антихрист об’явив “релігійну війну” в Ірландії й закликав народ масово вбивати протестантів всіма доступними їм засобами. Обманений народ сприйняв цей наказ як голос Бога і не забарився [341] виконати поручення. Кров протестантів рікою потекла по Ірландії. Доми перетворились на попелища, міста та села були майже знищені. Декого змушували вбивати своїх родичів, а тоді накладати руки на себе. Останніми словами, які вони чули, було запевнення священиків, що їхні передсмертні муки були тільки початком вічних мук. Тисячі вмирали від холоду і голоду, намагаючись втекти до інших країн. В Кавані дванадцятимильна дорога була заплямлена кривавими слідами поранених втікачів. Під час втечі жорстоко переслідувані батьки покинули шістдесятьох дітей; і було сказано, що кожний, хто якимось чином допоміг би цим малим, буде похований поряд з ними. Сімнадцять дорослих були похоронені живцем в Фермо, а сімдесят два – в Кілкенні. Лише в провінції Ольстер понад 154 000 протестантів були або вбиті, або вигнані з Ірландії.
О’Ніл (O’Niel), примас Ірландії, проголосив це “побожною і законною війною”, а папа (Урбан VІІІ) видав буллу, датовану травнем 1643 р., яка дарувала “повне й абсолютне прощення всіх гріхів” тим, хто брав участь в “доблеснім виконанні своїх обов’язків у винищенні та повному викоріненні шкідливого впливу єретичної зарази”.
ІНКВІЗИЦІЯ, АБО “СВЯЩЕННА СЛУЖБА”
Честь винаходу диявольської інквізиції приписується Домініку, провідному натхненнику хрестових походів, хоча Бенедикт, котрий завзято приписує Святому Домініку честь називатись першим Головним Інквізитором, сумнівається в тому, кому першому прийшла в голову ця ідея – папі Інокентію чи Святому Домініку. Вперше вона була запроваджена папою Інокентієм ІІІ у 1204 році.
[342] Св. Домінік був виродком, позбавленим будь-якого почуття жалю, і, здається, найбільшу насолоду знаходив у сценах тортур та нещастя. Під час хрестового походу проти альбігойців він з розп’яттям в руках вів і заохочував святих воїнів до вбивства та нищення. Інквізиція, або Священна Служба, є сьогодні трибуналом римо-католицької церкви для виявлення, придушення та покарання єресі та інших порушень проти церкви Рима.* Але за днів Домініка вона не мала законного трибуналу, і знаряддя тортур ще не були такими досконалими, як ті, що з’явились пізніше. Проте Домінік і без таких знарядь знайшов достатньо способів для тортур – викручував суглоби, виривав нерви, калічив своїм жертвам кінцівки і спалював на вогнищі тих, чиї переконання не могли похитнути інші методи, і хто не зрікся своєї віри та свобод.
————–
*“Престол Св. Петра”, стор. 589.
————–
Уповноважений папою Інокентієм карати з конфіскацією, вигнанням і смертю єретиків, які не захотіли прийняти його євангеліє, Домінік заохочував цивільну владу і простий народ нищити єретичних вальденсів. Одного разу він віддав на спалення сто вісімдесят альбігойців. Саме за таку вірність службі Антихристу його канонізували в святого, і сьогодні до нього звернені поклоніння й молитви католиків. Католицький Требник (щось на зразок Молитовника), відзиваючись про св. Домініка, вихваляє “його заслуги та учення, які освітили церкву, його винахідливість та доброчесність, які перемогли єретиків Толосана, та його численні чуда, які проявилися навіть у піднятті з мертвих”. Католицький служебник (зайнятий прислуговуванням, пов’язаним зі справлянням Господньої Вечері) вихваляє його заслуги і за його посередництвом молить про допомогу в земних справах. Так Антихрист далі підтримує і вшановує своїх вірних героїв.
[343] Неможливо знайти відповідні слова, щоб коротко передати жахи інквізиції або той моторошний страх, який вона навіювала на людей. Тих, які голосно не вихваляли Антихриста або наважувались критикувати його методи, підозрювали у єресі. Такі особи підлягали, без попередження чи наступного відшкодування, ув’язненню в темниці на невизначений час – до відповідної пори для розгляду їхньої справи (часто обвинувач і звинувачення однаковим чином не були їм відомі). Судові процеси проводилися таємно, а для одержання признання часто застосовували тортури. Ці тортури були надто жахливими, щоб в них можна було повірити в цьому віці і в цій землі свободи. Все ж їхнє реальне існування підтверджене доказами, які навіть католицькі історики не можуть заперечити, і їхні безуспішні спроби вибачитись за них лише підтверджують ці докази. Знаряддя тортур, реліквії інквізиції, існують дотепер, що робить всілякі заперечення даремними. “Священна Служба” використовувала навіть лікарів, щоб спостерігати за ходом катувань і призупиняти їх, коли смерть, здавалось, ось-ось визволить мученика. Тоді жертві дозволяли трохи прийти в себе, щоб катувати її вдруге і навіть втретє. Ці тортури не завжди були покаранням за єресь: в основному їхньою метою було змусити звинувачену особу признатись, зректись або вплутати в це інших – залежно від випадку.
