Відпочинок Віруючого

ВІДПОЧИНОК ВІРУЮЧОГО

«Бо до Його відпочинку входимо ми, що ввірували» (Євр. 4:3).

  В житті віруючого Ісус діє чотирма абсолютно різними способами. Вони вказані в чотирискладниковому урядовому ділі, яке, як каже нам Апостол Павло, Бог довірив виконати Ісусові на користь Церкви: «А з Нього [Бога] ви в Христі Ісусі, що став нам мудрістю [нашим Учителем] від Бога, праведністю ж [нашим Виправдателем], і освяченням [нашим Освятителем], і відкупленням [визволенням – нашим Визволителем]» (1 Кор. 1:30).

ТРИ ЕТАПИ У ВІДПОЧИНКУ ВІРУЮЧОГО

Ісус не виконує Свого уряду (функцій) як наш Освятитель чи Вчитель окремо чи інакше, аніж через представлені тут решта три уряди. Його учительський уряд функціонує швидше у зв’язку з Його урядами і в них як Виправдатель, Освятитель та Визволитель. Ці три уряди діють окремо та по-різному кожен щодо інших, кожен, випереджуючи наступний, однак кожен продовжує своє функціонування під час активності наступного чи наступних. Але ці три уряди не переплітаються один з одним так, як Його учительський уряд проникає через три інші уряди, оскільки в тих трьох етапах він дає нам відповідне повчання щодо кожного з них. Тому, роздумуючи над відпочинком віруючого, ми не будемо пояснювати етапу навчання окремо від трьох інших, оскільки ми можемо легко побачити, що Його уряд Учителя виконує головну роль в трьох етапах відпочинку віруючого. Праця навчання Ісусом у зв’язку з відпочинком віруючого, для якого воно є підставою в Правді, на якій опирається віра, є іншим та окремим для кожного з тих етапів християнського життя. Але ми будемо роз’яснювати кожен з тих етапів окремо та інакше, включаючи до тих розважань відповідне діло навчання Ісуса. Тому розглянемо відпочинок віруючого з трьох точок зору: як його відпочинок у (1) виправданні, (2) освяченні та (3) визволенні.

ВІРА І ВІДПОЧИНОК ВИПРАВДАННЯ

Ісус дає нам певні науки щодо виправдання, а через ці науки діє виправдовуюча віра, наявність якої дає нам її мир, її відпочинок (Рим. 5:1). Ці науки зосереджуються на Божественних думках про покаяння перед Богом та вірі в Господа нашого Ісуса Христа (Дії 20:21).

Думки, які дає Бог на тему покаяння щодо Нього, є наступними: (1) ми є грішниками, що знаходяться під Адамовим прокляттям, а також під додатковим прокляттям, яке спроваджують на нас наші власні фізичні гріхи в мотивах, думках, словах та вчинках проти Бога і людини як окремі від нашого успадкованого гріха та прокляття; (2) ми повинні відчувати глибокий смуток і ненависть до наших спадкових та власних, фактичних гріхів; (3) ми повинні розвивати найвищу любов до Бога, а також любов до людини, рівну любові до себе. Це головні науки Ісуса, якими Він освячує нас до покаяння перед Богом (порівняйте Е 8, 8 розд.).

У зв’язку з нашим виправданням Бог Єгова через Ісуса освячує нас також в сфері віри в Христа, а Його головні вчення, пов’язані з цим, є наступними: (1) з вільної ласки, без будь-якого обов’язку, Бог віддав на смерть Свого однородженого Сина, щоб Він став Викупом за Адама і за нас; (2) Ісус своєю смертю здобув перед Божою справедливістю заслугу, достатню для скасування боргу смерті Адама і нашого; (3) через виконання Закону Ісус здобув заслугу справедливості, щоб задовольнити вимоги Права Закону за нас, яких справедливість домагалася від усіх, хто хотів би жити; (4) коли грішник, щиро розкаюючись у гріху і стараючись поступати справедливо, усім серцем увірує в Божу обітницю, дану на підставі заслуги Христа, прощення розкаяному віруючому, прикриття його Христовою праведністю, прийняття його до спільності з Собою, а також допомоги в пізнанні відповідної Правди та провадження праведного життя – тоді Бог, на підставі заслуги Христа, без будь-якої заслуги з боку грішника, ласкаво дасть йому, лише через віру в цю обітницю, п’ять благословенств: (а) прощення, (б) приписання Христової заслуги, (в) спільності, (г) відповідного знання та (д) допомоги для праведного життя. Так навчаючи, Ісус виконує Свій учительський уряд в сфері виправдання.

