Попередній розділ 3: Поклик Нового Створіння Зміст
РОЗДІЛ 4
НОВЕ СТВОРІННЯ, ПРИЗНАЧЕНЕ НАПЕРЕД
Загальний погляд на вибір – Правильна думка – Ніякої образи для невибраних – Різниця між “вибраними” та “[особливо] вибраними” – “Є гріх на смерть” – “Страшно впасти в руки Бога живого” – Велика Громада – Їхній одяг, вибілений кров’ю Агнця – Вибрана виноградна лоза та її галуззя – Різні вибори в минулому – Жоден із них не був вічним – Яків та Ісав як образи – “Якова Я полюбив” – “Ісава я зненавидів” – Фараон – “Але Я для того залишив тебе” – Бог ніколи не примушує волю – Фараон не є винятком із цього правила – Бог “вчинив запеклим фараонове серце” – Вибраний народ Ізраїлю – “Що має більшого юдей? … Багато, на всякий спосіб” – Вибране “Нове Створіння” – Значення “благодаті” – Ілюстрація “Власності Царя” – Наперед передбачені “бути подібні до образу Сина Його” – “Покликані Його постановою” – Якості та характеристики “покликаних” – “Якщо Бог за нас” – Парафразування аргументу апостола – Запевнення нашого покликання та вибрання – Біг у перегонах – “Я женусь до мети” – “Знаючи, Богом улюблені браття, про ваше обрання”.
Доктрина про вибір, як її зазвичай розуміють, є дуже непривабливою, повною упередженості та несправедливості, але це результат неправильного розуміння божественного Слова на цю тему. Вибір, про який навчає Святе Письмо і який ми намагатимемося викласти, має бути визнаний всіма як одна з найвеличніших доктрин Біблії (заснована не лише на благодаті, але й на справедливості, неупередженості) і цілком безстороння. Коротко кажучи, помилковий погляд на вибір полягає в тому, що Бог, засудивши весь людський рід на вічні муки, вибрав з нашого роду для спасіння лише “Малу Черідку”, дозволивши величезній решті людства опуститися в невимовні жахи, до яких божественне передбачення призначило їх ще перед їхнім створенням. Зокрема Вестмінстерське Визнання, яке є найдетальнішим викладенням цього хибного погляду, особливо [164] підкреслює, що цю “вибрану малу черідку” не слід вважати спасенною через якісь гідні заслуги з її боку, а просто і виключно завдяки суверенній волі Бога.
Правильна думка стосовно вибору, тобто погляд, який, як ми покажемо, всюди підтримує Біблія, протирічить цьому, а саме, що смерть (а не вічне життя в муках) була покаранням для нашого роду і зачепила кожного його члена через неслухняність однієї людини; що Божа благодать, виявлена у відкупленні (яке є у Христі Ісусі), відкупила весь світ через Його жертву, яка була “ублаганням [відшкодуванням] за наші [Церкви] гріхи; і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу” (1 Ів. 2: 2). Бог постановив, що Його єдинородний Син повинен мати привілей відкупити людський рід ціною власного життя; що в якості нагороди Він має бути високо піднесений до божественної природи* і повинен остаточно “благословити всі племена землі”, пробуджуючи їх від сну смерті, приводячи їх до пізнання правди та допомагаючи охочим і слухняним піднятись до повної досконалості людського життя, а також до більших, ніж едемські, благословень і умов.
* Том. V, розд. v.
Бог також постановив мати певну кількість “святих” під головуванням Єдинородного як співспадкоємців із Ним у славі, честі та безсмерті Нового Створіння, а також у праці благословення людства реституцією. Цей Євангельський вік мав на меті не благословити та відновити світ, а лише покликати зі світу Малу Черідку, щоб її члени стали Божими “вибраними” – щоб вони пройшли випробування щодо віри, любові та послуху і тим самим “вчинили міцним своє покликання та вибрання” (2 Петр. 1: 10). Але покликання та вибрання цієї “Малої Черідки” саме таким чином не створює жодних труднощів і не завдає жодної шкоди невибраним, які аж ніяк не засуджені ще більше за те, що не були покликані – за те, що їх обійшли стороною. Подібно більшість людей цієї країни не ображена і не засуджена, коли після виборів [165] членів уряду хтось із них не виявився серед обраних. Як мета земних виборів полягає в тому, щоб вибрати відповідних посадових осіб для благословення людей в цілому мудрими законами та правлінням, так і благословення, яке постановив Бог, не завдає жодної шкоди невибраним, але має на меті дати благословення всіх їм: вибрані мають стати царськими суддями, царями й священиками Тисячолітнього віку, під правлінням яких будуть благословенні всі племена землі.
