РОЗДІЛ II
“ЗАСУДЖЕННЯ ВАВИЛОНУ” – “ХРИСТИЯНСТВА”.
“МЕНЕ, МЕНЕ, ТЕКЕЛ УПАРСІН”
ВАВИЛОН – ХРИСТИЯНСТВО – МІСТО – ІМПЕРІЯ – МАТИ -ДОЧКИ – ЗАСУДЖЕННЯ ВАВИЛОНУ – ЖАХЛИВЕ ЗНАЧЕННЯ ЦЬОГО
“ПРОРОЦТВО про Вавилон, що бачив Ісая… Підійміте прапора на лисую гору, кличте їх голосніш, помахайте рукою, щоб йшли у ворота!”
“Я звелів був Своїм посвяченим, теж покликав лицарство Своє на мій гнів, що зухвало радіють”.
“Приходять з далекого краю, із кінців небес, Господь і знаряддя гніву Його, щоб усю землю понищити!”
“Чути гамір у горах, як народу численного, чути гомін згрома-джених тут царств народів: це переглядає Господь Саваот бойове Своє військо!”
“Голосіть, бо близький день Господній (Єгови), – він від Всемо-гутнього прийде, немов зруйнування… Тому то ослабнуть всі руки, і кожне серце людини зневіриться. І вони налякаються, болі та муки їх схоплять, немов породілля та, будуть тремтіти… Остовпіють один перед одним, полум’яні обличчя – то їхні обличчя…”
“Оце день Господній (Єгови) приходить, суворий, і лютість, і полум’я гніву, щоб землю зробити спустошенням, а грішних її по-вигублювати з неї!”
“Бо зорі небесні та їхні сузір’я не дадуть свого світла, сонце за-тьмиться при сході своєму, а місяць не буде вже сяяти світлом сво-їм…”
“І Я покараю всесвіт за зло, а безбожних 22 за їхню провину, бундючність злочинця спиню, а гордість насильників знижу! Я зроблю людину дорожчою від щирого золота, і смертну людину – від офірського золота. Тому небеса захитаю, і рухнеться земля з свого місця від лютості Господа Саваота, у День, як палатиме гнів Його”. (Іс. 13:1-13. Порівняй Об. 16:14; Євр. 12:26-29).
“І право за мірило Я покладу, а справедливість – вагою; і приту-лок брехні град понищить, а сховище води заллють!” (Іс. 28:17).
Різні пророцтва Ісаї, Єремії, Даниїла та Апокаліпсиса про Ва-вилон перебувають в повній згоді і однозначно стосуються того самого великого міста. Оскільки в випадку древнього буквального міста ці пророцтва мали надто обмежене вико¬нання, а пророцтва Апокаліпсиса були написані багато сто¬літь згодом – після того як буквальний Вавилон ліг у руїнах, – то стає очевидним, що всі ці пророцтва мали особливе відно¬шення до чогось, чого древній бук-вальний Вавилон був тільки ілюстрацією. Зрозуміло також, що оскільки пророцтва Ісаї та Єремії про повалення Вавилону вико-налися на букваль¬ному місті, то в своєму поваленні і в характері цієї події воно стало ілюстрацією великого міста, до якого Об’явитель звер¬тається символічною мовою Апокаліпсиса (розділи 17 та 18), і на яке переважно посилаються інші пророки.
Як вже вказувалося, сьогоднішнє так зване християнство є по-заобразом древнього Вавилону; тому повні поваги застере¬ження та провіщення пророків проти Вавилону – християнства – є справою найглибшого зацікавлення нинішнього поколін¬ня. Коли б то люди мали достатньо розуму це збагнути! Хоч в Святому Письмі в сто-сунку до християнства є вжиті різні інші символічні назви, такі як Едом, Єфрем, Аріїл і т.д., проте цей вираз “Вавилон” є одним з найчастіше вживаних, і його значення – “замішання” – є винятково відповідним. Апостол Павло згадує номінальний духовний Ізраїль, порівнюючи йо¬го 23 з номінальним тілесним Ізраїлем (Див. 1 Кор. 10:18; Гал. 6:16; Рим. 9:8), і номінальний духовний Сіон та номі-нальний тілесний Сіон (Див. Іс. 33:14; Ам. 6:1). Спробуймо про-стежити деякі дивовижні відповідності між християнством і його обра¬зом – Вавилоном, – включаючи сюди безпосереднє свідоцтво Божого Слова. Далі ми звернемо увагу на теперішній стан христи-янства і на існуючі вказівки його провіщеного осуду.
Об’явитель дає зрозуміти, що не становитиме труднощів вияви-ти це велике містичне місто, бо його назва знаходиться на його чолі, тобто воно є особливим чином позначене, і це не можна не помітити, хіба що ми замкнемо очі і не бажатиме¬мо дивитись: “А на чолі її було написане ім’я, таємниця: “Вавилон Великий – мати блудниць і мерзот землі” (Об. 17:5). Та перш ніж пошукати цей містичний Вавилон, приглянемось до образного Вавилону, а тоді, пам’ятаючи найбільш визначні риси, звернемось до позаобразу.
Назву Вавилон стосували не лише до столичного міста Вави-лонської імперії, але й до імперії взагалі. Вавилон, столиця, був найвеличнішим і, правдоподібно, найбільшим містом древнього світу. Місто збудовано у формі квадрату по обидва боки ріки Євф-рат. Для захисту від загарбників його оточено глибоким ровом, повним води, і обгороджено всередині розбу¬дованою системою подвійних мурів товщиною від тридцяти двох до вісімдесяти п’яти футів і висотою від сімдесяти п’яти футів до трьохсот футів. Поверх них знаходились приземкува¬ті вежі, котрих, кажуть, нараховувалось дві сотні й п’ятдесят. Їх розташовано вздовж зовнішнього та внутрішнього країв муру – вежа навпроти вежі, – і в цих мурах було сто брам з бронзи – по двадцять п’ять з кожного боку, – що відповідало числу вулиць, які перетинали одна одну під прямим кутом. Місто оздоблювали розкішні палаци та святині, а також награ¬боване під час завойовницьких походів.