Після виявлення покаяння нашою часткою, необхідною для осягнення виправдання, є виявлення виправдовуючої віри. Християнська віра загалом є розумовим оціненням та споляганням серця на Бога і Христа (Євр. 11:1) щодо їх існування, характерів, слів і діл. Виправдовуюча віра є розумовим оціненням та споляганням серця на Бога і Христа у зв’язку з тим, що пов’язано з Їх відношенням до згаданих вище думок в значенні їх існування, компетенції, обітниць та активності, що становить підставу виправдання: (1) любов Бога у тому, що Він віддав Свого Сина на Викуп за нас (Рим. 5:8), (2) Праведність Христа і послух Праву Закону, а також споріднені і виникаючі з цього обітниці.

Віра даної особи мусить проявити в даних питаннях знання, зрозуміння та вірування. Це дає даній особі розумову оцінку віри, яка є підставовою частиною виправдовуючої віри. Більше того, вона мусить виявити ту частину віри, яка пов’язана з серцем. А це сердечна довіра до вище згаданих правд та обітниць, їх прийняття для себе як ласкаво призначених і запропонованих для неї, а також відповідне, виникаюче з них поступування, тобто вона мусить діяти в їх сфері, роблячи те, чого вони вимагають. Така віра є частиною виправдовуючої віри, яка відноситься до серця, оскільки саме серце, насправді, вірить в подані вище правди та обітниці, які стосуються виправдання. Віра є рукою, яка сягає і приймає ті правди та обітниці як ласкавий дар від Бога на підставі Христової заслуги, яка забезпечила цю ласку. Це єдине, чого Господь Бог вимагає від нас, щоб ми могли отримати виправдання. Божа ласка є результативною причиною, послух та смерть Христа є заслуговою причиною, а віра інструментальною причиною виправдання. Тому виправдання складається з Божого прощення наших гріхів завдяки смерті Ісуса і приписання Ним Христової праведності, а результатом цього є повернення спільності між Богом та розкаяним і віруючим грішником, а також Його поміч в пізнаванні відповідних правд, щоб цей грішник міг жити праведно і користати з цього знання та Його допомоги в праведному житті настільки, наскільки він може. Ця віра виправдання або виправдовуюча віра є одним з питань, що міститься в нашому вірші, коли він говорить: «Бо до Його відпочинку входимо ми, що ввірували». Відпочинок, який дає ця віра, не є повним відпочинком, що пов’язаний з християнським життям, так як виправдовуюча віра не є єдиною вірою в християнському житті. Відпочинок, який дає виправдовуюча віра, є відпочинком виправдання, і він не лише досягається тоді, коли ми вперше отримуємо виправдання, але триває так довго, як довго триває виправдання. Його відпочинок, тобто мир, є відпочинком, тобто миром з Богом.

Перед виправданням не було миру, тобто відпочинку в стосунках між Богом та грішником (Іс. 48:22; Рим. 3:17). Один був незадоволений іншим: Бог людиною з причини її гріха, а людина Богом з причини Його справедливості, з якою грішник не був у гармонії. Затверділі через гріх грішники в більшості не прагнуть миру з Богом. Але ті з них, які в результаті проголошення Божого Права, у його домаганні від них послуху і в його засудженні на смерть за їх непослух, а також в поєднанні з їх випробуваннями, що насувають їм на думку їх грішний, безпорадний та не примирений з Богом стан, що викликало в них почуття відлучення від Бога через докори сумління і почуття провини та осуду, – одним словом, переконання про гріх, – відчули глибоке почуття провини, докорів сумління та відчуття усієї глибини недолі в їх стані, разом з прагненням визволення з нього, опинилися в стані, який є протилежністю миру з Богом.

Але коли вищезгадані правди, як підстава виправдання, а також вищеподані обітниці, що пропонують виправдання, будуть почуті таким грішником, щоб він повірив в них з цілковитим споляганням віри, то його сумління, обтяжене провиною, його докори сумління та його тягар безнадійності змінюються впевненістю, що його гріхи прощені і що він прикритий Христовою праведністю. Це дає йому мир – мир з Богом – тобто він вірить, що в Божому прощенні і приписанні Христової праведності Бог знаходиться в стані миру з ним; а через залишення ним гріха і прагнення поступати праведно, тому що це подобається Богові, він входить в мир з Богом.