Навіть в нинішньому столітті, після того як інквізиція позбулася багатьох своїх страхіть, вона далі наводила жах. Історик воєн Наполеона, описуючи здобуття його армією Толедо, між іншим згадує про відчинення в’язниці інквізиції. Він розповідає:
“Здавалось, відкрилися могили. Бліді постаті, ніби духи, виходили з темниць, з яких несло могильним смородом. Великі бороди, що звисали на груди, і нігті, подібні до пташиних кігтів, спотворювали скелети, які, задихаючись, хапали (перший раз за багато [344] років) свіже повітря. Багато з них перетворилось на калік, із зігнутими вперед головами та руками, що звисали непорушно та безпомічно. Вони перебували в таких низьких підземеллях, що там неможливо було випрямитись. І всупереч усім зусиллям [військових] лікарів, багато з них померло того ж дня. На завтра генерал Ласаль в супроводі декількох військових зі свого оточення детально обстежив це місце. Навіть людей, які звикли до поля бою, така кількість механізмів для катувань пройняла жахом.
У глибині підземного льоху, який прилягав до відособленого залу для допитів, стояла дерев’яна фігура, зроблена руками ченців, виглядом уособлюючи Діву Марію. Позолочений ореол оточував її голову, а в правій руці вона тримала прапор. З першого погляду всі запідозрили, що, попри шовковий одяг, який спадав з обох сторін просторими складками з її плечей, вона мала на собі щось на зразок панцира. При більш детальному огляді виявилось, що передня частина тіла повністю натикана надзвичайно гострими цвяхами та малими вузькими лезами, вістря яких були направлені на того, хто на неї дивився. Руки та кисті були з’єднані, і механізм за перегородкою приводив фігуру в рух. Одного з прислуги інквізиції по наказу генерала змусили запустити машину (як він її назвав). Коли фігура простягла свої руки, ніби бажаючи притиснути когось з любов’ю до свого серця, місце живої жертви зайняв набитий ранець польського гренадера. Статуя притискала його до себе все ближче й ближче, і коли слуга, за наказом, змусив фігуру розтиснути руки і повернутись в попереднє положення, ранець був проколений на глибину двох або трьох дюймів, залишаючись висіти на вістрях цвяхів та ножів”.
Для тортур були винайдені і застосовувалися різного роду “диби”. Один з найпростіших методів пояснюється так: жертві, повністю роздягненій, зв’язували руки за спиною міцною мотузкою, якою за допомогою коловорота жертву підтягували вгору, тоді як до ніг був причеплений тягар. Мученика декілька разів [345] опускали і тоді ривками піднімали, від чого суглоби його рук та ніг зміщалися, а мотузка, на якій він був підвішений, впивалася в тремтяче тіло до самих кісток.
Недавно увага публіки була прикута до нагадування про такі насилля в ім’я Христа. Типографія Біблійного Товариства в Римі, не маючи достатньо місця, орендувала велике приміщення поблизу Ватикану. Увагу привернуло велике, незвичайне кільце в стелі. Обстеження виявило факт, що кімната, в якій тепер займалися друкуванням Біблії – “меча духовного, яким є Слово Боже”, завдяки якому Антихрист вже став “безсилим” гнобити й виснажувати святих, – є кімнатою, яку інквізиція колись використовувала як приміщенням для тортур. Підйомне кільце, мабуть, використовували для катувань багатьох нещасних, яким перед тим затикали рот.
Особи, звинувачені в єресі, часом буди засуджені на так званий “Акт Віри”. Церковна влада передавала засудженого світським властям, тоді як духовенство, під виглядом милосердя, благало суддю проявити співчуття до засудженого і, виставляючи хрест, просило жертву зректись і спасти своє теперішнє та майбутнє життя. Судді добре знали свою роль й не виявляли милосердя до нікого, окрім тих, хто відрікся, таким чином одержуючи благословення і титули “Захисника віри” і “Нищителя Єретиків”. Засудженого “єретика”, одягненого в жовтий плащ з малюнками собак, змій, полум’я та демонів, вели на місце страти, прив’язували до стовпа і спалювали.
Торквемада, інший відомий Головний Інквізитор, є яскравим прикладом духа Антихриста. Римо-католицькі письменники відзначають, що він відправив десять тисяч двісті двадцять (10 220) осіб, чоловіків та жінок, на спалення живцем. Лоренте, який три роки був Генеральним Секретарем Інквізиції і мав доступ до всіх документальних доказів, у своїх Рапортах, [346] опублікованих у 1817 році (в 4-х томах), показує, що між 1481 і 1808 роками, згідно з наказами однієї лише “Священної Служби”, не менше ніж 31 912 осіб були спалені живцем і близько 300 000 катовані і засуджені відбувати сувору покуту. Кожна католицька країна Європи, Азії та Америки мала свою інквізицію.