Навуходоносор був великим монархом Вавилонської імпе¬рії, тривале володарювання котрого охоплює майже половину її існу-вання, і, йому в першу чергу вона завдячує своєю велич¬чю та вій-ськовою могутністю. Місто було знане зі свого багат¬ства і пишноти, що привели до відповідної моральної деграда¬ції – найпевнішого провісника його занепаду та кінця. Воно було цілком віддане ідолопоклонству та повне зла. Мешканці міста поклонялися Ваалу і приносили йому в жертву людей. Глибоку деградацію внаслідок ідолопоклонства можна збагнути з Божих докорів ізраїльтянам, коли вони занечистилися через спілкування з ними (Див. Єр. 7:9; 19:5).
Назву започатковано після невдалого наміру збудувати велику вежу, названу Вавел (замішання), коли Бог сплутав людську мову; проте, місцеві етимологи подають її назву як Вавіл, яка, замість бути докором та згадкою про Господню немилість, означала для них “браму до Бога”.
Місто Вавилон досягло свого неабиякого впливового стано¬вища саме як столиця великої Вавилонської імперії і отримало назву “золоте місто”, “краса царств, пишнота халдейської гордості” (Іс. 13:19; 14:4).
Наступником панування Навуходоносора став його внук Валта-сар, за царювання котрого наступив крах, який завжди запевняють і пришвидшують гордість, надмір хліба і загальне ледарство. В той час, як всі люди, несвідомі навислої небез¬пеки, пішли за прикладом свого царя і віддалися деморалізуючим крайностям, ведена Кіром перська армія крадькома про¬никла руслом Євфрату (від котрого попередньо відведено воду), вчинила різанину бенкетників і полонила місто. Ось так виконалося пророцтво, дивним чином написане рукою на стіні – “Мене, Мене, Текел, Упарсін”, – яке Да-ниїл пояснив лише кілька годин перед тим, і яке означало: “Пора-хував Бог царство твоє, і покінчив його. Ти 25 зважений на вазі і знайдений легеньким. Поділене царство твоє, і віддане мідянам та пер¬сам”. Знищення цього великого міста було таким цілковитим, що навіть забуто його місцезнаходження, і воно довгий час вважа-лося непевним.
Таким було образне місто; і, мов вкинутий в море великий жор-новий камінь, воно потонуло в глибині століть, щоб вже не підня-тися знову; навіть згадка про нього стала докором і приказкою. А тепер пошукаймо його позаобраз, насамперед звертаючи увагу на те, якими є видимі вказівки Святого Пись¬ма, і стежачи, наступно, за доречністю такого символізму.
В пророчій символіці “місто” означає релігійне правління, підт-римуване владою та впливом. Так, наприклад, “святе міс¬то, Новий Єрусалим” є символом, вжитим, щоб представити утверджене Бо-же Царство, переможців Євангельської Церк¬ви, вивищених і ца-рюючих в славі. Також Церква, в тому ж значенні, є представлена як жінка, “невіста, дружина Агнця” – в силі та в славі, – зміцнена владою та авторитетом Христа – її чоловіка. “І прийшов до мене один із семи ангелів… говорячи: “Ходи, покажу я тобі невісту, жону Агнця. І… місто велике мені показав, – святий Єрусалим” (Об. 21:9,10).
Цей самий спосіб інтерпретації стосується містичного Вавилону, великого церковного царства, “великого міста”
(Об. 17:1-6), змальованого в описі як блудниця, розпусна жінка (зрадлива церква – оскільки правдива Церква є названа дівою), пі-днята до влади та панування, так чи інакше підтримувана (земними царями, цивільними владами, які в більшій чи мен¬шій мірі є напоєні її духом і вченням. Відступна церква втратила свою дівочу чистоту. Замість чекати, як заручена невинна діва, на вивищення зі своїм небесним Женихом, вона зв’язала себе з царями землі і збезчестила 26 свою дівочу непорочність – щодо вчень та власного характеру, – віддаючись земним ідеалам; у відповідь вона одержала, і сьогодні в деякій мірі здійснює, нинішнє панування – переважно з їхньою прямою і посе¬редньою підтримкою. Така невірність Господу, ім’ям Котрого вона себе називає, і своєму найвищому привілею бути “чис¬тою дівою”, зарученою Христу, є нагодою вжити до неї символічну назву “блудниця”, натомість її вплив, як священицької імперії, повної суперечностей та безладу, є символічно пред-ставлений під назвою “Вавилон”, який в найширшому значен¬ні, показаному в самій Вавилонській імперії, ми властиво вва¬жаємо християнством. Також на нашу думку древнє місто Вавилон символізувало, в більш вузькому значенні, номінальну християнську церкву.
Факт, що християнство не вважає біблійного виразу “Вавилон” і його суті – замішання, – мов би це безпосередньо стосується його, не є жодним доказом, що це не так. Древній Вавилон також не стосував до себе біблійного визначення – “замі¬шання”. Він вважав себе “брамою до Бога”, однак Бог дав йому назву “замішання” (1 М. 11:9), і так є з його позаобразом сьогодні. Він називає себе хри-стиянством, брамою до Бога і до вічного життя, натомість Бог на-зиває його Вавилоном – замішанням.
Протестанти дуже широко і цілком властиво твердили, що назва “Вавилон” і його пророчий опис стосуються папства, хоча останнім часом, зайнявши більш компромісне станови¬ще, вони вже менше схильні до цього. Навпаки, з боку сект протестантизму чиняться всілякі зусилля викликати довіру Церкви Риму і навіть копіювати її, а також встановити з нею зв’язки і співпрацю. Роблячи це, вони стають її невід’ємною частиною, виправдовуючи її вчинки і доповнюючи міру її беззаконня – так само, як чинили книжники і фарисеї, допов¬нюючи міру своїх батьків, котрі вбивали пророків (Мт. 23:31,32). Звичайно, ані протестанти, ані папісти не є готові признати цього, 27 бо чинячи так, вони засуджували б самих се¬бе. Цей факт підкреслює Об’явитель, показуючи, що всі, котрі хочуть мати властивий погляд на Вавилон, повинні зайняти, в дусі, становище істинного Божого народу, що є “на пустині” – в стані відокремлення від світу, світських ідей і самої лише форми побожності, а також в стані повного посвячення, вір¬ності і спо-лягання на одного лише Бога. “І в дусі повів він мене на пустиню. І побачив я жінку… Вавилон…” (Об. 17:1-5).