Тоді привертається спільність між Богом та віруючим грішником. Грішник вірить, що заслуга Викупу, яку запевнив йому Бог, коли дав Ісуса, щоб помер за нього, є цілком достатньою для прощення йому і для прикриття його Христовою праведністю, а як така вона задовольняє вимоги справедливості щодо нього, (1) досконало виконуючи вимоги Божого Права і (2) заспокоюючи її вимоги для його життя. Це почуття звільнення від тих двох вимог Права дозволяє йому побачити примирене лице Бога, що сяє визнанням щодо нього, і не лише наповнює його серце миром через звільнення від осуду Права, але також миром з тим Правом, виявлення послуху якому приносить грішникові задоволення – не зі страху ані під примусом, але з любові, що виникає з вдячності за Божу ласку і Христову заслугу, дану йому у виправданні, за привернення спільності з Богом і за поміч, яку Бог йому дає подостатком для пізнання і праведного поступування, а також для щораз більшого зростання в праведності виправданого життя в міру того, як він намагається жити праведно.

В деяких випадках ті, котрі усвідомлюють, що є одержувачами наступних п’яти благословенств виправдання: (а) прощення гріхів, (б) приписання Христової праведності, (в) привернення спільності з Богом, (г) зростання в знанні і (д) посиленої допомоги в праведному житті, зазнають надзвичайної радості. Натомість інші, по причині спадковості, виховання та оточення, не відчувають такого захоплення, але відчувають глибокий мир з Богом, мир, який відчувається також іншими віруючими. Праведне життя та довіра, що Христова праведність прикриває його мимовільні гріхи, зберігає його сумління в мирі і задоволенні. Це той відпочинок, той мир виправдання, до якого відноситься Рим. 5:1 і який наводить на думку наш вірш.

ВІРА І ВІДПОЧИНОК ОСВЯЧЕННЯ

Так в світлі Рим. 5:1 та інших частин Божого Слова ми зауважуємо, що наш вірш говорить про віру і мир виправдання, як і в світлі інших частин Божого Слова ми зауважуємо, що він охоплює віру і мир освячення. Як виправдовуюча віра, так само віра освячення є розумовою оцінкою та споляганням серця на Бога та Христа і в своїй розумовій частині містить також знання, зрозуміння та вірування, як свої складові, а в частині, яка стосується серця, має запевнення, присвоєння та реагування, як свої складові. Однак вона торкається інших правд, опирається на них і діє на їх підставі, а також хапається за обітниці, які відрізняються від тих, що є у виправданні.

Вище ми зауважили, що підставовими правдами виправдання є: Божа ласка, яка виявляється у відданні Його Сина, щоб був нашим Спасителем, святий послух Ісуса (щодо Права Закону) і Його смерть; а також, що обітницями виправдання є: прощення гріхів, приписання Христової праведності, спільність та допомога у здобуванні знання і праведного життя. Натомість, роблячи крок посвячення, ми не залишаємо нашого виправдання, але надалі його зберігаємо, оскільки воно необхідне, щоб ми були гідні прийняття,  а також воно необхідне для посвячення.

Підставовими правдами посвячення є: (1) Божий намір вибрати з-поміж лояльних виправданих таких осіб, які є охочими посвятитися Богові з вдячності за благословення виправдання, а також з оцінки характерів і діл Бога і Христа, (2) Божий намір дати тим особам, що так реагують, привілей стати Його передтисячолітнім посвяченим народом і (3) Божий намір вжити їх для реалізації Його виборних цілей в теперішньому Віці, а також Його цілей вільної ласки під час Посередницького Панування Христа.

Вище в пункті (1) ми зауважили, що Божим наміром є вибрати з-поміж лояльних виправданих осіб (запросити) тих, котрі схильні до освячення (посвячення). Для віруючого є необхідне вчинення цього першого кроку в його житті – тобто стати виправданим віруючим, перш ніж він буде гідним прийняття Богом, щоб Бог запросив до посвячення. Перед цим першим кроком виправдання вірою дана особа є в стані ворожнечі з Богом. Бог не мав, не має, не матиме і не може мати спільності ані бажання запросити до посвячення ту особу, яка залишається в стані ворожості. Перш за все, вона повинна укласти мир з Богом, ставши віруючою, виправданою через віру. Протилежний погляд, який твердить, що виправдання можливе лише в стані посвячення – тим самим усуваючи перший крок в поступуванні віруючого – був представлений в деяких зібраннях і на деяких конвенціях (і то без уповноваження). Крім того, було сказано, що вірш з Рим. 5:1 відноситься лише до посвячених, а також, що ці думки є новими правдами та будуть опубліковані на сторінках цього журналу. Журнал Теперішня Правда не має наміру публікувати таких поглядів, оскільки ми віримо, що вони суперечать правді (на часі).

