Камінь спотикання та скеля спокуси

«Камінь спотикання та скеля спокуси»

«Ось Я кладу на Сіоні камінь спотикання та скелю спокуси, і кожен, хто вірує в Нього, не посоромиться!» – Рим. 9:33

Для кожного, хто чує послання Євангелії, Ісус є або скелею спасіння, надійною основою, або скелею спокуси, каменем спотикання. В Матвія 11:6 Ісус сказав: «І блаженний, хто через Мене спокуси не матиме!».

Чому ж всі, хто борюкається під прокляттям гріха і смерті, спокушуються через Христа – спотикаються об вчення про Його прихід на землю, про те, що Він став тілом і помер за Адама та його потомків, щоб сплатити Божій Справедливості їхній борг і звільнити їх? Чому світ не радий цій славній добрій новині і надії вічного життя?

Однією з причин є те, що досвідчені вчені люди розглядають Христову Євангелію як явну глупоту. Вони, звичайно ж, не кажуть, що Ісус був нерозумною людиною. Нерозсудливість такого твердження була б надто очевидною. Але послання Євангелії, твердження Ісуса і віруючих християн про Нього, згідних з Біблією, вони відкидають, вважаючи їх дивацькими і нерозсудливими. Як було в часи Святого Павла (Дії 17:18), так само й сьогодні мудровані інтелектуалісти відкидають простоту Христа, і то Того розп’ятого (1Кор. 1:23; 2:2). Це є надто просте, надто незвичне, надто чуже для людського розумування, і тому, з їх точки зору, в це неможливо повірити і прийняти як фактичне. «Бо ж слово про хреста тим, що гинуть, то глупота» (1Кор. 1:18).

 Численні особи з «великими знаннями», котрі пишаються багатьма титулами при своїх прізвищах, висміюють навіть саму думку, що Ісус народився, не маючи земного батька, і вважають це ненауковим і абсурдним. Вони заперечують, що Христова смерть була необхідною для спасіння мільярдів людей, заперечують і вважають недоречним Його воскресіння з мертвих. А коли люди без титулів і спеціальних світських уповноважень пояснюють простим елементарним способом філософію Викупу і як Ісус за Божою благодаттю за всіх скуштував смерті і «дав Самого Себе на викуп за всіх, що має бути засвідчене у свій час» (Євр. 2:9; 1Тим. 2:6, KJV), то тоді в гордих серцях цьогосвітніх мудреців розпалюються жарини заздрості. Це викриває їхній релігійний снобізм і ранить перебільшену самооцінку. Вони не хочуть жодного стражденного Спасителя, який бере на себе їхній уділ і помирає за них. Сама лише думка, що вони заслуговують на таке ставлення, яке Він переносив за них, є для них відразливою і ображає їх. А оскільки таку ідею вони вважають безумною, то не звертають на неї уваги і йдуть далі не визволені.

Іншою причиною їх спотикання є вимагання (дехто це називає нетолерантністю) Божої справедливості: тобто, що Бог, хоча і за згоди Ісуса, вимагав Його смерті як досконалої людської істоти, щоб таким чином викупити досконале людське життя, яке Адам в Еденському саду втратив і для себе, і для своїх ще ненароджених потомків, коли Адам згрішив і потрапив під кару смерті (Рим. 5:12,15-19); що смерть Ісуса на хресті була потрібна, щоб звільнити тілесний Ізраїль від прокляття Закону (Гал. 3:13; Кол. 2:14).

Сьогоднішній день – це день небаченої досі толерантності по відношенню до людських ідеалів і відповідної поведінки. Сьогодні сприймається все. «Визнання одного так само добре, як і другого». «Йди до церкви за власним вибором» – неважливо, у що в ній вірять, чи не вірять! «Уникай дискусій». «Роби те, що вважаєш за найкраще». Така загалом панує ситуація, а виняток становить незначна меншість посвячених християн, які «борються за віру, раз дану святим» (Юди 3) і пильно стараються свою поведінку пристосувати до вчень і прикладу Вчителя.