Оскільки царства цивілізованого світу скорили себе, щоб у зна-чній мірі бути здомінованими впливом великих церков¬них систем і особливо папства, приймаючи від них назву “хри¬стиянські народи” та “християнство”, а також приймаючи на віру вчення про бо-жественне право царів і т.д., вони тим самим зв’язали себе з вели-ким Вавилоном, стали його частиною; і, як в образі назва “Вави-лон” стосувалася не тільки міста, але й усієї імперії, так і в цьому випадку символічний вираз “Вавилон” стосується не лише великих релігійних організацій – папської та протестантської, – але й, в найбільш широкому значенні, стосується всього християнства.
Отже, цей день суду містичного Вавилону є днем суду всіх на-родів християнства; його клопоти охоплять всю будівлю – цивіль-ну, суспільну і релігійну, – натомість окремі особи мати¬муть в цьому частку залежно від того, наскільки вони прояв¬ляють зацікавлення в його різних організаціях та заходах і наскільки сполягають на них.
Народи осторонь християнства також відчують тягар важ¬кої руки відплати, бо вони в тій чи іншій мірі зв’язалися з на¬родами християнства всілякими інтересами – торговельними та ін., і спра-вді не зуміли оцінити світла, яке вони бачили, полюбивши темряву більше від світла, бо їхні вчинки були злими. Тому пророк говорить: “…огнем Моїх (Божих) заздро¬щів буде поглинута ціла земля 28 [суспільство]!” (Соф. 3:8), натомість проти Вавилону, християнства – задля його більшої відповідальності і зловживання отриманими милостями – запа¬лає лють Господнього гніву та обурення (Єр. 51:49). “Від розголосу про взяття Вавилону земля задрижить і почується крик між народами!” (Єр. 50:46).
Вавилон – мати і дочки
Можливо, деякі щирі християни, які ще не збагнули зане¬паду протестантизму і не розуміють істинного стосунку різ¬них сект до папства, але вже усвідомили неспокій та доктринальні хитання в середовищі усіх релігійних систем, стурбова¬но запитають: “Якщо все християнство має підлягати засуд¬женню Вавилону, то що ста-неться з протестантизмом, який виник внаслідок Великої Рефор-мації?” Це – важливе питання; однак, нехай читач врахує, що про-тестантизм, який існує сьогодні, не є результатом Великої Рефор-мації, а швидше резуль¬татом її занепаду. Сьогодні він у великій мірі запозичив вдачу і характер Римської церкви, від якої походять різні його від¬галуження. Різні протестантські секти (а ми кажемо це, роблячи належну різницю між відносно небагатьма побожними душами посеред них, котрих Господь признає “пшеницею”, на противагу переважаючому числу “куколю”) справді є доч¬ками цієї виродженої системи номінального християнства, папства, до якої Об’явитель звертається, стосуючи назву “мати блудниць” (Об. 17:5, Хом.). Нехай не пройде повз нашу увагу те, що сьогодні католики і протестанти однаково охоче признаються до спорідненості матері та дочок – перша постійно величає себе Святою Матір’ю Церквою, а останні самозадоволено підтакують такій ідеї, як це помітно з багатьох публічних 29 заяв провідних протестантських проповідників та простих мирян. Отже, вони мають свою “славу – в їхньому соромі”, і, правдоподібно, зовсім несвідомі того клейма, яке приймають на себе на основі Божого Слова, котре називає папство “матір’ю блудниць” (Хом.). Також папство, претендуючи на становище материнства, мабуть, ніколи не питалося про право на такий титул і не думало про несумісність власних зазіхань далі бути єдиною справжньою церквою, яку Святе Письмо називає “ді-вою”, зарученою Христу. Її вимогливі претензії на роль материнс-тва є вічним соромом для неї самої і для її нащадків. Справжня Церква, яку визнає Бог, але якої не знає і світ, далі є дівою, і з її чистого та святого стану ніколи не взяла початку жодна дочірня система. Вона далі є чистою дівою, відда-ною Христу і дорогою для Нього, як зіниця Його ока (Зах. 2:12; Пс. 16:6,8). Ніде не можна вказати на справжню Церкву, як на громаду, від якої відділено весь кукіль, але сама вона складається тільки з правдивої “пшениці” і такою є відома Богу – не дивлячись на те, чи світ її визнає чи ні.
Однак, погляньмо, як протестантські системи підтри¬мують цю дочірню спорідненість з папством. Оскільки пап¬ство, мати, не є окремою особою, а великою релігійною систе¬мою, отож, тримаю-чись символу, ми повинні сподіватися по¬бачити також інші релі-гійні системи, котрі відповідають ілю¬страції дочок – не обов’язково таких підстаркуватих і таких деградованих, як папство, – котрі мають схожий характер і в схожому значенні є “блудницями”, тобто релігійними систе¬мами, котрі також претендують бути зарученою дівою, не¬вістою Христа, при цьому домагаючись прихильності світу і одержуючи її за рахунок невірності Христу.
Отже, бачимо, що різні протестантські організації цілком від-повідають даному опису. Вони є великими дочірніми системами.
Як вже було показано ( Том III, стор. 98), народження цих різних 30 дочірніх систем пов’язано з реформами зіпсутої матері-церкви. Дочір¬ні системи відокремилися від матері під час її пологових мук і народились дівами. Однак, вони містили не тільки справжніх реформаторів; серед них було багато таких, котрі все ще мали духа матері і вспадкували її численні фальшиві вчення та тео¬рії. Минуло не так багато часу, як вони опустилися до багатьох її розпусних звичаїв, підтвердивши своїм характером прав¬дивість ганебного пророчого клейма – “блудниці”.