Обітниці, які Бог дав тим, котрі відповіли через посвячення, є наступними: (1) уділення деяким з них духовних схильностей, а в майбутньому духовних тіл, натомість учинення інших тепер людськими образами Бога в розумі і серці, а в майбутньому – досконалими людьми і (2) їх вживання як Його засобів у благословенні всіх племен і народів землі. Інакше кажучи, обітниці, дані посвяченим, є першою і третьою обітницею Угоди, Підтвердженої Присягою: «Розмножу потомство твоє, немов зорі на небі [небесне потомство], і немов той пісок, що на березі моря [земне потомство]… І всі народи землі будуть потомством твоїм благословляти себе» (Бут. 22:17,18). Ми не повинні думати, що Господь Бог пропонує ці дві з трьох обітниць, підтверджених присягою, як заохочення до посвячення, бо зі сторони Бога це було б марною транзакцією, а з нашого боку виявляло б самолюбство. Бог запрошує нас до посвячення з вдячності за отримане милосердя та через любляче оцінення Його характеру і характеру Ісуса (Рим. 12:1; 2 Кор. 5:14; Гал. 5:6). Він пропонує ці обітниці посвяченим, тобто тим, хто вже посвятився, і не пропонує їх перед посвяченням як заохочення до посвяти.

Після посвячення є дві групи досвідчень: (1) конструктивні досвідчення, які посилаються посвяченим для зростання в знанні, ласці та службі, а також (2) випробування, в яких посвячені ведуть добру боротьбу віри, щоб серед опозиції з боку сатани, світу і тіла підтримати їх ріст в знанні, ласці та службі, який досягається під час конструктивних досвідчень. Ці конструктивні досвідчення є нашими освячуючими досвідченнями, а випробування є нашими визволяючими досвідченнями. Ми показали тут цей контраст, щоб вказати на чітку різницю між досвідченнями, вірою та відпочинком тих двох етапів християнського життя. Як ми вже зауважили, Ісус дав нам освічення, відповідне до нашого виправдання, так само, як дає нам освічення, відповідне до нашого освячення. Перш за все, Він вияснює нам наше посвячення, вказуючи, що це означає зречення власної волі і волі світу та прийняття Божої волі як нашої власної. Коли ми виконуємо ці вказівки, то тим самим є впроваджувані в стан освячення. Будучи так впроваджені, ми стаємо освічені нашим Господом на різних етапах освячення, тобто в підтримуванні нашого стану в посвяченні, в мертвості щодо себе і світу, а оживленні для Бога. Далі Він вказує нам, що ми повинні досліджувати, розповсюджувати і практикувати Правду, а також бути вірними в пильнуванні і молитві. В кожному з цих обрисів освячення, в міру наших здібностей їх приймати, Він дає нам щораз більше повчальних деталей і заохочує нас до їх практикування задля освячення.

Щоб звернути особливу увагу на це питання, ми повторимо, що дві з трьох обітниць Угоди, Зв’язаної Присягою, були запропоновані освяченим. Для духовних виборних класів освячених Євангельського Віку – Малої Черідки та Великої Громади – тими обітницями було те, що Бог (1) зробить їх духовними істотами, перш за все в розумі, серці і волі, а потім в тілі, воскрешаючи Малу Черідку до Божественної природи, а Велику Громаду до духовної природи, нижчої від Божественної, а також (2) вживе Свої духовні знаряддя для благословення невибраних можливістю отримати спасіння – Мала Черідка має робити це як Царі, Священики і т.д., а Велика Громада має робити це як Князі, Левити і т.д.

Для земних класів освячених – Старожитніх та Молодих Гідних і решти «тих, що посвячуються між Віками», тими обітницями є те, що Бог в цьому житті (1) зробить їх Своїм образом в розумі, серці і волі, а потім зробить їх досконалими людьми, князями (Гідні мають одержати духовну природу в Малому Періоді), а також (2) використає їх як Своїх земних представників для благословення невибраних можливістю отримати спасіння. Ці класи мають виявляти освячуючу віру в ці дві групи обітниць, кожен в ті обітниці, які відносяться до нього.

Таким чином Мала Черідка мала виявляти розумове оцінення і сполягання серця на Божі обітниці, що відносяться до неї, тобто знати їх, розуміти і вірити в них, мати цілковиту впевненість щодо них, приймати їх серцем і вповні на них відреагувати. Велика Громада мала виявляти розумове оцінення та сполягання серця на духовні обітниці, що відносяться до неї, тобто знати їх, розуміти і вірити в них, а також мати цілковиту впевненість щодо них, приймати їх серцем та енергійно на них відреагувати.

Також «ті, що посвячуються між Віками», повинні виявляти, так само, як це робили Старожитні Гідні за їх днів, розумове оцінення та сполягання серця на земні обітниці, тобто знати їх, розуміти і вірити в них, мати цілковиту впевненість щодо них, приймати їх для себе і відреагувати на них усім серцем. Така віра спонукає членів кожного з тих трьох класів бути мертвим для себе і світу, а живим для Бога в роздумуванні, пильності і молитві, проголошуванні Правди, а також в розвитку характеру в гармонії з Правдою. Процес освячення, який з цього виникає, є процесом будування, тобто процесом, в якому ми розвиваємо вищезгадані шість кроків християнського життя.