Багато хто назве Ісуса «не толерантним», бо Його вчення доводить, що немає іншої дороги до спасіння – воно не може бути здобуте жодним іншим способом, як тільки через Нього. Він каже: «Я двері: коли через Мене хто ввійде, спасеться». «Хто не входить дверима в кошару, але перелазить деінде, той злодій і розбійник» (Ів. 10:9,1). «Я дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Ів. 14:6). «Хто вірує в Сина, той має вічне життя; а хто в Сина не вірує, той життя не побачить, а гнів Божий на нім перебуває» (Ів. 3:36). «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною» (Мат. 16:24). Його учні мають бути освячені Правдою, яка знаходиться не в людській мудрості, а в Божому Слові, як на це вказує молитва Ісуса: «Освяти Ти їх правдою! Твоє слово то правда» (Ів. 17:17; 1Кор. 2:5).

Так званий «ліберал» вважає, що є інші способи здобути спасіння. Наприклад, він хоче євреїв, які відкидають Христа, включити до тих, хто здобуває спасіння, а навіть і поган, про яких доводить, що «спасуться внаслідок своєї несвідомості». Такий любить розповідати про «універсальне батьківство Бога і універсальне братерство людини», ніби то всі люди є Божими синами, а значить спасенними: чи то єврей, чи мусульманин, чи буддист, чи будь-хто інший. Він ображається, коли християнин каже, що спасіння можна здобути тільки через Христа. Хресну дорогу сьогодні скрізь відкидають. Усіх, хто каже, що спастися можна лише через кров Христа (Еф. 1:7; Кол. 1:14), таврують ім’ям святенників і обмежених недалекоглядних екстремістів.

Прийнято вважати, що Бог не вирізняє, але Він вирізняє. Насправді-то, Євангелія – це найбільш вирізняюча система з усіх, знаних людству. Вона каже, що Бог по праву не хоче толерувати жодної іншої дороги, окрім Своєї власної, і застосовуватиме смертну кару до всіх, хто цілком добровільно буде Йому противитися. Такої «нетолерантності» сучасна людина справді не може толерувати.

Можливо, що з усіх біблійних вчень про Боже верховенство, найбільш несприйнятливим для багатьох є той факт, що Він створив усе, як Йому до вподоби (Об. 4:11), що Він має право поступати зі Своїми створіннями так, як Йому подобається, що Він в гармонії зі Своєю мудрістю, справедливістю, любов’ю і силою склав такий план спасіння, який Йому подобався. Ті, котрі не знають Бога, не відають, що Його добра приємність є несамолюбною і завжди найкращим способом приносить благословенства іншим. Він звичайно ж знає, що занепала людина завдяки своїм вчинкам, моральності і здібностям не може себе спасти. Бог міряє людину за власним образом, за яким Він спочатку створив Адама. Занепала людська раса в своїй недосконалості не може власними зусиллями дорівнятися досконалому Божому стандарту. «Нема праведного (досконалого) ані одного» (Рим. 3:10). Кожна людина в своєму занепалому стані – грішник, який не може стати перед Божим лицем і не підлягати карі за гріх, якою є смерть (Єзек. 18:4,20; Рим. 6:23).

Однак люди, на загал, не люблять, коли їм кажуть, що вони грішні, загублені і потребують Спасителя. Вони воліють вірити в теорію еволюції або в те, що вічне життя можуть отримати внаслідок певних форм поклоніння божкам, приєднання до деяких конфесій, справедливого «доброго життя» або завдяки добрим вчинкам, допомозі іншим і т.д. Справді, «слово про хреста тим, що гинуть, то глупота, а для нас, що спасаємось, Сила Божа!» Знаємо, що «Боже й немудре розумніше воно від людей» (1Кор. 1:18,25).