Ми не можемо тут простежити переслідувань Антихристом всього того, що хоча б нагадувало реформи, свободу сумління чи політичну свободу. Достатньо сказати, що ці переслідування поширилися на кожну країну, де папство мало опору – Німеччину, Голландію, Польщу, Італію, Англію, Ірландію, Шотландію, Францію, Іспанію, Португалію, Абіссінію, Індію, Кубу, Мексику та деякі держави Південної Америки. Нам забракне місця, щоб згадати окремі випадки, які показали би, що численні мученики були справжніми святими та героями. Вони навіть у найбільш жахливих стражданнях мали достатньо благодаті і часто були здатні, поволі вмираючи, співати гімни хвали та вдячності справжньому Голові справжньої Церкви і молитися, як Він, за своїх ворогів, які – як Він провістив – переслідували їх через Нього.*
————–
*Тим, хто бажає детальніше дізнатись про ці жахливі часи та сцени, ми рекомендуємо такі твори: “Історія Англії” Маколея (Macaulay, History of England), “Республіка Голландія” Мотлі (Motley, Dutch Republic), “Історія Реформації” д’Обіньє (D’Aubigne, History of the Reformation), “Вісімнадцять Віків Християнства” Уайта (White, Eighteen Christian Centuries), “Католицизм” Еліота (Elliot, Romanism) і “Книга Мучеників” Фокса (Fox, Book of Martyrs).
————-
З цієї ж причини ми не будемо вдаватись у всі подробиці жахливих, огидних і нелюдських тортур, завданих деяким Господнім коштовностям за вірність своїм переконанням. За підрахунками тих, хто, мабуть, займався ретельним дослідженням цієї справи, папство протягом тринадцяти минулих століть спричинило, прямо чи посередньо, смерть п’ятдесяти мільйонів людей. І можна з певністю сказати, що людська і сатанинська винахідливість досягла вершини, щоб вигадати нові й жахливі тортури для політичних та релігійних противників Антихриста. [347] Останніх – єретиків – переслідували з подесятереною люттю. Крім знаних форм переслідування та смерті, таких як підняття на дибу, спалення, потоплення, заколення гострими предметами, моріння голодом та вбивство із лука чи вогнепальної зброї, диявольські серця ламали голови над тим, як зачепити найбільш тендітні й чутливі частини тіла, схильні до найбільш нестерпного болю. У вуха наливали розплавлений свинець; відрізали язики і в рот вливали свинець; виготовляли колеса з ножовими лезами, щоб жертву можна було повільно різати на куски; до чутливих частин тіла прикладали розжарені кліщі та щипці; виколювали очі; розпеченим залізом виривали нігті з пальців; в п’ятах свердлили діри, за які жертву підвішували; декотрих змушували стрибати з висоти на розмішені внизу довгі вістря, де вони, звиваючись від болю, повільно помирали; в рот насипали порох, який підпалювали, від чого голова розліталася на шматки; інших розбивали ущент на ковадлі; деяких накачували за допомогою ковальських міхів, доки їх не розривало; ще інші були задушені понівеченими кусками власного тіла, сечею, екскрементами і т. д. і т. п.
У деякі з цих жахливих звірств було би майже неможливо повірити, якби вони не були добре засвідчені. Вони показують, до якого жахливого зіпсуття може опуститися людське серце, і якими сліпими до праведності та всякого доброго інстинкту можуть стати люди під впливом фальшивої, підробленої релігії. Дух Антихриста призвів до деградації та зіпсуття світу, тоді як дух правдивого Христа, а також сила і вплив правдивого Божого Царства мали б підняти й облагородити людські серця та вчинки – що вони і вчинять протягом Тисячоліття. Це до певної міри проілюстровано в прогресі цивілізації та зростанні справедливості і милосердя, відколи сила Антихриста почала слабнути, а люди почали хоча би трохи слухати і звертати увагу на Боже Слово.
[348] Справді, навряд чи можна уявити собі винахід, краще розрахований на те, щоб обманювати та гнобити людство. Вдалося скористатися з кожної зіпсутої схильності та слабкості деградованої людини. Кожна негідна пристрасть отримала стимул та заохочення, а потакання цим пристрастям отримала винагороду. Зіпсованих залучали і зараховували до ревних прихильників, тоді як більш шляхетних принаджували іншими засобами – через зовнішній і лицемірний прояв благочестя, через самозречення й добродійність чернечих інституцій, які насправді були лише для того, щоб відвести багатьох подалі від стежок доброчесності. Безпутні й легковажні знайшли велике задоволення у процесіях та показах, у пишноті та церемоніях; енергійні та рицарські – у місіях і хрестових походах; марнотратні – в індульгенціях; жорстокі фанатики – в заходах по придушенню опонентів.
Зі здивуванням та жахом запитуємо себе: як царі, князі, імператори та люди загально дозволяли на такі звірства? Чому вони давним-давно не повстали й не змели Антихриста? Відповідь знаходимо у Святому Письмі (Об. 18: 3). Народи були п’яні (очманіли), втратили відчуття, п’ючи змішане вино (змішані учення, фальшиві й правдиві), яке їм давала відступницька церква. Вони були обманені заявами папства. І, правду кажучи, вони лише частково пробудились з цього остовпіння. Бо хоч посли царів, падаючи перед папою, не звертаються до нього як колись: “Агнець Божий, що бере на Себе гріхи світу”, ані не вважають його “Богом, що має владу над всім, що на землі та в небі”, все ж вони ще далекі від усвідомлення істини – що папство було і є сатанинською підробкою справжнього Царства.