Святе Письмо рясніє посиланнями на цих “вибраних” і “[особливо] вибраних”. Останній вислів означає, що слово “вибраний” можна застосувати до всіх тих, хто приходить до певного стану спільності з Богом, в якому вони мають надію, перспективу безсмертя, ставши членами прославленої Церкви, хоча вони також можуть відпасти, а отже, перестати належати до вибраного класу. Іншими словами, усі з посвяченого класу, приймаючи високе покликання Бога до Нового Створіння, зараховуються до вибраних, коли їхні імена вписані в книгу життя Агнця і їм розподілені вінці. Але невірність може призвести до того, що їхні імена будуть витерті, а вінці віддані іншим (Об. 3: 5, 11), внаслідок чого вони перестануть належати до вибраної Церкви. І навпаки, у виразі “[особливо] вибрані” маються на увазі ті, хто зрештою досягне благословень, до яких Бог покликав вірних у цьому Євангельському віці, – ті, хто “чинить міцним своє покликання та вибрання” через вірність його вимогам і умовам аж до смерті.
Святе Письмо звертає нашу увагу на два класи, яким не вдається зробити своє покликання та вибрання міцним. Один із цих класів (у нас є підстави вважати, що він нечисленний) не тільки втратить нагороду вибраних, але й, на додаток, втратить саме життя у Другій Смерті. Їх описує апостол Іван, який, обговорюючи клас Церкви, каже: “Є гріх не на смерть, [і] є гріх на смерть, – не про нього кажу, щоб молився” (1 Ів. 5: 16). Марно буде молитися [166] про тих, хто грішить на смерть, або мати надію щодо них. Цей гріх описаний у Святому Письмі як гріх проти святого Духа Бога – не через неувагу або незнання, а як результат упертості в тому, що, принаймні, на початку виразно вважалося злом, але через уперте свавілля згодом стало кричущим обманом. Господь віддає свавільних їхній неправді, якій вони віддали перевагу над правдою (2 Сол. 2: 10-12).
Апостоли Петро та Юда згадують цей клас майже такими ж словами (Див. Юд. 11-16; 2 Петр. 2: 10-22). Усі вони свого часу знаходились серед вибраних у Церкві. (Ніхто з них не належить до світу, який зараз не перебуває на випробуванні, тобто суді, але чиє випробування прийде невдовзі під час Тисячолітнього Царства). Вони, замість того, щоб ходити по духу слідами Господа, шляхом жертвування, “ходять у своїх пожадливостях [бажаннях], а уста їхні говорять чванливе; вони вихваляють особи для зиску” – догоджають людям через свою своєкорисливість, далекі від своєї угоди посвячення аж до смерті (Юд. 16). Опис цього класу апостолом Петром є ще красномовнішим. Він говорить, що вони були тими, що “втекли від нечистості світу через пізнання Господа й Спасителя Ісуса Христа, а потому знов заплутуються ними та перемагаються”, як “вертається пес до своєї блювотини, та помита свиня йде валятися в калюжу”. Він порівнює їх із Валаамом, який полишив шляхи праведності заради земного зиску. Його слова мають на увазі, що цей клас буде знаходитися головним чином серед учителів Церкви і переважно наприкінці цього віку, і що частиною їхньої злої поведінки буде “зневажати слави” – тих, кого Бог удостоїв честі і “поставив” у Тілі (2 Петр. 2: 1, 10).
У Посланні до Євреїв ми маємо два описи цього класу, який відпадає – перестає бути в числі вибраних. У першому описі (6: 4-9) апостол, здається, вказує на деяких, які, скуштувавши небесного дару й сили прийдешнього віку, а також ставши причасниками святого Духа і будучи [167] прийнятими як члени вибраного класу, впадають у гріх – не через неминучу слабкість плоті та спокуси противника, а добровільно, свідомо відмовляючись від праведності. Їх, запевняє нас апостол, неможливо буде відновити до покаяння. Маючи свою частку благ, отриманих від великої викупної жертви, і вирішивши знехтувати Божою прихильністю, вони витратили свою частку в примиренні, зловживши нею, і, отже, для них не залишається більше нічого. А оскільки вони зайняли своє становище добровільно, то заклики до праведності відтоді не матимуть на них жодного впливу.