До процесу освячення, який з цього виникає, не належать випробування і досвідчення, тому що вони належать до того етапу християнського життя, який ми називаємо визволенням. Іншими словами, коли ми опиняємося в процесі освячення, тоді можна сказати, що ми знаходимося в «тепличних умовах», захищені від перемінності символічної спеки, холоду, посух, бур і т.д., тому що, коли ми знаходимося в таких умовах, Бог охороняє нас від таких речей, аби ми мали сприятливі умови для розвитку. Ми також не повинні думати, що перш ніж прийдуть випробування, ми осягнемо повний розвиток, але що швидше осягнемо певну міру розвитку лише в одному з аспектів нашого розвитку, після чого ця міра розвитку піддається випробуванню; далі ми осягаємо подальший ріст в тому самому, а можливо і в іншому аспекті, який в свою чергу також піддається випробуванню, і це відбувається в різному порядку, залежно від конкретної особи. Цей процес часто повторюється сотні разів різними способами в кожній фазі і достоїнстві характеру. Часто в даній особі продовжується процес зростання в освяченні в певному аспекті характеру, тоді як на інших пунктах вона в той же час піддається випробуванням, тому часто має місце часове перемішання процесу освячення в певних аспектах та процесу визволення в інших. Освячуюча віра дуже відрізняється від виправдовуючої віри, і не лише в питанні правд, на яких вона опирається, та обітниць, яких тримається, але відрізняється також своїми діями, тому що не діє, опираючись на такий ступінь знання, на якому діє виправдовуюча віра, тому що діє майже повністю опираючись на віру там, де майже повністю відсутнє видіння. Перша відмовляється від того, про що знає, що є шкідливим, і практикує те, про що знає, що є правильним, тоді як друга група часто відмовляється від того, що є добрим з людської точки зору, і чинить те, про що знає, що є некорисне з людської точки зору. Тому вона довіряє там, де не може виразно бачити, тоді як виправдовуюча віра довіряє там, де в значній мірі бачить. Освячуюча віра включає значно більше самозречення, а також гамування людських прагнень і стремлінь, аніж виправдовуюча віра.

МИР З БОГОМ І МИР БОЖИЙ

Мир, якого може досягти той, хто його виявляє, також дуже відрізняється. Виправдовуюча віра провадить до «миру з Богом» (Рим. 5:1), як було вияснено вище, тоді як освячуюча віра, зберігаючи цей мир, додає до нього «мир Божий» (Фил. 4:7) під час процесів розвитку, тобто зростання. Ісус каже: «Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю» (Ів. 14:27). Світ, навіть будучи обмежений прокляттям, в багатьох випадках має свій рід миру, тому що, коли доброзичливо налаштована світська особа є здоровою, їй щастить, вона має добру родину, дім, друзів і є популярною та задіяною, то вона тоді втішається найкращим миром, який може дати світ. Однак в найкращому випадку він припиниться разом з життям, а в найгіршому закінчиться нещастям ще за життя.

Але мир освячення є цілком іншим, тому що світ не може його ані дати, ані забрати. Він не опирається на земному успіху чи його відсутності. Він опирається на вищезгаданих двох з трьох обітниць угоди, зв’язаної присягою, які є так само непорушні, як Боже Слово і Клятва (Євр. 6:16-20) – і ніщо у всесвіті не може бути більш непорушним. Він добре названий миром Божим, тому що є тим самим родом миру в нашому серці, який має Бог у Своєму, миром, що вищий від усякого людського розуму (Фил. 4:7).

Мир Божий з приємністю опирається на Божественну обітницю, яка каже, що Він дасть його власнику новий розум, серце і волю в цьому житті. Тому він і не турбується про те, що Бог не додержить Своєї обітниці, і не засмучується через думку, що Він розчарує, тому що нічого такого не станеться, в міру того, як він докладатиме зусиль, щоб бути слухняним. Така ж підстава виявляється в питанні отримання нового тіла і участі в благословенні людського роду. Вони не турбуються, тому що ввіряють свою справу в руки Господа.

Усі посвячені знають, що Божий План буде успішно втілений, що врешті-решт зло і непоправно безбожні будуть знищені, і що лише добро і праведні будуть існувати в досконалості навіки. Якщо Бог не переживає за результат Свого Плану, а зберігає абсолютне піднесення, спокій, відпочинок в ньому, то так само вірні посвячені – щодо самих себе в реалізації Божого Плану, а також щодо того Плану в цілому – зберігають піднесення, спокій і відпочивають в ньому. Вони втішаються миром Божим, що вищий від усякого розуму серед випробувань, що розвивають їх в освячуючій вірі. Наш вірш також натякає на той мир, той відпочинок для освяченого віруючого, який в освяченні може мати такий мир, оскільки він залишається мертвим для себе і світу, а живим для Бога.