У той час як царі та солдати вже втомились від такого нелюдяного заняття, зі святою (?) ієрархією було по-іншому. Ми бачимо, як Загальний Собор в Сієні (1423 р.) заявив, що поширення єресі в різних частинах світу відбулось через [349] недбалість інквізиторів – на образу Богу, на шкоду католицизму і на загибель душ. Князів вмовляли, Божою милістю, викорінювати єресь, якщо вони хочуть уникнути божественної помсти, а всім, хто прийме участь в ділі знищення або надасть зброю для цього, будуть даровані необмежені індульгенції. Ці укази оголошували в церквах кожної суботи. І немало римо-католицьких теологів та істориків використовували своє перо для нечестивої справи виправдання, заохочення та вихваляння переслідувань єресі. Беллармін (Bellarmine), наприклад, заявляє, що апостоли “стримувались від заклику до тілесної зброї лише тому, що в їхні дні не було християнських правителів”. Доктор Денс (Dens), відомий римо-католицький теолог, опублікував у 1758 році теологічну працю, яка сьогодні серед папістів вважається правовим нормативом, особливо в їхніх коледжах, де її оцінюють нарівні з працею Блекстона (Blackstone) про англійське цивільне право. Ця праця наскрізь просякнута духом переслідування. Вона засуджує покровителів єресі на конфіскацію майна, на вигнання з країни, на тюремне ув’язнення та смертну кару без права на християнський похорон.
Одне з узаконених проклять на адресу протестантів, опубліковане в Римському Обряднику, звучить так:
“Нехай Всемогутній Бог та усі Його святі проклянуть їх тим прокляттям, яким прокляті диявол та його ангели. Нехай вони будуть знищені із землі живущих. Нехай їх спіткає найгірша смерть і нехай вони зійдуть живими в безодню. Нехай їхнє насіння буде знищене із землі – в голоді, спразі, наготі та в усяких бідах нехай вони згинуть. Нехай їх спіткають всілякі лиха, пошесті та муки. Нехай всі вони будуть прокляті. Завжди і скрізь нехай вони будуть прокляті. Говорячи і перебуваючи в мовчанні нехай вони будуть прокляті. Зовні та всередині нехай вони будуть прокляті. З голови до ніг нехай вони будуть прокляті. Нехай їхні очі осліпнуть, нехай їхні вуха оглухнуть, нехай їхні уста оніміють, нехай їхній язик прилипне до піднебіння, [350] нехай їхні руки ослабнуть, а їхні ноги не ходять. Нехай будуть прокляті всі члени їхнього тіла. Нехай вони будуть прокляті стоячи чи лежачи, віднині й навіки. Отже, нехай їхня свічка погасне перед Божим лицем в день суду. Нехай їх поховають з собаками та ослами. Нехай голодні вовки з’їдять їхні трупи. Нехай диявол та його ангели супроводжують їх усякчас. Амінь. Амінь. Так воно буде, тож нехай так і буде”.
Це – дух папства. І всі, хто має дух справжнього Христа, повинні без труднощів розпізнати таку нікчемну підробку.
Оскільки доктринальні помилки лежать в самій основі всіх цих помилок в поведінці, то не може бути сумніву в тому, що коли би знову з’явились сприятливі обставини, а учення залишились незмінними, їхній поганий дух та погані плоди швидко з’явились би знову в подібних вчинках несправедливості, гноблення, забобонів, неуцтва та переслідування, бо тоді відбулося би повернення до усіляких немислимих засобів для відновлення, підтримки та поширення фальшивого Божого Царства. На доказ цього дозвольте згадати декілька випадків, які недавно потрапили до нашої уваги:
7 серпня 1887 року в Ауеуетітлані (Ґерреро, Мексика) місцевий протестантський місіонер на ім’я Авраам Гомез та два його помічники були холоднокровно вбиті місцевими мешканцями, яких підбурив католицький священик, отець Вергара, який за день до цього під час літургії підбивав своїх людей “показати приклад, як бути зі слугою сатани”, що знайшовся серед них, додаючи, що вони можуть спокійно “вбити Його”, розраховуючи на захист начальника поліції і самого священика. Слово священика було законом для темних людей і для цивільної влади. Пошматоване тіло нещасного місіонера, прострелене і порубане на куски, волочили по вулицях, піддаючи всякого роду зневагам, як пересторозі для інших. Для цього немає жодних виправдань.
Коли Нью-йоркська газета “Independent” звернула увагу на цю [351] криваву розправу, то впливовим Нью-йоркським римо-католицьким журналом “Freeman” було зроблене таке різке заперечення:
“Вони [протестантські місіонери] бачать, як побожні люди падають на коліна, коли лунає “Ангел Господній” в честь Благовіщення та Втілення. Біблія, кажуть вони, незабаром змете такі “забобони”. Перед іконою Божої Матері горить світло. «Ха, – вигукує місіонер, – ми невдовзі навчимо цих відсталих, що пора знищити цей символ!» і так далі. Якщо вбивство кількох таких місіонерів триматиме інших, схожих до них, вдома, то ми майже змушені (ми, папісти, такі злі!) сказати: «Танцюймо, нехай радості не буде меж»”.