В іншому розділі (10: 26, 27, 31) апостол описує, очевидно, інший клас, який хоча і не стає на грішний, ганебний шлях життя, однак відпадає від віри, яка його виправдовує і яка є істотною для підтримування виправданих стосунків з Богом. В обох випадках, замітьте, серйозність поганої поведінки полягає в самовільності: “Коли ми грішимо самовільно, одержавши пізнання правди [відколи з ласки Бога в Христі ми здобули мудрість, виправдання й освячення], то вже за гріхи не знаходиться жертви”. Жертва, яку Христос приніс за всіх, була за первородний гріх, Адамів гріх і його спадкові слабкості в нас, Адамових дітях. Наш Господь не дав викупної ціни за жодний навмисний гріх з нашого боку, тому, якщо ми грішимо свідомо, то не залишається жодної частки початкової заслуги, яку можна застосувати за наші свідомі провини. Ми самі зобов’язані розплачуватись за наші навмисні гріхи. І якщо гріхи були повністю навмисні чи свідомі, без будь-якої виправдувальної міри у вигляді недоліків чи спокуси, і якщо вони були вчинені після того, як ми чітко усвідомили своє становище та наші стосунки з Господом, тоді це буде гріх на смерть – Другу смерть – і не залишиться нічого, на що можна було б сподіватися з надією, лише страхітливе очікування суду, вироку та полум’яного гніву, який поглине всіх Божих супротивників – усіх, хто свідомо противиться Йому та Його праведності, а також Його плану досягнення тієї праведності [168] через відкуплення, яке є в Христі Ісусі, нашому Господі.
У вірші 29 апостол, очевидно, дає зрозуміти, що він має на увазі тих, хто, зрозумівши працю примирення Христа як нашого Відкупителя, відноситься до неї зневажливо, вважаючи Його дорогоцінну кров, яка гарантує Нову Угоду, звичайною (або простою), і через це зневажає Духа благодаті – благодаті Бога, яка забезпечила це примирення та спільність із нашим Відкупителем у Його жертві та нагороді. Ті, хто зневажав Мойсея та Закон, для якого він був посередником, померли без милосердя, хоча смертний вирок не мав бути вічним вироком. Але ті, хто зневажає позаобразного Мойсея, і хто, тим самим, зневажає привілей спільності в крові Христа, зневажає Бога, Який встановив цей порядок для них, заслуговуватимуть на більш суворе покарання, ніж те, яке спіткало порушників Угоди Закону. Воно буде суворішим у тому плані, що це буде смертна кара, від якої не буде ніякого відкуплення, ніякого воскресіння, ніякого відновлення, – Друга смерть. Не дивно, що апостол застерігає нас, щоб ми були обережними і не відкидали пропозиції божественної благодаті. Він запевняє, що вийти з-під опіки захисту нашого Заступника, Якого призначив Бог, – Ісуса – означало б потрапити в руки Отця – великого Судді, Який не може схвалювати гріх і не приймає жодних вибачень. Його щедра, але єдина можливість проявити милосердя до грішників є через відкуплення – через Христа Ісуса, нашого Господа.
ВЕЛИКА ГРОМАДА
Як було зазначено, окрім тих, хто, втративши статус вибраних, йде на Другу Смерть, існує ще один клас, який привертає нашу увагу як такий, що не в змозі зробити своє покликання та вибрання міцним, але який не піде на Другу Смерть, оскільки не згрішив добровільно через відверту неморальність і не зрікається заслуги дорогоцінної крові. Цей клас ми вже згадували як “Велику Громаду”, яка вийде з великого горя, випере свої шати й вибілить їх у крові Агнця. [169] Хоча її члени отримають духовну природу, велике благословення та участь у Весільній Вечері Агнця як гості, однак вони втратять велику нагороду, яка має дістатися лише особливо вибраним – вірним переможцям, які йдуть слідами Ісуса щиро та з радістю (Об. 7). Цій Великій Громаді не вдається зберегти своє місце серед вибраних – не вдається належати до “[особливо] вибраних” через недостатню ревність до Господа, Правди та братів, бо вона частково “обтяжена… життєвими клопотами”. Але оскільки серця її членів віддані Відкупителю, і оскільки вони зберігають свою віру в дорогоцінну кров, міцно тримаючись її і не відрікаючись від неї, то Господь Ісус, наш Заступник, Вождь нашого Спасіння, Який веде особливо вибраних до слави через кроки добровільного жертвування, приведе їх до духовного благословення – до досконалості на нижчому рівні духовного буття, тому що вони довіряли Йому і не зреклися Його імені чи Його справи.
Наш Господь згадує вибрану Церкву, Нове Створіння, у Своїй притчі про Виноградину, кажучи нам, що Він – Виноградина, а Його вірні посвячені послідовники, які йдуть Його слідами, – галуззя. Він запевняє нас, що бути галуззям не означає бути вільними від випробувань і труднощів. Навпаки, Отець, великий Виноградар, подбає, щоб ми справді мали випробування віри, терпеливості та відданості, які зможуть нас так очищати, щоб наші почуття менше тримались земних речей, надій і амбіцій – з наміром, щоб приносити рясніші плоди Духа: покору, терпеливість, лагідність, довготерпіння, братерську доброту, любов, і щоб ці якості пробували в нас, зростаючи все більше й більше – щоб нам, як членам Нового Створіння, щедро відкрився вхід у вічне Царство нашого Господа й Спасителя Ісуса Христа (2 Петр. 1: 11).