Проте, не забуваймо, що хоч різні реформаторські рухи зробили цінну працю “очищення святині”, однак лише клас храму, клас святині вважався, з Божого погляду, справжньою Церквою. Великі людські системи, названі церквами, ніколи не були чимось біль-шим, ніж просто номінальною церквою. Всі вони належать до фа-льшивої системи, яка удає, пред¬ставляє в неправдивому світлі і приховує від світу справжню Церкву, яка складається лише з пов-ністю посвячених і вірних віруючих, котрі сполягають на заслугу однієї великої жертви за гріхи. Їх можна знайти тут і там, розкиданих посеред і ос¬торонь цих людських систем, однак завжди відокремлених від їхнього світського духа. Вони є класом “пшениці”, згада¬ним нашим Гос-подом в притчі і виразно відокремленим Ним від “куколю”. Не усвідомлюючи істинного характеру цих систем, вони, кожен зосі-бна, покірно ходили з Богом, беручи Його Слово за свого порад-ника, а Його духа – за свого провід¬ника. Вони ніколи не почували себе вільно в номінальному Сіоні, де часто з болем спостерігали, що дух цього світу, який діє через нерозпізнаний “кукіль”, загрожує духовному благополуччю. Вони є блаженними сіонськими жалобниками, для котрих Бог призначив “замість попелу дати оздобу, і оливу радості замість жалоби” (Мт. 5:4; Іс. 61:3). Отже, тільки ці жнива” є властивим часом відокремлення згаданого нами класу від “куколю”, 31 бо Господнім наміром було дозволити хай разом ростуть аж до жнив [до часу, в якому ми тепер живемо]” (Мт. 13:30).
Сьогодні цей клас пробуджується до усвідомлення справжнього характеру засуджених систем. Як вже було показано (Том III, розд. 4.), різні реформаторські рухи були, як це провістив про¬рок (Дан. 11:32-35), переможені “лестощами”: кожен з них, здійснивши певну міру очищення, зупинився на половині шляху; зауваживши практичні користі, вони почали наслі¬дувати приклад церкви Риму в домаганні для себе і здобутті прихильності світу коштом власної доброчинності – своєї відданості Христу, правдивому Голові Цер-кви. Церква і держава знову обрали спільний шлях, в значній мірі об’єднавши свої світські інтереси коштом дійсних, духовних інте-ресів Церкви, натомість рух вперед і реформи в Церкві завмерли на місці. Що більше, позначився рух назад, і сьогодні багато з них є значно далі від справжнього мірила – в вірі та в практичній пиль-ності – ніж за днів їхніх засновників.
Про деякі з реформованих церков можна навіть сказати, що вони поділили авторитет та владу з земними правителями, як, на-приклад, англіканська церква або лютеранська церква Німеччини. Ті, котрі не досягли аж такого великого успіху (як, скажемо, в цій країні), зробили світу численні компроміс¬ні пропозиції дещо менших послуг. Правдою є також те, що хоч світ-ські влади потурали світським прагненням невірної церкви, одначе, сама церква також охоче погоджувалась мати спілкування та товариство зі світом – настільки охоче, що охрещені особи світсь-кого розуму складають сьогодні переважну більшість її членів, заповнюючи майже всі важливі становища і маючи в ній доміную-чий вплив.
Таким був стан, який на початку віку привів до деградації церк-ви, приніс велике відступлення (2 Сол. 2:3,7-10), і 32 крок за кро-ком, проте досить швидко, розвинув папську систему.
Цей безпринципний характер поглядів, який від початку охоче прийняли різні реформаторські рухи, і який поступово привів до розвитку сектантських організацій, триває до сьо¬годнішнього дня; і чим більше ці організації зростають кіль¬кістю, маєтком і впливом, тим далі вони відходять від хри¬стиянських чеснот і розвивають в собі зарозумілість своєї ма¬тері. Деякі щирі християни різних сект до певної міри спосте¬рігають цю річ, з соромом та смутком признають її і горюють над нею. Вони бачать, що різні сектантські організації чинять всілякі можливі зусилля, щоб сподобатися світу, здобути його прихильність і заступництво. Розкішні дорогі церковні будів¬лі, величні шпилі, лункі дзвони, чудові органи, вишукано умеб¬льовані приміщення, артистично бездоганні хори, елегантні промовці, фестивалі, концерти, вистави, лотереї, сумнівні роз¬ваги та ігри – все влаштовується з однією думкою здобути по¬хвалу та підтримку світу. Величні, цілісні вчення Христа витіс¬няються на другий план, натомість їхнє місце за кафедрами займають фальшиві вчення та емоційні теми; правду зігноро¬вано та позабуто, а її духа втрачено. Погляньте, як в цих по¬дробицях дочки разюче схожі до організації-матері!
Як один з численних доказів такої вільності і навіть пихи, що свідчить про згаданий взаємостосунок протестантських сект до папства, пропонуємо відверті визнання одного пресві¬теріанського священика, які цитуємо з його проповіді, опублі¬кованої щоденною пресою. Цей джентльмен каже:
“Здригніться, якщо вам цього хочеться, але ви мусите по-годитись, що вона (католицька церква) є Церквою-Матір’ю. Вона володіє неперервною історією, що сягає назад до часів апостолів. [Справді, саме там почалося відступництво, 2 Сол. 2:7′,8]. Кожний фрагмент релігійної правди, яку ми так високо цінимо, ми одер-жали від неї в борг, мов завдаток. Якщо ж в неї немає переконли-вих доказів того, що вона є правдивою Церквою, тоді ми позаш-любні діти, а не сини”.
“Кажете послати місіонерів аби працювати між католиками! Я охоче вважав би за потрібне послати місіонерів до методистів, до членів єпископальної церкви, до об’єднаних пресвітеріан і лютеран, щоб навернути їх загально до пресвітеріан”.
Справді, майже всі доктринальні хиби, яких так уперто трима-ються протестанти, принесені ними з Риму, хоча осто¬ронь таких великих огріхів папства, як жертва літургії, звели¬чування святих, діви Марії та образів, таїнства сповіді, відпу¬щення гріхів і т.д. кожен реформаторський рух зробив поміт¬ний поступ. На превеликий жаль, сьогоднішні протестанти не лише охочі, але й сповнені пал-кого бажання йти буквально на кожний компроміс, щоб тільки здобути прихильність та підтримку старої “матері”, від тиранії та лиходійства якої уті¬кати три століття тому їхні батьки. Навіть ті принципи правди, які на початку творили основу для протесту, поступово відхо¬дять в забуття або відверто нехтуються. Навіть саме фунда¬ментальне вчення “виправдання через віру” в “постійну жертву” швидко поступається місцем старій папській догмі випра-вдання вчинками і блюзнірській жертві літургії (про цю останню річ, літургію, йде мова серед визнавців єпископальної, тобто “Вер-ховної Церкви” в Великобританії та в Сполучених Штатах). Сьо-годні багато відверто визнають з кафедр та лав, що вони вже не вірять в дієвість дорогоцінної крові Христа як викупної ціни за грішників.