Певен служитель на ім’я К. К. Моуле розповів щемку історію, яка обійшла всю пресу, про переслідування на Мадейрі Роберта Келлі і тих, хто був ним навернений. Всіх разом з дітьми (разом біля тисячі осіб) їх вигнали з країни на знак покарання за прийняття крихти правди.
У так званій “Протестантській Пруссії” пастор Туммель був заарештований за “образу римо-католицької церкви”. Він опублікував брошуру, яка критикувала папство, де одним із “образливих” зауважень було те, що папство є відступництвом, “збудованим на забобонах та ідолопоклонстві”.
Недавно між Пруссією та Іспанією велися суперечки відносно Каролінських островів, і папа взяв на себе роль арбітра, тобто судді, щоб залагодити суперечку (багато в цьому нагадує його попередню владу та політику як арбітра, або верховного судді, народів). Папа вирішив питання на користь Іспанії. Іспанія відразу відправила військовий корабель, п’ятдесят солдатів та шість священиків. Після їхнього прибуття містер Доун, американський місіонер, був ув’язнений і ізольований від всіх своїх навернених без будь-якої причини, за винятком того, що він відмовився віддати священикам свою місіонерську працю та маєток. А оскільки острови тепер належать Іспанії, а Іспанія належить папі, жодну релігію, крім папської, тут не толерують.
[352] Один джентльмен, колишній римо-католик та приятель автора, розповідає, як недавно, під час подорожування Південною Америкою, його закидали камінням і змусили втікати, рятуючи життя, оскільки він не скинув головний убір і не став на коліна з натовпом, коли вулицею йшли папістські священики, несучи розп’яття та Тіло Христове. Ще один подібний випадок – коли троє американців за подібну образу були побиті священиками, оточені натовпом і арештовані поліцією в місті Мадриді, Іспанія, – без сумніву ще свіжий в пам’яті багатьох тих, хто читає щоденну пресу.
“The Converted Catholic”(“Навернений Католик”) приводить цитату із “Watchman” (“Сторожа”), римо-католицького журналу з Сент-Луїс, штат Міссурі:
“Протестантизм! Ми би волочили його й четвертували. Ми би садовили його на палю і вішали для воронячих гнізд. Ми би розривали його щипцями та пекли розпеченим залізом. Ми би заливали його розтопленим свинцем і топили у пекельному вогні сто сажнів глибиною”.
У світлі минулого, цілком можливо, що з таким духом (була б тільки влада) редактор «Watchman» незабаром скерував би свої погрози не тільки на адресу “Протестант-изму”, але й на самих протестантів.
Недавно в Барселоні, Іспанія, з наказу уряду спалено велику кількість екземплярів Біблії – звичайно з намови церкви Рима. Наступна цитата, перекладена з “Catholic Banner”(“Католицький Прапор”), місцевого органу папства, показує, що воно схвалило і оцінило такі дії. Там сказано:
“Дякувати Богу, що ми врешті повернулись до тих часів, коли розповсюджувачів єретичних учень карали взірцевими покараннями. Священний трибунал інквізиції повинен незабаром відновитись. Його панування буде ще більше славним та плодотворним у своїх наслідках, ніж у минулому. Наше католицьке серце переповнює віра та ентузіазм. Навіть неможливо собі уявити, яка величезна радість охоплює нас, коли ми починаємо [353] пожинати плоди нашої теперішньої кампанії. Яким радісним буде для нас той день, коли ми побачимо, як противники духовенства корчаться в полум’ї інквізиції!”
Намовляючи до іншого хрестового походу, це саме видання говорить:
“Ми вважаємо правильним опублікувати імена тих святих мужів, від рук яких постраждало стільки грішників, щоб добрі католики могли шанувати їхню пам’ять:
Від рук Торквемади (Torquemada) –
Чоловіки та жінки, спалені живцем……………………………………………………………. 10 220
Спалені символічно…………………………………………………………………………………….. 6 840
Засуджені до інших покарань…………………………………………………………………….. 97 371
Від рук Дієго Дези (Diego Deza) –
Чоловіки та жінки, спалені живцем……………………………………………………………… 2 592
Спалені символічно……………………………………………………………………………………….. 829
Засуджені до інших покарань…………………………………………………………………….. 32 952
Від рук кардинала Хімінеза де Сіснероса (Jiminez de Cisneros) –
Чоловіки та жінки, спалені живцем……………………………………………………………… 3 564
Спалені символічно…………………………………………………………………………………….. 2 232
Засуджені до інших покарань…………………………………………………………………….. 48 059
Від рук Адріана де Флоренсії (Adrian de Florencia) –
Чоловіки та жінки, спалені живцем……………………………………………………………… 1 620
Спалені символічно……………………………………………………………………………………….. 560
Засуджені до інших покарань…………………………………………………………………….. 21 835
Загальна кількість чоловіків та жінок, спалених живцем під керівництвом
45 святих генералів-інквізиторів………………………………………………………………… 35 534
Загальна кількість спалених символічно…………………………………………………….. 18 637
Загальна кількість засуджених до інших покарань……………………………………… 293 533
Всього…………………………………………………………………………………………………….. 347 704
ПАПСЬКЕ ТИСЯЧОЛІТТЯ
Як справжнє Царство справжнього Христа має тривати тисячу років, так і папська підробка оглядається назад на період свого найбільшого процвітання (яке почалося у 800 р. н. е. і закінчилось на зорі цього віку), як на здійснення тисячолітнього царювання, провіщеного в Об. 20. А період [354] відтоді, в якому папство поступово втратило всю свою дочасну владу, зазнало багатьох принижень з боку народів, які раніше його підтримували, і великою мірою позбулось територій, прибутків та свобод, які так довго були предметом його зазіхань та володінь, папісти вважають “коротким часом” з Об. 20: 3, 7, 8 в кінці Тисячоліття, під час якого сатана мав бути випущений.