Однак Він попереджає нас, що здобуття місця серед справжніх галузок на справжній Виноградині недостатньо: у нас має бути Дух цієї Виноградини – у наших серцях має бути бажання приносити плід Виноградини. Виноградар дозволить нам залишатися в якості галузок лише певний [170] час, щоб побачити, чи ми дійсно даємо докази належного плодоношення, перш ніж засудити нас як непридатних. Адже Він не шукатиме стиглих грон на новій гілці і навіть не шукатиме зелених ягід. Спершу Він шукатиме невеликих ознак плодової бруньки, а згодом – їхнього розпускання у квітці винограду. Пізніше Він чекатиме зелених плодів, а ще пізніше – їхньої соковитої стиглості. Виноградар довготерпеливий до розвитку цього плоду Виноградини, яку “насадила правиця Твоя [Отця]” (Пс. 80: 15). Але якщо через деякий відповідний час Він не знаходить плодів, Він відтинає цю гілку як “вовчок”, яка лише забирає силу та поживні речовини Виноградини для власного росту, а не для розвитку бажаного плоду. Таким чином наш Господь чітко дає зрозуміти, що ми повинні зробити наше покликання та вибрання міцним, приносячи плід на освячення, кінцем, нагородою чого є вічне життя.
РІЗНІ ОБРАННЯ В МИНУЛОМУ
Давайте відмітимо деякі інші обрання, на які звернена наша увага у Святому Письмі, щоб таким чином наш погляд на цю тему міг стати ширшим і зрозумілішим, перш ніж розглядати особливу її сторону, на якій головним чином зосереджений наш інтерес, – обрання Нового Створіння. Ми маємо чітко розрізняти обрання, які передували першому приходу нашого Господа, і обрання Нового Створіння під Його керівництвом як Голови, Вождя, Провідника тощо. Про останній клас сказано: “Ви покликані в одній надії вашого покликання”, тоді як обрання попереднього часу були для різних цілей і для здійснення різних задумів Бога. Авраам був обраний, щоб стати прообразом Єгови, а його дружина Сарра – прообразом Авраамової Угоди, через яку мав прийти Месія. Служниця Агар була обрана, щоб стати прообразом Угоди Закону, а її син Ізмаїл – прообразом буквальних ізраїльтян. Він, хоч і народився першим, не мав бути співспадкоємцем з Ісаком, сином обітниці. Ісак був обраний, щоб стати прообразом Христа, а його дружина Ревека [171] – прообразом Церкви, Нареченої, дружини Агнця. Натомість слуга Авраама, Еліезер, був обраний, щоб стати прообразом святого Духа, місія якого полягала в тому, щоб запросити Церкву, допомогти їй і, зрештою, привести її та дів, її супутниць, до Ісака.
Ці обрання не мали на увазі і жодним чином не стосувалися вічного майбутнього жодної з цих осіб; та оскільки Господь використовував ці вибрані прообрази, вони, ймовірно, отримали взамін деякі благословення в теперішньому житті. І відповідно до того, як вони проймалися духом божественного плану, їм було дано мати утіху та радість, які повністю компенсували будь-які жертви та випробування, спричинені їхнім вибором і служінням як прообразів. Апостол, міркуючи саме на тему обрання і намагаючись показати, що Ізраїлю по плоті не було вчинено жодної несправедливості через те, що Бог звернувся до поган, щоб укомплектувати з них вибране Нове Створіння, вказує на той факт, що Всемогутній має милості для роздавання, і це суто Його особиста справа, кому Він їх даватиме. Він показує, що Бог дарував певні милості та привілеї тілесному, природному Ізраїлю (як народу), а також привілеї та милості деяким з його прабатьків (як окремим особам), використовуючи їх як прообрази; і що вони від цього мали відповідне благословення. Але Господь у жодному сенсі цього слова не був зобов’язаний продовжувати Свої особливі благословення для них та ігнорувати інших, не менш гідних. Навпаки, для Господа було б цілком доречно припинити Свої милості тим, хто не хоче ними користуватися, і направити їх до інших (Римлян, розділи 9; 10; 11).