Претендування на апостольське престолонасліддя і авто¬ритет, як церковнослужителів, звучать майже однаково зухвало і від деяких протестантських духовних і від папських свя¬щеннослужителів. Право особисто розсуджувати – основний принцип протесту проти папства, який привів до Великої Реформації, – протестанти заперечують майже так само енергійно, як прихильники папства. Однак протестанти мають повну свідомість, що Реформацію започатковано, і певний короткий час вона 34 просувалася вперед, власне завдяки вико¬ристанню цього права особисто розсуджувати, хоча згодом зухвале панування впливових керівників загальмувало колесо про-гресу і відтоді суворо утримувало їх в традиційних рамках, накла-даючи заборони на всіх, хто безстрашно їх переступав.
Якщо так дивитись, протестантизм вже не є таким протес¬том проти матері-церкви, як на початку. Як недавно зауважив в газеті один автор: “Изм” ми маємо далі, а от що сталося з протестом?” Здається, протестанти зовсім забули – а насправ¬ді ігнорують – саму підставу початкового протесту і, як систе¬ми, швидко пливуть назад за течією в розпростерті обійми “Святої(?) Матері-Церкви”, куди їх щедро запрошують і де запевнюють сердечний прийом”.
“Ми любляче подаємо вам свою руку – сказав папа Леон до протестантів у своїй відомій (1894р.) Енцикліці, зверненій “До князів та народів землі” – і запрошуємо до єдності, якої ніколи не бракувало католицькій церкві і якої не може забракнути. Вже дов-гий час наша спільна мати кличе вас у свої обійми; впродовж усіх часів усі католики Вселенної чекають на вас в своїй палкій братер-ській любові… Наше серце, більше ніж наш голос, кличе вас, дорогі брати, котрі на протязі останніх трьох століть були з нами в чварах щодо християнської віри”.
Далі, в своїй Енцикліці до римської церкви в Америці (1895р.) папа Леон говорить: “Сьогодні наші думки звертаються до тих, котрі різняться від нас поглядами в справах християнської віри… Як справді ми дбаємо про їхнє спасіння, з яким запалом в душі прагнемо, щоб вони врешті повернулися в обійми церк¬ви, спільної матері усіх!.. Ми в жодному випадку не повинні залишити їх їхнім вигадкам, але з лагідністю та милосердям повинні притягнути їх до себе, вживаючи кожну переконливу річ, аби спонукати їх до ретельного перегляду кожної частини католицького вчення і до того, щоб позбутися упереджених думок”.
В своєму “Апостольському посланні до народу Англії” (1895 р.) папа звертається промовистими словами молитви: “О, блаженна Діво Маріє, Мати Божа і наша найласкавіша Царице і Мати, поглянь в своєму милосерді на Англію… О, скорботна Мати, заступися за наших відлучених братів, щоб в одному правдивому стаді вони могли разом з нами приєд¬натися до Верховного Пастиря – Намісника Твого Сина”, – тобто до нього самого, до папи.
Для підтримки цього задуму започатковано “Місії для протес-тантів” під доглядом відомих нам “Отців Паулінів”. Ці заходи від-бувалися і далі відбуваються у великих містах. Вони проводяться з метою примирення і пояснення: протестантів просять задавати питання в письмовій формі, на які тут же даються відповіді, а також безкоштовно роздаються брошури.
Протестанти практично погоджуються з папістською пози¬цією і реально не готові дати ту чи іншу відповідь; а кожен, хто може відповісти і відповідає, посилаючись на факти, звинувачується протестантами і католиками у заколоті.
Кожна інтелігентна людина може зауважити, як легко протес-тантизм потрапляє в хитросплетіння обману, і як відчутно загаль-нолюдський хід подій повертає в бік церкви Риму, яка, хоч на-справді змінила свій голос і силу, однак не змінилася серцем, далі виправдовуючи інквізицію та інші методи середньовіччя, кажучи, що їй належить право, як правительці землі, карати єретиків так, як це їй до вподоби.
Отже, стає очевидним, що хоч багато вірних душ, несвідо¬мих істинного стану справ, з пошаною та побожністю прославляло Бога посеред цих вавилонських систем, проте, це зовсім не суперечить факту, що вони, кожна зокрема і всі разом, є “блудними” си-стемами. В усіх них панує замішання, і назва Вавилон дуже влучно годиться для усієї сім’ї – матері, дочок і їхніх спільників – народів, які звуть себе християнством (Об. 18:7; 17:2-6,18).
Тому пам’ятаймо, що в великих політично-церковних системах, які люди звуть християнством, а Бог – Вавилоном, – ми знаходимо не лише фундамент нинішнього суспільного ладу, але й надбудову і короновану верхівку. Про це свідчить загаль¬ноприйнята назва “християнство”, яку віднедавна стосують не тільки до народів, які підтримують християнські секти законодавчим шляхом і сплатою податків, але й до всіх народів, які виявляють терпимість до хрис-тиянства поза його межами, і конкретним чином виявляючи йому прихильність та підтримку – як, наприклад, Сполучені Штати.