Дати, які позначають початок і кінець папського тисячоліття неуцтва, забобонів та обману, чітко показані в історії. Ось як римо-католицький письменник* розповідає про початок цієї релігійної імперії: “Коронація папою Левом Карла Великого на Імператора Заходу у 800 році н. е. була дійсно початком Священної Римської Імперії”.**
————–
*“Престол Св. Петра”.
**“Священна Римська Імперія” – титул великої політичної інституції Середньовіччя. Вона бере свій початок від Карла Великого. “Загальна історія” Фішера (Fisher’s Universal History), стор. 262, описує її так: “Теоретично, це був союз світської держави і світської церкви – нероздільного об’єднання під владою імператора та папи, небом призначених [?] світського та духовного голів”. А оскільки папи замість Христа помазували імператорів, з цього виникає, що вони відтоді були справжніми її головами.
————-
Хоч папство, як релігійна система, було організоване задовго до цього і навіть “укріпилось” у світській владі в 539 р. н. е., все ж Карл Великий був першим, хто дійсно дарував папі світську владу і формально її визнав. Як Карл Великий був першим імператором “Священної Римської Імперії” (800 р. н. е.), так Франциск ІІ був останнім, і він добровільно відмовився від свого титулу у 1806 році.***
—————
***“Битви під Маренго (1800 р.) та Аустерліцом (1805 р.) змусили Німеччину двічі опинитися в ногах Наполеона. Головним наслідком останньої поразки було встановлення Рейнської Конфедерації під протекторатом французького правителя. Ця подія поклала кінець старій німецькій, тобто (Священній) Римській, Імперії, яка проіснувала тисячу років”. “Загальна історія” Уайта (White’s Universal History), стор. 508.
—————
Як перед 800 роком папство піднімалось при підтримці римського “звіра” (народу) і його “рогів” (влад), так після [355] 1800 року воно було позбавлене світської влади над царями та народами, і відтоді його пошматували та пограбовали ті, хто раніше надавав йому свою підтримку (Об. 17: 16, 17). Сьогодні папство, хоч все ще приймає почесті і має широкий вплив на свідомість людей, оплакує втрату всього того, що хоча б нагадує світське панування.
Пильний дослідник зауважить чотири більш-менш чітко позначені періоди у розвитку та піднесенні Антихриста, і таке ж число, яке чітко позначує його занепад. Ось чотири дати його розвитку:
1. За днів Павла, біля 50 р. н. е., починає таємно діяти потворне честолюбство.
2. Поступово, приблизно з 300 р. до 494 р. н. е., папство (“Чоловік Гріха”) було організоване як ієрархія, тобто церква набула організованого вигляду, а кожного папу почали вважати Головою, який представляє Христа, царює в церкві і над народами.*
3. Дата, коли папи почали застосовувати цивільну владу та силу, як далі буде показано, – це 539 рік н. е. (Том ІІІ, розділ ііі).
[356] 4. Час вивищення, 800 р. н. е., коли – як вже показано – була сформована “Священна Римська Імперія”, а папа, коронувавши Карла Великого на імператора, був визнаний Царем над царями, Імператором над імператорами, “ще одним Богом на землі”.
————-
*Папство довго боролося за владу голови церкви і поступово досягло визнання та панування. Це панування загально визнане приблизно в 494 р. н. е., що ясно показано католицьким автором “Престолу Св. Петра”,стор. 128. Після детального опису визнання римського єпископа в якості верховного понтифіка різними соборами, єпископами, імператорами і т.д., він підсумовує:
“Ці слова написані ще в 494 році нашого Господа… У цілому, з вищевказаного вірогідного доказу зрозуміло, що верховенство Престолу Св. Петра [єпархії Рима] набуло розвитку в п’ятому столітті, що в той час папа став загальновизнаним осередком християнської єдності – Верховним Правителем і Вчителем Божої церкви, Князем Єпископів, Вищим Арбітром у зверненнях в церковних питаннях зі всіх частин світу, а також Суддею та Головуючим Загальних Соборів, на яких він керував засіданнями через своїх легатів”.
————-
А ось чотири періоди занепаду папського впливу:
1. Період Реформації, який, можна сказати, бере свій початок близько 1400 р. в працях Вікліфа, а далі – Гуса, Лютера та інших.
2. Період успіхів Наполеона, занепад пап і остаточна втрата титулу “Імператор Священної Римської Імперії” Франциском ІІ, 1800-1806 рр. н. е.
3. Остаточне відкинення папи, як правителя Рима і так званих папських округів Італії, його підлеглими й королем Італії у 1870 р. н. е., через що Антихрист залишається без найменшої світської влади.