Більше того, апостол хотів, аби ми побачили, що Господь передбачив, до чого призведе Його прихильність до природного Ізраїлю; що, насолоджуючись Його благословеннями, вони (за винятком невеликого “останку” – Рим. 9: 27-32) не будуть у належному стані, щоб отримати найбільше зі всіх благословень, які Він мав дати, – “нагороду високого поклику”, бути Новим Створінням. Для прикладу він звертає увагу на двох синів Ісака і показує нам, що для ілюстрації того, що [172] саме станеться (згідно з Божим передбаченням) через сотні років, Бог зробив довільний вибір між двома синами Ревеки, Яковом та Ісавом. Господь вжив цих близнюків як прообрази, одного – щоб представляти Його вірних, Нове Створіння, а іншого – щоб представляти природний Ізраїль, який віддав перевагу речам теперішнього життя і продав свої небесні привілеї за миску сочевиці – земні блага. У випадку Якова та Ісава обрання Якова, щоб бути прообразом переможців, безумовно, було для нього благословенням, хоча й коштувало йому чимало. Але обрання Ісава, щоби бути прообразом тілесно налаштованого класу, який віддає перевагу земним речам перед небесними, нічим йому не нашкодило. Це не означало ні того, що він повинен піти на вічні муки, ані того, що він повинен від чогось страждати в теперішньому житті. Навпаки, він одержав благословення, так само як світська природна людина має сьогодні благословення певного роду, які Господь милостиво вдержує від вибраних Нових Створінь, бо вони менш сприятливі для їхніх духовних інтересів. Подібно Він вдержував деякі земні благословення від Якова, щоби той у своїх розчаруваннях і т. ін. міг бути прообразом цього класу. Тим не менш, Яків пізнав радість і благословення, яких не мав Ісав і яких не оцінив би. Так і Нове Створіння сьогодні, серед випробувань і розчарувань нинішнього часу, відчуває мир, радість і благословення, про які не знає тілесна людина.
Вислів: “Полюбив Я Якова, а Ісава зненавидів” (Рим. 9: 13) для багатьох є “жорстокою мовою”, тому що слово “зненавидів”, здається, несе в собі антагонізм, який був би невиправданим (наскільки може судити людський розум) – нібито Ісав зробив щось гірше за інших людей, і це було поставлене йому в провину від народження, ще до того, як він “нічого доброго чи злого не вчинив”. Слово “зненавидів”, очевидно, означає полюбив менше, як у 5 М. 21: 15-17. Думка полягає в тому, що Господь був більш прихильним до Якова і менше – до Ісава; і ці двоє, як показує апостол, були прообразами природного і духовного Ізраїлю. Божа прихильність до природного Ізраїлю, представленого Ісавом, була меншою, ніж Його прихильність до духовного Ізраїлю, [173] народженого пізніше і представленого Яковом. При такій думці все є гармонійним і узгодженим.
“ВЛАСНЕ НА ТЕ Я ПОСТАВИВ ТЕБЕ”
На доказ твердження, що Господь весь час користувався Своєю владою, Своїм верховенством у справах людства, і з повним визнанням Його права на це апостол наводить приклад з фараоном, царем Єгипту під час визволення Ізраїлю. Він цитує Господні слова через Мойсея (2 М. 9:16): “Власне на те Я поставив тебе, щоб на тобі показати Свою силу, і щоб звістилось по цілій землі Моє Ймення”. “Отож, кого хоче, Він милує, і кого хоче – ожорсточує” (Рим. 9: 17, 18).
Якийсь час тому французький уряд виділив кількох ув’язнених, які були засуджені до смертної кари, віддавши їх у руки вчених, щоб провести з ними експеримент і перевірити, який вплив має страх на людство. Одного з них помістили в камеру, сказавши, що минулої ночі там помер в’язень від чорної віспи, і що, ймовірно, він заразиться цією ж хворобою і помре до ранку. Передбачення справдилося, хоча жоден хворий на віспу ніколи не був у цій камері. Іншому зав’язали очі, а його руку просунули крізь отвір у металевій перегородці. Йому сказали, що в інтересах науки він стікатиме кров’ю, поки не помре, щоб з’ясувати, скільки часу знадобиться, щоб померти від кровотечі з маленької рани в артерії руки. Він одержав лише подряпину і втратив лише кілька крапель крові, але все було зроблено так, щоб він відчував, як кров (а це була тепла вода) стікає по його руці, і чув, як вона капає з його пальців у посудину. За кілька годин він помер. Звичайно, таке ставлення до законослухняних громадян не одержало б жодної моральної підтримки, але навряд чи хто-небудь зміг би розважливо дорікнути за таку процедуру щодо людей, чиє життя вже було приречене законом. І саме так відбувається у відносинах Господа з людською сім’єю. Якби людина продовжувала бути слухняною Богові, вона [174] залишалась би вільною від осуду смерті; і, залишаючись такою, вона мала б певні права під божественним законом, яких зараз не має. Як рід, ми всі були в’язнями гріха і всі були засуджені на смерть (Рим. 5: 12). У випадку одних з цих засуджених Господь бажав виявляти Свою силу й мудрість одним способом, а у випадку других – іншим способом, як Йому було до вподоби. Ми звернули на це увагу у випадку з амаликитянами, хіттеянами та ханаанеянами, яких Ізраїль мав наказ знищити. Тут Ізраїль образно представляє Господніх вірних майбутнього, а його вороги – умисних грішників і ворогів праведності майбутнього віку. Ми помітили той самий принцип, проілюстрований у знищенні Содому та Єрихону, у знищенні пошестю тисяч ізраїльтян і в ураженні Уззи, який лише простяг руку, щоб підтримати ковчег, порушуючи його святість і Господній наказ.