Вчення про “божественне право царів”, якого навчає і якому сприяє майже кожна секта, є основою давньої цивіль¬ної системи і довгий час надавало царствам Європи авторите¬ту, поваги і сталос-ті; водночас вчення про божественне при¬значення і повноваження духовенства перешкодило Божим дітям вчинити поступ в божест-венних речах і зв’язало їх пута¬ми забобонів та неуцтва, щоб вияв-ляти благоговіння та покло¬нятися здатним до помилок ближнім, а також їхнім вченням, традиціям та тлумаченням Божого Слова. Весь цей порядок речей, який повинен впасти і зникнути в битві великого дня, на протязі століть тримав людей слухняними прав-лячим вла¬дам – цивільним, громадським та релігійним. Все це ста-лося з Божого дозволу (а не, як вони твердять, з Його призначення або схвалення). Бувши злом в собі, цей порядок знадобився для доброго, тимчасового задуму запобігти анархії, яка є не¬зрівнянно гіршою, бо люди в той час ще не були приготовані на краще, і ще не прийшла пора на Тисячолітнє Христове Царство. Отже, Бог дозволив повірити в ці різні омани з наміром стримати людей аж до “Часу Кінця” – до кінця “Часів поган”. 37
Засудження Вавилону
На сторінках пророцтв можна виразно прочитати про за-судження Вавилону, християнства; не менш виразно свідчать про це знаки часу. Про його раптове, насильницьке і остаточ¬не зни-щення переконливо сказано словами: “І один сильний Ангел узяв великого каменя, як жорно, і кинув до моря, гово¬рячи: “З таким розгоном буде кинутий Вавилон, місто велике, – і вже він не знай-деться!” (Об. 18:8,21; Єр. 51:63,64,42,24-26). Однак, нищівний процес, якого він повинен був зазнати, мав бути поступовим, як показано Даниїлом (7:26): “Та засяде суд, і скинуть його панування, щоб його знищити та вигубити аж до кінця”. Папське панування (а також більшість приниз¬ливого благоговіння людей перед церковництвом взагалі) бу¬ло зламано, як вже згадувалося (Том III, стор. 33.), на початку “Часу Кінця” – в 1799 році; і хоча подальший процес нищення був повільним, і навіть були окремі ознаки видимого відродження, які, прав-доподібно, ніколи не були більш звабливими, ніж сьогодні, певність остаточного знищення папства є безсумнівною, а його перед-смертна боротьба буде відчайдушною. Проте, по¬передньо він по-винен здобути більшість свого бувалого престижу, який наступно поділить зі своїми дочками, спільно зібраними в союз. Вони разом будуть підняті, щоб разом могли бути насильно скинутими вниз.
В тому, що покарання Вавилону буде великим, ми маємо цілко-виту певність. Пророчо написано, що “Великий Вавилон був зга-даний перед Богом, щоб дати йому чашу вина Його лютого гніву…” І Він “помстив за кров Своїх рабів з її рук!” “Гріхи бо його досягли аж до неба, і Бог згадав про його не¬правди. Відплатіть ви йому, як і він вам платив, і вдвоє 38 подвойте йому за вчинки Його! Удвоє налийте до чаші, що нею він вам наливав! Скільки він славив себе та розкошував, стільки муки та смутку завдайте йому! Бо в серці своєму говорить: “Сиджу як цариця, і я не вдова, і бачити смутку не буду!” (Об. 16:19; 19:2; 18:5-7). Хоч в найширшому застосуванні ця мова, звичайно, відноситься до папства, однак вона охоплює також всіх, котрі в тій чи іншій мірі є з ним в союзі або є йо¬му прихильні. Всі вони матимуть участь в його караннях (Об. 18: 4). Хоча царі землі зненавиділи цю блудницю і покинули її (Об. 17:16), вона далі твердить: “Сиджу як цариця, і я не вдова”, голосно вихваляючись своїм правом керувати народами і твердячи, що незабаром її попередня влада буде їй повернута.
Простим прикладом її хвастощів та погроз є уривок з одного католицького видання, яке недавно вийшло у світ:
“Папство знову поверне свою світську верховну владу, бо це приносить користь і зручність церкві. Це дає адміністративним органам церкви більшу свободу і більший вплив. Папа вже не може далі бути підлеглим королів. Це не личить його божественному становищу. Така річ зв’язує і обмежує його вплив чинити добро. Європа вже визнала цей вплив, а коли прийдуть часи ще більшої потреби, ніж сьогодні, вона буде змушена підкоритись. Суспільні потрясіння та червона рука анархії ще укоронують Леона або його наступника реальною владою, яку символізує третій ярус корони, яку свого часу визнавав весь світ”.
Так, разом з наближенням дня утиску церковництво все більше і більше намагатиметься вжити свою владу та вплив, щоб гаранту-вати власне політичне благополуччя шляхом утримання під конт-ролем вируючих елементів суспільства; однак, в кризовій ситуації близького майбутнього беззаконні елементи зі зневагою відкинуть всілякий консервативний вплив і поламають всілякі обмеження; червона рука Анархії вчинить свою жахливу працю, а Вавилон – суспільний, полі¬тичний та церковний, – тобто християнство, упаде цілком.
Натхнений автор говорить: “Тоді – тобто коли Вавилон на-сильницьким шляхом боротиметься за життя та владу, – одного дня [несподівано] прийдуть кари його, смерть, і плач, і голод, і спале-ний буде огнем [символічним огнем – нищівними лихами], бо міц-ний Господь Бог, що судить його!” (Об. 18:8).
“Так говорить Господь: “Ось Я здійму проти Вавилону і проти мешканців Халдеї [всіх, хто симпатизує Вавилону] вітер-руїнник. І пошлю на Вавилон віяльників, і вони його розвіють, і спустошать його землю, вони бо нападуть з усіх боків на нього у час нещастя… вигубіте все його військо” (Єр. 51:1-3, Хом.).
“І Я відплачу Вавилонові [особливо папству] і всім меш¬канцям Халдеї [Вавилонії, християнству, всім народам так званого хрис-тиянського світу] усе їхнє зло, що зробили на Сіоні на ваших очах, промовляє Господь!” (Єр. 51:24). Якщо пригадуємо собі довгий ланцюг злих вчинків, якими Вавилон гнобив і знесилював святих Найвищого (справжній Сіон), якщо пригадуємо написане, що Бог помстить, до того ж неза¬баром, за Своїх вибраних, що Він відпла-тить Своїм ворогам за їхніми вчинками, що Він відплатить Вави-лону (Лк. 18:7,8; Іс. 59:18; Єр. 51:6), тоді починаємо усвідомлювати, що його чекає якесь страшне лихо. Жахливі декрети папства – за які протестантизм також стягує на себе докір та відплату задля своєї компрометуючої пов’язаності з ним, – щоб палити, уби¬вати, посилати на вигнання, кидати у в’язниці і катувати святих усіма немислимими способами, чинячи це за днів сво¬го володарювання з диявольською жорстокістю руками держави, чиєї влади воно до-магалося і здобуло, чекають повної міри справедливої відплати, бо воно має отримати “подвійно” за всі свої гріхи. А народи (християнства), які були спільниками його злочинів і 40 провин, повинні випити з ним цю чашу гіркоти до самого дна.