4. Остаточне згасання цієї фальшивої ієрархії при завершенні “Дня гніву” та суду вже почалось і закінчиться, як ми показали в розділі “Часи Поган”, разом з 1914 роком.1
———–
1Дивись “Передмову Автора” (1916), стор. ііі-іv.
———–
ЧИ Є МІСЦЕ ДЛЯ СУМНІВУ?
Ми простежили виникнення Антихриста з відступництва (“відступства”) в Християнській Церкві. Ми почули його богохульну претензію на роль Христового Царства і не те, що його папа є Намісником Христа, “ще одним Богом на землі”. Ми почули його зухвалі слова богохульства, якими він приписує собі титули та повноваження, що належать правдивому Пану панів й Цареві царів. Ми побачили, як жахливо він виконав провіщення: “Він… пригнобить святих”. Ми побачили, що правда, придушена й перекручена, мала [357] бути цілковито похоронена під обманом, забобонами та інтригами духовенства, коли би Господь у відповідну мить не запобіг цьому, піднявши реформаторів, тим самим допомагаючи Своїм святим, як написано: “А розумні з народу навчать багатьох, але спіткнуться об меча та полум’я, об полон та грабіж якийсь час. А коли вони спіткнуться, будуть спроможні малою поміччю” (Дан. 11: 33, 34).
Приймаючи до уваги всі ці свідчення, чи є місце для сумніву, що натхненні апостоли та пророки писали саме про папство, детально окреслюючи його характерні особливості? Ми думаємо, що в кожному неупередженому розумі не повинно бути жодного сумніву щодо того, що папство є Антихристом, Чоловіком Гріха, і що жодна людина просто не змогла би виконати цих провіщень. Нечуваний успіх папства, як підробки Христа, обмаюючи весь світ, повною мірою виконав провіщення нашого Учителя, яке Той зробив після згадки про власне відкинення. Він сказав: “Коли ж прийде [хвалькувато] інший у ймення своє, того приймете ви” (Ів. 5: 43).
Безсумнівно, багато хто зі здивуванням помітить, що в нашому дослідженні цієї теми ми в цілому уникали згадок про злодійства та жахливу аморальність пап та інших чиновників, а також про темні діла “доцільності”, які робили єзуїти та інші таємні ордени, виконуючи різного роду розшукні роботи для папства. Ми свідомо обминули їх не тому, що вони неправдиві, бо навіть католицькі письменники визнають багато з них, а тому, що послідовність наших доказів не вимагає цих фактів. Ми показали, що папська ієрархія (навіть якщо б вона складалася з найбільш моральних та справедливих людей – що, як свідчить вся історія, не відповідає дійсності)є Чоловіком Гріха, Антихристом, спотворенням і підробкою Христового Тисячолітнього Царства, спритно влаштованою так, щоб обманювати.
Слова Маколея (Macaulay), англійського історика, служать [358] підтвердженням того, що дехто, не маючи особливого пророчого світла, може вважати, що вражаюча система папства – підробка найбільш чудової зі всіх систем, Божого Царства, – ще попереду.
Він говорить:
“Неможливо заперечити, що форма правління церкви Рима є шедевром людської [ми би сказали сатанинської] мудрості. І дійсно, всупереч таким нападкам, жодна форма правління, крім цієї, не могла би відстояти подібних учень. Досвід насичених подіями дванадцяти століть, винахідливість і терпелива заповзятливість сорока поколінь державних мужів підняли цю систему до такої досконалості, що серед всіх винаходів політичного уміння вона займає найвище місце”.
ОСТАТОЧНИЙ КІНЕЦЬ АНТИХРИСТА
Ми прослідили папство до теперішнього часу, до Дня Господа – до часу присутності Еммануїла. Чоловік Гріха розвинувся, виконав свою жахливу роботу і був уражений мечем Духа – Божим Словом. Дух Христових уст позбавив його сили відкрито й широко переслідувати святих, яким би сильним не було його бажання. І тепер ми запитуємо: що далі? Що говорить апостол про кінець Антихриста?
У 2 Сол. 2: 8-12 ап. Павло говорить про Антихриста так: “Котрого Господь погубить Духом уст Своїх і покінчить з ним яскравим виявом Своєї присутності” (Diaglott). Світло правди має освітити кожну річ. Показуючи, що правильне і що неправильне, воно приведе до великої боротьби між цими принципами і між людськими представниками кожного з них, зумовлюючи великий час утиску та гніву. У цій боротьбі неправда та зло впадуть, а справедливість та правда восторжествують. Серед інших злих речей, які тепер мають бути знищені повністю і остаточно, є Антихрист, з яким більш-менш прямо пов’язана майже кожна погана річ з теорії та практики. Саме це яскраве сяйво, сонячне світло від Господньої присутності, приведе до “дня [359] утиску”, внаслідок якого і в якому Антихрист разом зі всякою іншою злою системою будуть знищені. “Якого присутність, з енергійною діяльністю [в її супроводі, під час неї] сатани [сатанинського запалу та діяльності], буде з усякою силою та знаками і чудесами фальшивими, і з усяким обманом беззаконня між тими, хто гине, бо любові правди вони не прийняли, щоб їм спастися. І за це Бог пошле їм сильну дію обману, щоб вони повірили у фальш, щоб були засуджені всі, хто не повірив у правду, але радів з беззаконня” (Diaglott) – засуджені як негідні участі в Тисячолітньому Царстві як співспадкоємці Христа.