Те, що Господь використав фараона, а також різні кари на єгиптян, включаючи забиття первородних людей і тварин та остаточну загибель єгипетського війська в Червоному морі, повністю узгоджується з цими ілюстраціями. Єгиптяни, як частина людства, були засуджені під смертним вироком, тому з ними можна було поступати відповідним чином без найменшої несправедливості, щоб сповіщати про велич Бога та говорити про Його силу, виявлену при визволенні Його образного народу Ізраїлю. З іншого боку, Бог подібним чином виявив велику прихильність до декого з цих засуджених – до Авраама, Мойсея та інших, створивши через них прообрази того, що добре і що Він має намір здійснити фактично й повністю в найближчому майбутньому, – при цьому в будь-якому розумінні слова не звільняючи Авраама, Мойсея, фараона чи інших від участі у смертному вироку, але залишаючи цю річ для виконання через відкуплення, яке є у Христі Ісусі, нашому Господі.
Ясно зрозумівши факт, що Бог здійснював Своє верховенство серед Своїх засуджених створінь, вирішуючи, що одні повинні мати один досвід, а другі – інший, і що все це було [175] лише ілюстративними уроками на цю тему, які є підготовкою, як показує апостол, до великого обрання Нового Створіння протягом цього Євангельського віку, ми повинні зауважити, що в жодному випадку Бог не примушував і не порушував людську волю в жодному з цих обрань. Це переконує нас, що примушувати людську волю суперечило би божественному задуму. Вибираючи Авраама, Ісака, Якова, Мойсея та інших як прообрази та ілюстрації, Бог вибирав людей, чий розум в цілому перебував у згоді з Його планами та об’явленнями, але при цьому не застосовував жодної сили, щоб стримати їх, якби вони хотіли поступати інакше. Так само вибираючи людей для ілюстрації протилежної сторони та протилежних принципів, таких як Ізмаїл, Ісав, ханаанеяни, содомляни, єгиптяни, Господь знову використовував людей відповідно до їхніх природних нахилів. Ми хочемо наголосити, що Бог не приневолював Авраама, Ісака, Якова, Мойсея та інших, як і не приневолював тих, хто чинив зло та ілюстрував певні злі принципи. Господь просто мав справу з окремими класами відповідно до їхніх власних нахилів.
Ми не повинні розуміти, що Бог, говорячи фараону, що Він поставив його саме для того, мав на увазі, що Він створив у фараона поганий характер – “поставив його” в тому значенні, що примусив мати поганий характер. Ми повинні розуміти, що Бог влаштував так, що серед різних спадкоємців престолу Єгипту (відповідно до звичаїв цього народу) – з причини смерті деяких членів царської сім’ї – саме цей фараон повинен був зійти на престол. тому що він мав такий упертий характер, що його боротьба проти Бога та Ізраїлю мала справедливо призвести до покарань, які Бог передбачив наперед не лише як знак Його прихильності до Ізраїлю та Його вірності обітницям, даним Аврааму, Ісаку та Якову, але й з метою, щоб ці кари на Єгипет були певною мірою тінню, ілюстрацією кар, якими закінчиться цей Євангельський вік, – перші три та “сім останніх кар” (Об. 15: 1).
Але особлива риса цієї ілюстрації, яка показана у фараоні [176] і яка багатьох збиває з пантелику, знаходиться у виразі, що “Господь учинив запеклим фараонове серце, і він не відпустив Ізраїлевих синів”. Спочатку може здатися, що це суперечить тому, що ми щойно сказали, а саме, що Бог не втручається в людську волю. Однак ми віримо, що цю розбіжність можна усунути, якщо згадати, як саме Господь зробив запеклим серцем фараона – які кроки Господа вплинули на те, що фараон став ще більш запеклим. Фараона зробила запеклим Божа доброта, Боже милосердя – Божа готовність почути його молитву про полегшення та прийняти його обіцянку відпустити Ізраїль. Якби Бог проявляв наполегливість під час першої кари доти, доки Ізраїлю не було б дозволено піти, однієї кари було б достатньо, щоб домогтись визволення; але коли Господь звільняв людей і землю від однієї кари, фараон приходив до висновку, що кара минула і, можливо, більше не прийде. Ось так, крок за кроком, Боже милосердя вело його все далі й далі у його ворожості. З такого погляду цілком очевидна свобода волі фараона, і Господь виправданий від будь-якої співпраці зі злом. “Діло Його досконале ”, навіть якщо Божа доброта, яка має вести людей до покаяння, може іноді, через недосконалі умови, мати на них протилежний вплив.