“І Я навіщу Бела в Вавилоні [бога Вавилону – папу], і витяг¬ну з уст його те, що він був ковтнув [в своїй найбільшій скруті він від-мовиться від “чванливих слів” та блюзнірських титулів, які так довго собі присвоював – що він є непомильним наміс¬ником, “за-ступником Христа”, “ще одним Богом на землі” і т.д.], і вже народи до нього не будуть плисти, немов ріки, і мур вавилонський [ци-вільна влада, яка свого часу його захи¬щала і до певної міри чинить це далі] впаде!… Так говорить Господь Саваот: товстий мур вави-лонський аж до основ буде знищений, і брами високі його огнем будуть спалені [будуть знищені], – і мучились дармо народи, і для огню мордувались племена [щоб підперти і уберегти стіни Вави-лону]!” (Єр. 51:44,58). Це свідчить про засліплення людей і про владу, яку Вавилон має над ними; вони важко трудитимуться, аби підтримати його всупереч його найкращим інтересам; однак, попри відчайдушну боротьбу за життя та збереження власного престижу та впливовості, Вавилон зійде додолу, буде вкину¬тий в море, мов великий жорновий камінь, щоб вже ніколи знову не підвестись, бо “міцний Господь, Бог, що судить його!” Лише тоді люди збагнуть своє дивне визволення і те, що повалення сталося рукою Бога (Об. 19:1,2).
Ось таким є засудження Вавилону, християнства, яке пе-редбачили та провістили Ісая та інші пророки. Тому, з огляду па факт присутності в його межах багатьох з числа дорогого для Себе народу, Господь через пророка наказує Своїм освя¬ченим (Іс. 13:1,2), кажучи: “Підійміте прапора [прапора блаженної євангель-ської правди, позбавленої традиційних помилок, що довгий час її затьмарювали] на лисую гору [посеред тих, котрі становлять спра-вжній зародок 41 Царства Божого], кличте їх голосніш [з запалом проголошуйте повсюди цю правду спантеличеним овечкам Госпо-днього стада, котрі все ще перебувають в Вавилоні], помахайте рукою [щоб вони спостерегли міць поставленої за взірець правди і почули її послання], щоб йшли [охочі та послушні – справжні вівці] у ворота [щоб могли оцінити благословення, які є наділом справді посвячених, наслідників небесного Царства]!”
Отже, застережливий голос є звернений до “тих, хто має вухо слухати”. Ми знаходимось в часі останнього, Лаодикійського пері-оду великої номінальної євангельської церкви, складеної з пшениці та куколю (Об. 3:14-22). їй докорено за її літність, пиху, духовну вбогість, засліплення та нагість, і да¬но пораду мерщій залишити свої злі дороги, поки ще не є надто пізно. Та Господь знав, що тільки деякі слухатимуться застереження та заклику; отже, обітниця нагороди є не для всіх, до кого її адресовано, а лише для деяких, котрі ще мають вуха до правди, і котрі побороли пануючі нахили і духа Вавилону: “Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зі Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його. Хто має вухо [схильність слухати і зважати на слово Господа], хай чує, що Дух промовляє Церквам!” Але на тих, котрі не мають вух, тобто вдачі слухати, Господь виллє Своє обурення.
Більшість сторонніх спостерігачів бачить, що стан усього хрис-тиянства – за винятком небагатьох осіб – є сповнений гор¬дості, са-мовдоволення і фарисейства. Воно і далі каже в своє¬му серці: “Си-джу, як цариця, і я не вдова, і бачити смутку не буду!” Воно і надалі вихваляє себе і живе для власного задово¬лення, кажучи: “Я багатий і збагатів, і не потребую нічого” і не усвідомлює того, що він є “…нужденним, 42 і мізерним, і вбогим, і сліпим, і голим!” Воно також не зважає на раду Гос¬пода купити від Нього (коштом самопожертвування) золота, випробуваного в вогні (справжнє ба-гатство, небесне багат¬ство, “божественну природу”), і білу одежу (шату приписаної Христової праведності – котрою сьогодні так багато нехтує, з’являючись перед Богом у власній несправедливос-ті), і на¬мастити очі мастю (повним посвяченням і підкоренням Бо-жественній волі, вираженій в Святому Письмі), щоб бачити і бути вздоровленим (Об. 3:18).
Дух світу настільки повно заволодів церковними владами хрис-тиянства, що реформування цих систем є неможливим, і уникнути їхньої долі можна лише шляхом швидкого та своє¬часного відходу від них. Прийшла година суду, і вже сьогодні застережлива рука божественного провидіння виводить на стінах Вавилону таємничі слова: “Мене, Мене, Текел, Упарсін” -ПОРАХУВАВ БОГ ЦАРСТВО ТВОЄ, І ПОКІНЧИВ ЙОГО. ТИ ЗВАЖЕНИЙ НА ВАЗІ І ЗНАЙДЕНИЙ ЛЕГЕНЬКИМ! Водночас пророк (Ісая 47 розділ) говорить:
“Зійди й сядь у порох, о діво, дочко Вавилону [сказано на посміх її претензіям чистоти]! Сядь на землю, без трону, о дочко халдеїв! Бо кликати більше не будуть на тебе: тендітна та випещена!… Буде твій сором відкритий, і стид твій покажеться! Я помсту вчиню і не буду щадити (тебе як) людину!… Сиди мовчки й ввійди до темноти, о дочко халдеїв, бо кликати більше не будуть тебе: Пані царств,… і скачала (ти): “Навіки я панею буду!” І до серця собі не взяла тих речей, не подумала про свій кінець…”
“А тепер це послухай, розпещена, що безпечно сидиш, що гово-риш у серці своїм: “Я, – і більше ніхто! 43 Не буду сидіти вдовою, і не знатиму страти дітей!” Та прийде на тебе несподівано те й те в один день, страта дітей та вдівство [порівняй Об. 18:8], вони в пов-ній мірі на тебе спадуть при усій многоті твоїх чарів, при силі ве-ликій твоїх заклинань! Ти ж бо надію складала на злобу свою, го-ворила: “Ніхто не побачить мене!” Звела тебе [світська] мудрість твоя та знання твоє, і сказала ти в серці своїм: “Я, – і більше ніхто!” І прийде на тебе лихе, що відворожити його ти не зможеш, і на тебе нещастя впаде, що не зможеш його окупити, і прийде на тебе раптово спустошення, про яке ти [попередньо] не знаєш” (Порівняй вірш 9 і Об. 18:7).