БЛАГОСЛОВЕННИЙ СТАН ХРИСТИЯН

Наш текст вказує, що Бог, котрий в Своїй великій любові послав Свого єдинородного Сина спасти світ, поклав «на Сіоні камінь спотикання та скелю спокуси» (порівняй з Іс. 28:16). В посланні до Рим. 9:32 святий Павло показує, що Бог дозволив євреям в їхній сліпоті «спіткнутися об камінь спотикання», а в Рим. 11:25 (Хом.) запевнив нас, що це «спотикання» триватиме аж до повного вибору духовного Ізраїлю, після чого Бог їх благословлятиме і через вибранців Євангельського віку виллє Свого Духа на них та на кожне тіло.

В зв’язку з вченням про хрест, Він «для нас, що спасаємось (пробно, вірою), Сила Божа!» (1Кор. 1:18). Ми з вдячністю і радістю приймаємо Ісуса, який помер за нас, як наш Спаситель і Господь. Тішимося запевненням нашого тексту, що «кожен, хто вірує в Нього, не посоромиться!». Для нас дуже цінним є запевнення Ісуса: «І блаженний, хто через Мене спокуси не матиме»!

ПЕРЕСТОРОГА У ВІДПОВІДНИЙ ЧАС

Історія посвяченого Божого народу показує, що сатана часто здійснює особливі атаки в періоді Пам’ятки, коли ми відзначаємо смерть нашого Господа. Якщо ми почуваємося самодостатніми або самовпевненими, чи надто довіряємо собі, то в такому випадку можемо потрапити в спокуси сатани і «упасти в який прогріх» (Гал. 6:1). Мусимо завжди, а особливо в періоді Пам’ятки, пильнувати й молитися, бо інакше впадемо в спокусу (Мат. 26:41).

Навіть Ісус в Своїй правдивій покорі сказав: «Син нічого робити не може Сам від Себе, тільки те, що Він бачить, що робить Отець»; «Я нічого не можу робити Сам від Себе»; «Сам Я від Себе нічого не дію, але те говорю, як Отець Мій Мене був навчив» (Ів. 5:19,30; 8:28). Яким прекрасним прикладом Він є для нас, «щоб пішли ми слідами Його» (1Пет. 2:21)!

До Христового послідовника скероване застереження «не думати про себе більш, ніж належить думати, але думати скромно, у міру віри, як кожному Бог наділив» (Рим. 12:3). Наш Господь каже нам чітко: «Без Мене нічого чинити не можете ви» (Ів. 15:5). Отже, «не тому, що ми здібні помислити щось із себе, як від себе, але наша здібність від Бога» (2Кор. 3:5). Бо було б не мудрим «вважати себе чи рівняти до інших, що самі себе хвалять» (2Кор. 10:12). «Тому то, хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти» (1Кор. 10:12).

Після того, як Ісус встановив Пам’яткову Вечерю на честь Своєї смерті, Він сказав Своїм одинадцятьом Апостолам: «Усі ви через Мене спокуситеся ночі цієї» (Мат. 26:31). Як могли Його вірні Апостоли, котрі залишили все і пішли за Ісусом (Мат. 19:27), котрі вчилися від Нього, більше трьох років втішалися спільнотою з Ним, визнали і прийняли Його як «Христа, Сина Бога Живого» (Мат. 16:16) – як вони могли спокуситися через Нього, через свого Господа, Спасителя, Пастиря і особистого друга?

ЗАПАЛЬНИЙ ПЕТРО ЯК ПРИКЛАД ПЕРЕСТОРОГИ

Апостол Петро довів, що був одним з найбільш придатних Апостолів Ісуса. Таємниця його допомоги усьому Божому народу полягає в тому, що в Біблії об’явлена його людська натура – її сила і слабкості. Він був першим з Апостолів, хто визнав Учителя за Месію, Божого Посланця; він був першим, хто відрікся від Нього; він був єдиним з дванадцяти, хто для захисту Вчителя витягнув меча; він теж був єдиним, хто пізніше клявся, що ніколи Його не знав.