ВІРА І ВІДПОЧИНОК ВИЗВОЛЕННЯ

Третій рід віри і відпочинку – це віра і відпочинок визволення, особливий мир якого випливає з його особливого роду віри. Віра визволення, подібно, як і всі інші роди віри, складається з розумового оцінення та сполягання серця, але не такого роду, який практикується у виправданні, і не такого, який виявляється в освяченні. В своєму розумовому оціненні вона посідає свій власний рід знання, розуміння та вірування, які відрізняються від таких елементів віри виправдання та віри освячення. В своєму споляганні серця вона посідає свій власний рід впевненості, присвоювання та реагування, які також відрізняються від їх відповідників у вірі виправдовуючій та освячуючій.

Це правда, оскільки визволяюча віра опирається на інших правдах як на своїй підставі, посідає інші обітниці, яких тримається, і виявляється в цілком інших обставинах від тих, в яких діє віра виправдовуюча та освячуюча, оскільки виправдовуюча та освячуюча віра діють в більш-менш сприятливих, легких, гарних, приємних та успішних обставинах, тоді як визволяюча віра завжди діє в несприятливих, тяжких, немилих, неприємних і неуспішних обставинах. Це обставини, повні тяжкої праці, конфліктів, боротьби та страждань. Тоді вона опиняється поза теплицею і піддається більшому чи меншому символічному холоду, спеці, бурям та посухам.

Християни зазнають втрат, розчарувань, обмежень, спізнень, вад власних та інших, труднощів, нестачі, опозиції, спротивів, пересівань, поділів, незгод, непорозумінь, колотнечі, виключень зі спільноти, фальшивих вчень, фальшивих братів, виснаження, болів, хвороб, кар, смутку, переслідувань, невпевненості і т.д. Власне, такі обставини приносять їм різного роду холод, спеку, бурі та посухи, яких вони зазнають поза станом «теплиці», і в яких діє процес визволення, під час якого ці обставини переносяться серед гострих конфліктів, витончених спокус та суворих випробувань (Євр. 12:5-11; Як. 1:2,3,12; 1 Пет. 1:7; 4:12,13).

Як обітниці освячення відрізняються від обітниць виправдання, так само обітниці визволення відрізняються від обітниць виправдання та освячення. Обітниці виправдання випереджають обітниці освячення. Вище ми бачили, що до освячення належать перша та третя обітниці угоди, зв’язаної присягою. Друга обітниця цієї угоди належить до визволення: «І потомство твоє внаслідує брами твоїх ворогів» (Бут. 22:17). Ці три обітниці, а також питання, пов’язані з виправданням, широко описані в Новому Заповіті.

Розгляньмо цю другу обітницю: Біблія ясно вчить, що Бог покладе ворожнечу між Жінкою (обрисами Сари в Угоді, зв’язаній Присягою, особливо її персональними елементами, тобто слугами, які стосують ці обітниці до Насіння) та сатаною, а також між дітьми цієї угоди – Ісусом і Малою Черідкою – та насінням сатани, особливо грішними нахилами, включно з тими, які знаходяться під його контролем, наслідком чого буде поверхове поранення насіння Жінки, а також знищення сатани та його насіння (Бут. 3:15). Бог зв’язав Себе присягою, що дасть перемогу насінню Угоди, зв’язаної Присягою, а особливо насінню, представленому в обрисах Сари.

Друга з трьох обітниць, зв’язаних присягою, наводить нам на думку наступний образ: в стародавні часи міста були оточені мурами задля захисту від нападів. Хоча протягом дня їхні брами були зазвичай відкриті, вночі вони замикалися, аби убезпечити мешканців від несподіваних нападів. Більше того, під час облоги брами завжди були замкнені. Кожен, хто під час облоги контролював би брами міста або їх відповідник у вигляді проломів в мурах, той здобув би таке місто. Якби ті, що були в облозі, утримали під контролем брами і захистили мури від проломів, вони контролювали б місто, але якби ними оволоділи обложники, то вони здобули б місто.