Якщо таким є офіційний позов проти Вавилону, то нехай він буде знаний усім, які зважають на попереджальний голос і наста-нову Господа Своєму народові, який все ще перебуває в його ме-жах; бо “Так говорить Господь: …Утікайте з-посеред Вавилону, і кожен урятовуйте душу свою! За провину його не погиньте, бо це Господеві час помсти, – Він дасть відповідну заплату йому!… Не-сподівано впав Вавилон і зруйнований він!… Вавилон лікували, та він не був вилікуваний, – покиньте його,… бо присуд його досягнув до небес, і дійшов аж до хмар!… Мій народе, виходьте із нього і рятуйте від лютості і гніву Господнього душу свою!” (Єр. 51:1,6,8,9,45. Порівняй Об. 17:3-6; 18:1-5).
Для тих, котрі слухатимуться цього наказу вийти з Вавилону, є лише одне місце для сховища – не нова секта і нова залежність, але “покров Всевишнього”, місце, тобто стан повного посвячення, зо-браженого в Святая Святих Намету та Святині (Пс. 91). “Хто 44 живе під покровом Всевишнього, хто в тіні Всемогутнього мешкає”, той справді може сказати по¬серед усіх лих цього злого дня: “Охороно моя та твердине моя, Боже мій”, – я надіюсь на Нього!”
Вихід з Вавилону зовсім не означає фізичне переселення з-посеред народів християнства, бо не тільки християнство, але й уся земля має бути поглинутою вогнем [огненним ли¬хом] Господнього пересердя, хоча найлютіший вогонь Його гніву буде саме проти освічених народів християнства, котрі знали, або, принаймні, мали достатньо можливості знати Гос¬подню волю. Суттю наказу є відокремлення від усякого зобо¬в’язуючого ярма християнства – щоб не мати жодної частки ані участі в його громадських, суспільних чи релігійних органі¬заціях, – і все це задля принципу і виходячи з розумних, бо¬жественно керованих міркувань.
Коли йдеться про принцип, ми повинні, як тільки ясніюче світ-ло правди жнив освітить наш розум і виявить потворність обману, бути лояльними до першого і відкидати друге, позбавляючи його нашого впливу та підтримки. Це означає відхід від всіляких релі-гійних організацій, вчення яких фальшиво представляють Боже Слово і позбавляють його вартості. Це визначає наше становище, як чужоземців, в стосунку до всіх існуючих цивільних властей – не таких чужинців, які б чинили опір, але миролюбних і законослух-няних, які віддають кеса¬реві кесареве, а Богу – те, що є Боже; чу-жинців, громадянство котрих є небесним, а не земним, і вплив ко-трих завжди нахиляє до чинення праведності, справедливості, ми-лосердя та миру.
Принцип в одних випадках, і властиві міркування – в інших, напевно відділять нас від усіляких громадських починань лю¬дей. Щодо принципу, то це напевно звільнить кожного, хто зв’язав себе присягами та зобов’язаннями 45 різних таємних то¬вариств; бо ви, котрі були в темряві, тепер є в Господньому світлі і повинні пово-дитися як діти світла, не беручи жодної участі в неплідних ділах темряви, а швидше докоряючи їм (Еф. 5:6-17).
Однак, чим ближче ми приходитимемо до великої кризи цього “злого дня”, тим більш відверто очевидним ставатиме для всіх, котрі бачать ситуацію з точки погляду “певнішого слова пророчого”, що навіть там, де згаданий принцип не береться до уваги, було б достатньо розумним утриматися від тої чи іншої суспільної та фінансової залежності, яка неми¬нуче повинна штов-хнути нас в спустошливий вир всесвітньої революції та анархії. В той час (прийміть до уваги, що це, правдоподібно, станеться в кі-лькох наступних роках) фінан¬сові інституції, включаючи страхові компанії та благодійні товариства, терпітимуть крах, а наявні в них “скарби” стануть цілком без вартісними. Того часу гірські печери та скелі не дадуть бажаного захисту від гніву цього “злого дня”, коли велетенські хвилі людського невдоволення кидатимуться з пі¬ною проти гір (царств – Об. 6:15-17; Пс. 46:3). Прийде час, ко¬ли люди “повикидають на вулицю срібло своє, і за ніщо їхнє золото стане, – їхнє срібло та золото їхнє не буде могти вряту¬вати їх у день гніву Господнього, не наситять (своїм багатст¬вом) своєї душі, й свого нутра вони не наповнять, бо їхня провина була перешкодою!” (Єз. 7:19; Порівняй також тексти 12-18,21,25-27). Ось так Господь зробить людське життя до¬рожчим від щирого золота, від золота з Офір (Іс. 13:12).
Однак ті, котрі вчинили Найвищого своїм сховищем, не потре-бують боятися приходу таких часів. Він вкриє їх Своїм пером, і під крилами Його вони заховаються, і Він покаже їм Своє спасіння. Разом з тим, як надходить найбільш бурхливе безладдя, вони мо-жуть втішати свої серця блаженним запев¬ненням, 46 що “Бог для нас – охорона та сила, допомога в недолях, що часто трапляються”, кажучи: “…тому не лякаємось ми, як трясеться земля [теперішній суспільний лад буде зовсім повалений], і коли гори [царства] зсу-ваються в серце мо¬рів [є поглинуті анархією]! Шумлять і киплять Його води, через велич Його – тремтять гори”. Бог буде посеред Своїх вірних святих, котрі чинять Його своїм сховищем, і вони не захитаються. Бог допоможе Сіону рано-вранці Тисячоліття, і він “буде порахований вартим уникнути всього того, що прийде на світ” (Пс. 46; Лк. 21:36).
* * *
Битва Армаґеддону
Християнине, ранок сходить,
Зникають тіні вже нічні,
І барви слави видно в небі,
І світло шле маяк тобі.
Вставай! Вставай! Бо світло сяє
Із дому вічного з небес;
Твоя мета вже дуже близько:
Із Спасом місце осягнеш.
Здіймись, день сходить над Тобою,
Ясним обіцяний є шлях!
Для тебе світло ллється з неба,
Зоріння це нового дня.
Радій! Радій в надії слави,
Та уникай лиш марноти,
Шукай, держи ту цінну Правду,
І нею всім кругом світи.