Бог розпорядився, щоб Петрові були дані ключі для відкриття дверей Високого Поклику – «ключі Царства Небесного» (Мат. 16:19). Першого з цих ключів він вжив в день П’ятидесятниці, коли сміливо оголосив євреям відкриття дороги до слави, честі і безсмертя. Дещо пізніше, у визначений час, він відкрив двері того самого Високого Поклику для поган, коли, внаслідок його проповіді, було оповіщене послання спасіння Корнилію, першому поганину, який подобався Богові (Дії 11:14). Тоді Корнилій одержав Святого Духа і був ним сплоджений, зачатий, а цей факт доказав, що «серединна перегорода, ворожнеча», яка до того часу розділяла євреїв і поган, була «зруйнована» (Еф. 2:14). Незважаючи на велике знання і особливі привілеї, цей великий муж Петро поступав лицемірно (Гал. 2:13), аж до такої міри, що ігнорував Божу ласку для поган, якої цілком достатньо, і впроваджував дискримінацію між євреями і поганами щодо їх рівності перед Господом.

 Але у всіх цих досвідченнях Апостол Петро об’являв факт, що в глибині свого серця він був лояльний щодо Бога, правди і праведності, і що слабкості, помилки і вади його характеру походили від тіла, а не були бажанням серця. За своє відречення від Учителя він гірко плакав. А за своє недбальство у визнанні поган він, найбільш покірний, відшкодував у всій повноті.

«ПИЛЬНУЙТЕ САМИХ СЕБЕ»

Учитель давав великі уроки Своїм послідовникам. Один з цих уроків в Христовій Школі – навчитися з гарячою любов’ю та ревністю до Бога і праведності бути поміркованими, розвиваючи духа здорового розуму. Христос нагадував послідовникам, щоб були «мудрі, як змії, і невинні, як голубки» (Мат. 10:16). Їх мудрість не повинна бути самолюбною, котру цікавила б тільки власна вигода, але великодушною, котру цікавила б користь для всіх, а особливо успіх Господньої праці і уділ, який Бог міг би їм довірити.

Коли Ісус давав Свої інструкції, перед тим, як настала випробувальна година зради, Він сказав до одинадцятьох вірніших Апостолів: «Усі ви через Мене спокуситеся ночі цієї. Бо написано (Зах. 13:7): Уражу пастиря, і розпорошаться вівці отари. По воскресенні ж Своїм Я вас випереджу в Галілеї» (Мат. 26:31,32).

Тоді озвався запальний Петро: «Якби й усі спокусились про Тебе, я не спокушуся ніколи» (33 в.). На жаль, цей відважний муж ледве розумів суть досвідчень і труднощів, з якими мав зустрітися безпосередньо, і не усвідомлював слабких сторін своєї імпульсивної натури. Якщо в цей момент ми засмучені Петровим відреченням від Учителя, то маємо теж і радіти, знаючи про його віру, любов і ревність, які він проявив, визнаючи Ісуса Месією і заявивши пізніше, що ніколи ніщо не похитне його відданості.

Однак противник з особливою наполегливістю намагається заманити в пастку відданих і ревних осіб. Саме тому Ісус пояснив Петрові: «Сатана жадав вас, щоб вас пересіяти, мов ту пшеницю» (Лк. 22:31), щоб відлучити вас від відданості Христу і знеохотити до учнівства, пригнічуючи вас страхом і власними слабостями. «Я ж молився за тебе, щоб не зменшилась віра твоя» – додав Учитель.

Ми добре розуміємо, що той самий люблячий Учитель і досі допомагає усім Своїм справжнім послідовникам, що мають гарячі серця, незважаючи на їхні спадкові слабості і оточення, в якому вони знаходяться. Ми також добре розуміємо, що Він здатен розвинути в них усіх сильні характери, якщо вони залишаться в Його любові і триватимуть в ревності для Нього. Він також здатен зробити так, що все буде діяти для їх добра – навіть спадкові слабості і оточення можуть на користь вірних «достачати у безмірнім багатстві славу вічної ваги», до якої Бог так ласкаво їх запросив (2Кор. 4:17,18).