Такий є образ, і побачмо, що він означає. Ворогами Насіння є сатана та його насіння, тобто загалом грішні ангели та підлі люди, а особливо гріх, неправда, самолюбство та світовість (Бут. 1:15). Вони укріпилися в наших грішних нахилах. Кажучи в загальному, містом є наші грішні нахили, мурами є деградація, а головним воєначальником – сатана, його підвладними начальниками є тіло і світ. Воїнами є різні форми гріха, неправди, самолюбства й світовості. Назовні міста стоїть армія Господа, головнокомандувачем якої є Ісус, а підвладними начальниками є Дух і Боже Слово. Воїнами, які оточують місто, є різні форми правди, праведності, любові і сили. Кожен з Насіння, яким є виключно вірні, має перемогу, гарантовану присягою, якщо, проваджений Ісусом, Духом і Словом, буде наступально атакувати свої деградовані нахили в повній вірності і витривалості, а також відважно відбиватиме напади та удари ворогів. Бог дасть йому перемогу, і таким чином зробить його переможцем.

З іншої точки зору, місто може також бути порівняне до цілості або частин імперії сатани, а оточуюча армія – до Ісуса та Божого люду. Однак з обох точок зору, а особливо з першої, ця війна є дуже тяжкою.

Розглядаючи в розумі цей перший образ, ми бачимо, що в ньому має виконуватися служба охорони, оборонна та наступальна битва, і кожен мусить зносити труднощі як добрий воїн Христа Ісуса (1 Кор. 16:13; 2 Тим. 2:3). Це найбільш напружена боротьба. Ворог виставляє проти нас всі вищезгадані несприятливі обставини, а додатково атакує нас, вживаючи різні принади, і старається відбивати наші атаки. Інколи нас чекають спротиви, які майже долають нас. Інколи нам здається, що ми стоїмо перед кам’яним муром, який занадто високий, щоб на нього можна було вибратися, і занадто потужний, щоб його зруйнувати. Ми повинні довіряти там, де не можемо бачити, «ходити вірою, а не видінням» (2 Кор. 5:7) і казати: «Хоч би Він мене і забив, я буду довіряти Йому» (Йов. 13:15, KJV).

Ісус, як Той, Хто нас освічує, подає нам підставові правди для визволяючої віри, тобто правди, які вчать про те, що ми знаходимося в стані війни з сатаною, світом і тілом, ведучи боротьбу проти нашого деградованого характеру з його різними формами гріха, неправди, самолюбства й світовості, які ведуть боротьбу з нашим новим серцем, розумом і волею. Ісус показує нам, що Він, Дух і Слово є нашими провідниками. Він показує нам як, чому і чим ми маємо воювати, як і те, що ми повинні допровадити до того, щоб різні наші форми правди, праведності, любові і сили, разом з іншими достоїнствами, контрольованими їх впливом, боролися проти наших ворогів. Крім того, Ісус заохочує нас обітницею, представленою нашій визволяючій вірі, аби вона могла за неї вхопитися, а вона каже, що як ми будемо боротися вірно та витривало, то Божа клятва гарантує нам перемогу – «потомство твоє внаслідує брами твоїх ворогів».

Тоді як освячуюча віра особи лише частково ходить без видіння, визволяюча віра ходить цілком без видіння. Тоді як освячуюча віра діє серед легких, милих, приємних, приязних і сприятливих досвідів, коли особа зростає в знанні, ласці і службі, визволяюча віра мусить зберегти це знання, ласку і службу серед і не дивлячись на тяжкі, немилі, неприємні, неприязні і несприятливі досвіди, а також серед спокус; також вона мусить зберегти своє власне, належне їй знання, ласку і службу, тому що визволяюча віра мусить зберегти всі осягнення виправдання та освячення серед гострих конфліктів під час спокус сатани, світу і нашого тіла, як також зберегти те, що відноситься виключно до неї. Це віра поля битви, вартового пильнування, стійкої кампанії і смертельних протистоянь. І це та віра, яка робить нас переможцями кожної хвилини, години і дня, як також запевнює нам остаточну перемогу, оскільки визволення є процесом провадження нас через конфлікти до перемоги.

МИР В НЕСПРИЯТЛИВИХ ОБСТАВИНАХ

Визволяюча віра має свій особливий рід миру. Ми бачимо, що виправдовуюча віра, як свій відпочинок, дає мир з Богом, і що освячуюча віра, як свій відпочинок, дає мир Божий серед сприятливих, приємних, милих, успішних і легких умов. Однак відпочинок, який дає визволяюча віра, хоча є миром Божим, є тим миром (що навіть приносить радість) серед несприятливих, неприємних, неуспішних і тяжких умов, які супроводжуються боротьбою і спокусами з боку диявола, світу і тіла (Як. 1:2; Рим. 5:3- 5; 2 Кор. 4:16-18; 7:4).