ОБРАНИЙ НАРОД ІЗРАЇЛЮ
Те, що Бог обрав Ізраїль з-поміж усіх народів світу, щоб він був Його народом і прообразом духовного Ізраїлю, охоче визнають усі християни, знайомі з Біблією. Звернення через пророка Амоса (3: 2) цілком доречне: “Тільки вас Я пізнав зо всіх родів землі”. Устами Ісаї (45: 4) Господь говорить Кіру, мідійському цареві, який мав дозволити Ізраїлю повернутись з полону: “Ради раба Мого Якова й ради вибранця Мого Ізраїля, і кличу тебе твоїм іменням”. Той факт, що ми можемо побачити в цьому твердженні певне образне застосування до Христа та визволення номінального [177] духовного Ізраїлю із містичного Вавилону, не суперечить тому факту, що про образний Ізраїль тут сказано як про “вибраний”. Апостол у своїх ясних і переконливих аргументах стосовно переходу божественної ласки від природного Ізраїлю до духовного (Рим. 9-11) виразно показує, що божественна ласка була дарована природному Ізраїлю на певний час як образно вибраному народу Бога, незважаючи на те, що Господь передбачив і передрік, що той буде позбавлений місця особливої прихильності і на це місце буде приведений інший духовний Ізраїль, представлений Яковом.
Апостол показує, як Ізраїль, Божий народ, привілейований і обраний на певний час, мав з цього приводу “користь… багато, на всякий спосіб” над усіма навколишніми народами світу; що йому належали обітниці; що він був гілками оливкового дерева, і що Бог відламав, позбавляючи Своєї милості, лише ті природні гілки, які не були в згоді з коренем обітниці та зі стовбуром, образно представленим Авраамом, Ісаком та Яковом. Він зазначає, що “чого Ізраїль шукає, того не одержав, та одержали вибрані [гідні – Ів. 1: 12, 13], а останні затверділи”. Хоча спочатку був обраний весь народ, щоб отримати найдобірніші милості Бога, однак лише вірні знаходились у належному стані серця, щоб стати духовними ізраїльтянами, коли прийде час для цієї милості. Такими були особливо вибрані з цього народу, яким із закінченням згаданого віку було дозволено увійти у вищу епоху – перейти з дому слуг у дім синів (Євр. 3: 5, 6; Ів. 1: 12). Апостол показує, що ми, які за своєю природою були поганами, “приходьками”, “чужими”, “захожими” для завітів і обітниць, даних образному Ізраїлю, тепер розвинули під Божою благодаттю віру та послух, які мав Авраам, і повинні вважатись нареченою Христа, справжнім насінням Авраама, яке займає місця відламаних гілок у початковому плані Бога та в обітницях, пов’язаних із ним. Хоча протягом Євангельського віку ці відламані гілки сприймались як вороги, однак [178] “за вибором – вони улюблені ради отців. Бо дари й покликання Божі невідмінні” (Рим. 11: 28, 29).
Таким чином, нам сказано, що природному Ізраїлю були збережені деякі риси початкового обрання, незважаючи на те, що йому, як народу, було відмовлено в головній милості в божественному плані – відмовлено бути вибраним духовним Ізраїлем. А оскільки обітниці, дані Аврааму, Ісаку, Якову та пророкам, мають виконатися для них, і вони стануть “князями”, представниками духовного Царства на всій землі в Тисячолітньому віці, це, безсумнівно, дуже допоможе багатьом природним ізраїльтянам, які зараз перебувають у стані відчуження та темряви. Вони можуть прийти і більш охоче (ніж решта світу) прийдуть до згоди зі своїми вождями минулого. Ось так Ізраїль, як народ, знову займе найвидатніше місце серед народів на початку Тисячоліття. “Замкнув Бог усіх у непослух, щоб помилувати усіх” (Рим. 11: 32).
ОБРАНЕ НОВЕ СТВОРІННЯ
Тепер ми приступаємо до найважливішої сторони нашої теми, озброєні певними знаннями щодо обрань у минулому та розумінням того, що багато з них зображували, тобто передвіщали цю велику працю Бога – обрання Нового Створіння. Ми вже бачили, що це обрання не означає, що невибрані зазнають шкоди; навпаки, це передбачає благословення невибраних у належний час. У зв’язку з цим можемо додати, що ані Справедливість, ані Любов не можуть заперечити проти надання одним тієї особливої ласки, яка не була надана іншим, так само як для привілейованих не передбачалося бути носіями благословення для менш привілейованих чи непривілейованих. Таким є значення слова “благодать”, або “ласка”. Воно означає виконання чогось, до чого Справедливість не зобов’язує і чого не вимагає, і ці слова “благодать” і “ласка” неодноразово вживаються в Святому Письмі стосовно [179] вибраного класу цього Євангельського віку. “Спасенні ви благодаттю” та подібні уривки зі Святого Письма переконують нас, що Всевишній не мав жодних зобов’язань щодо визволення кого-небудь з роду Адама з-під вироку смерті чи надання будь-кому з них нагоди вічного життя через відкуплення. Більше того, не було жодного зобов’язання з боку Бога перед будь-ким з Його створінь щодо високого поклику – членства в Новому Створінні. Усе це – божественна благодать, “благодать на благодать”, тобто милість на додаток до милості, – і хто не тримає цього виразно в розумі, той ніколи не оцінить належним чином все те, що нині відбувається.