«ПЕРШЕ НІЖ ЗАСПІВАЄ ПІВЕНЬ»

Коли Ісус помітив небезпеку, в яку потрапив Його любий, але запальний учень, Він звернувся до нього зі словами перестороги і сказав, що перед співанням півня (тобто перед 3 ранку, тієї ж ночі – див. Е 12, стор. 675) він тричі відречеться від свого Учителя (Мат. 26:34). Це здавалося Петрові неймовірним, неможливим! Як відважно він заявив: «Коли б мені навіть умерти з Тобою, я не відречуся від Тебе»! Так само сказали одинадцятеро (35 в.). Їх серця були добрими, а «Господь дивиться на серце» (1Сам. 16:7).

Після того, як Ісуса арештували, як учні розпорошилися і повтікали, Іван, завдяки знайомству з родиною первосвященика, потрапив до середини палацу, далі, ніж Петро, котрий стояв на подвір’ї. З Єв. Мат. 26:69-75 дізнаємося про сумні досвідчення Петра.

Одна служниця з палацу впізнала Петра як одного з Ісусових учнів і публічно це засвідчила. Петро, боячись, що його може спіткати така ж доля, як Учителя, відрікся від того, що він один з учнів Ісуса і відповів, що нічого про цю справу не знає. Через деякий час інша служниця засвідчила те ж саме, що й перша. Тоді Петро підкреслив своє відречення присягою, урочисто оголошуючи, що не знав Ісуса. Потім подвір’ям поширилася звістка і багато хто її підхопили, кажучи, що вірять словам служниці і, що Петра видає його галілейський діалект. Тоді він почав клястись і божитись, кажучи: «Не знаю Цього Чоловіка»! Відразу ж після цього почав співати півень. А Петро пригадав слова Учителя: «Перше ніж заспіває півень, відречешся ти тричі від Мене».

На жаль! Петро був надто певен своєї стійкості, занадто вірив у свою відданість в несприятливих обставинах. Противник підступно загнав його в пастку через його хвастощі. В Єв. Луки 22:61 читаємо: «І Господь обернувся й подививсь на Петра». Цього погляду було достатньо. Він був промовистим свідченням для лояльного серця Петра. Можемо бути певні, що в цьому погляді не було презирства, ані злості. Це був погляд люблячої симпатії (співчуття). Під ним розтопилося серце Петра. Він вийшов і гірко плакав.

Сьогоднішні послідовники Учителя, через нестачу сильної волі, через слабості та спокуси, піддані атакам сатани і тому в досвідченнях Петра мають урок, застереження, щоб покладалися на Господа і розраховували на Його поміч, а не надіялися на себе. А ті, котрі сьогодні менше чи більше слабкі, нехай приймуть досвідчення Петра як урок Господньої симпатії і жалості. Вони теж повинні гірко плакати за переступи, побожно каятися і користатися з власних досвідчень.

Перед тим, як візьмемо участь в Господній Вечері, уважно і з молитвою дослідімо самих себе, чи маємо віру, і так споживаймо той хліб і пиймо з чаші (1Кор. 11:28; 2Кор. 13:5). За допомогою Святого Божого Духа і Його Слова Правди усуньмо стару розчину гріха, неправди, самолюбства і світськості, наскільки її в собі знаходимо. «Тому святкуймо не в давній розчині, ані в розчині злоби й лукавства, але в опрісноках чистоти та правди» (1Кор. 5:7,8).

Нехай ніщо нас не стримує від святкування – ані гріх, ані холодність, ані клопіт, ані почуття негідності. Визнайте перед Господом свої гріхи і недомагання. Він із задоволенням через Ісуса вам їх пробачить. Йдіть до ваших братів та інших, котрих ви могли скривдити, і залагодьте справу. А тоді їжте і пийте – святкуйте, глибоко цінуючи і вірою присвоюючи собі багаті постанови, які Господь влаштував для всіх тих, які приймають їх тепер, чи пізніше «у відповідний час». Просимо збори, чи окремих осіб, які візьмуть участь в Пам’ятці швидко прислати нам звіти, про кількість учасників і отримані благословенства. Нехай Бог благословить кожного з нас і всіх, особливо в цей період!

РТ ’76, 18;

Тепершіня Правда № 60, зима-весна 2014