В серці Бога Його мир панує серед сприятливих і несприятливих умов, тому що ми не повинні вважати, що досвідчення Бога є лише сприятливими досвідченнями. Вони бувають також несприятливими, а супроводжуються вони зовнішньою – не внутрішньою – боротьбою з сатаною і світом. Сатана систематично противиться Богові в реалізації Його Плану, тому що він ненавидить цей План, його цілі, засоби, представників, науки, методи і дух, та з усіх сил намагається їх зруйнувати. Між його імперією та Царством Бога триває боротьба. В цій боротьбі вже не раз здавалося, що сатана перемагає, наприклад, в єврейських та поганських переслідуваннях, в папському пануванні темряви і в тріумфі сектантства в протестантизмі.

Але перемоги сатани є лише примарними, тому що в реалізації своїх цілей Божий План від самого початку успішно розвивається. Однак серед тих неприязних умов Бог взагалі не має занепокоєння, роздратування, а тим більш несподіваності. Він залишається в стані абсолютного відпочинку, спокою, миру, не турбуючись ні про що, тому що знає, що з Його Плану і боротьби з сатаною виникне повна перемога, а сатану Він увесь час вживає як несвідоме знаряддя, що виконує Божі наміри, як шліфувальний камінь для нагострення Свого меча, як молот і долото для усування того, що зайве в Його посвяченому народі, що є Його живими каменями, а також як огонь, що випалює шлаки з золота Його люду. Єгова, знаючи, що Його План здобуде успіх у всіх своїх задумах (Іс. 55:11), є радісним, спокійним, повним миру, незворушним, не занепокоєним чим-небудь, що робить сатана та його слуги. Отже, таким є мир, який має Бог у Своєму серці серед штормів.

Такий мир дає визволяюча віра тим, котрі її мають. Частково, як і Бог, вони мусять боротися – боротися всередині і назовні з дияволом, світом і своїм власним тілом. Часом їх боротьба доходить до критичного етапу. Однак їх віра і надія є певними і сталими, вони знають, що під Божим контролем все діє для їх добра (Рим. 8:28). Вони знають, що коли приходить відповідний час, кожен обрис Божого Плану, в якому вони мають привілей брати участь, завершиться успіхом. Знають, що наслідком цієї війни буде повне повалення сатани і всіх його слуг, а також гріха, неправди, смерті та гробу. Знають, що правда, праведність, святість і життя будуть мати вічну перемогу. Ці добрі речі є скарбом їхньої надії.

В своєму серці вони мають той самий рід миру, який має Бог у Своєму серці. Нехай віють вітри, шаленіють бурі, а хвилі б’ють, як тільки хочуть, вони і так знають, що корабель їхньої віри витримає це все і дістанеться до тихої та спокійної гавані, до якої вони пливуть. В перемозі вони можуть видати окрик: «Я спокійний під час бурі!», тому що, улюблені, цей вітер стихне і настане вічна тиша, ця буря переміниться в спокій, ці розбурхані хвилі зрівняються як гладь, перемінившись в нескінчений спокій, а море тоді роз’ясниться семикратною славою, що сяятиме вічним сяйвом від Господа, Сонця Всесвіту!

Про цей мир можна по правді сказати, що він є чудовим. Великим є мир виправдовуючої віри, ще більшим є мир освячуючої віри, але найбільшим з усіх є мир визволяючої віри (Пс. 119:165; Іс. 26:3). Віра – це велика річ. Вона є підставою усіх наших стосунків із Богом, силою кожної чесноти і міццю кожного достоїнства. З неї, як квітка з бутона, розцвітає надія. А любов є дозрілим плодом цього бутона і квітки. Так, мир випливає з неї, як запах виходить з квітки, бо «до Його відпочинку входимо ми, що ввірували».

Якщо ми віримо у стані виправдання, то входимо до відпочинку виправдання, якщо віримо у стані освячення, то маємо відпочинок освячення, а якщо віримо у стані визволення, то маємо відпочинок визволення, оскільки Ісус, наш Учитель і Помічник, подає нам підставові правди та особливі обітниці кожного з тих трьох етапів християнського життя. Він також дає нам непорушну віру і впевнений спокій на всіх тих етапах нашого християнського досвіду. Алілуя! Що за Спаситель!

Тому наблизьмося до Бога в Ісусі, нашому Вчителеві та Помічникові, у виправдовуючій вірі, в освячуючій вірі, а також у визволяючій вірі, щоб в нас міг назавжди поселитися мир виправдання – мир з Богом, і мир освячення – мир Божий в приємних умовах, а також мир визволення – мир Божий в умовах боротьби та змагань (Рим. 5:1; Фил. 4:7).

PT № 745,746, ʼ14, 13-22; ТР № 528,529, ʼ14,8-22

Теперішня Правда № 74, листопад-грудень 2021