Ці слова, розуміємо, означають, що в час Господньої присутності (в даний час – від 1874 р.) за допомогою цієї системи Антихриста (одного з основних знарядь сатани для обману та контролю над світом), а також за допомогою всіх інших його знарядь диявол чинитиме найбільш відчайдушний опір новому порядку речей, близькому до встановлення. Він використовуватиме кожну найменшу обставину та всі успадковані слабкості й самолюбство людського роду, щоб втягнути їхні серця, руки та пера у цю кінцеву боротьбу проти свободи і повного висвітлення правди. Тоді виникнуть упередження, яких не було би при ясному розумінні правди. Витвориться люте завзяття, з’являться фанатичні об’єднання, які обмануть і зведуть багатьох. Все це відбудеться не тому, що Бог зробив правду недостатньо зрозумілою, щоб вести всіх повністю посвячених, а тому, що всі, які потраплять в обман, не були достатньо ревними в пошуках та використанні правди, даної як “своєчасна пожива”. Таким чином, стане очевидним, що клас тих, кого збито з пуття, прийняв правду не в любові до неї, а швидше за звичкою, з формальності чи зі страху. Апостол, здається, запевнює, що в цій кінцевій смертельній боротьбі Антихриста (навіть якщо здаватиметься, що з допомогою нових хитрощів, обману та вигадок він набирає в світі більшої сили) [360] правдивий Господь землі, Цар царів, під час Своєї присутності затріумфує і остаточно, у великому часі утиску, цілковито ліквідує Антихриста і назавжди знищить його владу та облуди.
Як саме виглядатиме ця заключна боротьба, ми можемо лише припускати, до того ж, як правило, на основі її символічних ілюстрацій, даних в Об’явленні. Ми очікуємо поступового формування по всьому світу двох великих партій, від яких вірні святі, які перемагають, стоятимуть осторонь. Ці дві великі партії складатимуться з одного боку з соціалістів, вільнодумців, атеїстів, незадоволених і справді волелюбних, чиї очі починають відкриватися на все те, що стосується неправильного політичного та релігійного правління і деспотизму, а на іншому боці поступово об’єднаються противники людської свободи та рівності – імператори, царі, аристократи. У тісній солідарності з ними знаходитиметься підробка Божого Царства, Антихрист, підтримуючи земних цивільних деспотів і маючи їх підтримку. Ми також сподіваємось, що політика Антихриста буде дещо змінена і пом’якшена, щоб спробувати повернути собі прихильність та вигідну співпрацю (але не справжній союз) з прихильниками крайніх поглядів зі всіх протестантських віросповідань, які вже навіть зараз палко бажають номінального союзу один з одним і з Римом, забуваючи, що єдиним правдивим союзом є союз, який створила і втримує правда, а не віровчення, договори та закони. І хоча таке співробітництво між протестантами та католиками декому може здатися неможливим, ми бачимо безпомилкові ознаки його швидкого наближення. Його підганяє таємна діяльність папства серед своїх людей, внаслідок чого політики, які бажають співпрацювати з папством, отримують допомогу в досягненні важливого становища в урядових колах.
Невдовзі можна буде сподіватись законів, які поступово [361] обмежуватимуть особисту свободу під приводом необхідності і суспільного благополуччя, аж доки, врешті, це не приведе, крок за кроком, до необхідності сформулювати певний “простий закон релігії”. Ось так церква і держава до певної міри можуть об’єднатись в управлінні Сполученими Штатами Америки. Ці закони, прості настільки, щоб пасувати всім так званим “ортодоксальним” (тобто загальноприйнятим) релігійним поглядам, будуть розраховані на те, щоб стримати і навіть зупинити подальший зріст у благодаті та знанні теперішньої “своєчасної поживи”. Приводом, напевно, буде захист від соціалізму, невір’я та політичного бунту нижчих і незалежних класів.
Очевидно, в недалекому майбутньому, як частина його утиску (і навіть перед тим, як суворість великого утиску цього “дня гніву” спаде на світ і повалить весь суспільний лад на землі – підготовляючи до нового і кращого ладу, обіцяного під владою справжнього Христа), буде сувора година випробування і перевірки правдивої посвяченої Церкви, подібно як було за днів тріумфу папства. Тільки тепер методи переслідувань будуть більш витонченими, які краще відповідають більш цивілізованим методам наших днів. Вістря, кліщі і диби матимуть більше форму сарказму, погроз, обмежень свободи, громадського, фінансового та політичного бойкоту. Та про це і про нові союзи, які Антихрист створить в цій кінцевій битві проти встановлення правдивого Тисячолітнього Царства, трохи згодом.
Закінчуючи розділ, хочемо ще раз підкреслити нашим читачам факт, що папство є Антихристом не через його моральні відхилення, а через те, що воно – підробка справжнього Христа і справжнього Царства. І саме через неспроможність усвідомити цей факт численні протестанти обманом будуть втягнені у співпрацю з папством, щоб протистояти істинному Цареві Слави.