Апостол Петро запевняє нас, що ми, як клас, були “вибрані із передбачення Бога Отця”. Та на цьому він не зупиняється і продовжує: “…посвяченням Духа, на покору й окроплення кров’ю Ісуса Христа” (1 Петр. 1: 2). Це означає, що Бог передбачив Нове Створіння як клас, що Він знав наперед про Свій намір виправдати їх через віру, через кров Христа, що Він передбачив для довершення цього класу достатню кількість тих, хто буде послушним і хто прийде до освячення Правдою. У Святому Письмі ми не знаходимо нічого, що вказувало б на божественне передбачення окремих осіб, які становитимуть цей вибраний клас, за винятком Голови Церкви. Нам сказано, що Бог передбачив Ісуса як Свого вибранця. Не подумайте про нас, ніби ми обмежуємо здібність Бога ідентифікувати особи, які становитимуть вибраний клас. Ми говоримо лиш про те, що якою б не була Його влада в цьому напрямку, Він не сказав, що має намір скористатись такою владою. Він призначив, що Христос повинен бути Відкупителем світу і що Його нагородою буде звеличення як першого члена – Голови, Господа, Найголовнішого з Нового Створіння. Він призначив також вибір з-поміж людей певного особливого числа тих, які будуть Його співспадкоємцями в Царстві – учасниками з Ним як Нові Створіння. Ми маємо достатній привід вірити, що це конкретне, визначене число вибраних декілька разів згадується в Об’явленні (7: 4; 14: 1), а саме – 144 000 “викуплених від людей”.
Обрання, або передбачення ще перед закладинами [180] світу (що має бути вибрана така громада) ми сприймаємо в тому ж значенні, що й передбачення певного загону воїнів у британській армії, відомого як “Королівська гвардія”, який має складатись з чоловіків високої статури, добре розвинутих та із заздалегідь встановленими даними щодо зросту, ваги тощо. А чисельність загону чітко встановлена ще до того, як народилися теперішні його члени. Як королівський указ встановив ці фізичні вимоги та кількість, з якої повинен складатись цей загін, так і царський указ Творця встановив і обмежив кількість тих, хто повинен становити Нове Створіння Бога, і визначив не їхні фізичні дані, а їхні моральні якості та властивості серця. Як не було необхідності призначати наперед імена тих, хто має становити “Королівську гвардію”, так і немає необхідності, щоб наш Творець наперед призначав імена, чи особи тих, хто прийнятний для Нього як Нові Створіння у Христі на основі встановлених Ним даних і обмежень.
На це особливо звернена наша увага в уривку зі Святого Письма, який загальновідомий, але цитується лише частково: “Кого Він передбачив, тих і призначив”. Господній народ не повинен задовольнятися тим, щоби брати якийсь уривок божественного Слова, вириваючи його прямо з контексту. Коли ми читаємо решту уривка, як він поданий, уся справа стає ясною в нашому розумі: “Кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його [тобто були копіями Його Сина], щоб Він був первородним поміж багатьма братами” (Рим. 8: 29).
Таке призначення справді відрізняється від того, яке зазвичай визнають ті, хто відстоював доктрину вибору в минулому. Згідно з їхньою концепцією та вченням, уривок має звучати так: “Кого Він передбачив, тих Він і призначив наперед, щоб уникнути вічних мук і відчути вічне блаженство в славі”. Як же відрізняється такий погляд від розсудливого та правильного, представленого словами Святого Письма! Бог призначив наперед, [181] що Його Єдинородний має бути Головою цього Нового Створіння, і вирішив (задовго до того, як покликати будь-кого з нас), що ніхто не повинен бути членом Нового Створіння, окрім тих, які мають стати копіями Його Сина. Якою прекрасною, якою розумною є біблійна доктрина про обрання! Хто міг би поставити під сумнів Мудрість, Справедливість чи Любов такого обрання з такими обмеженнями щодо схожості характером до Ісуса і такої великої праці, яку задумав Бог: бути співспадкоємцями з Христом у благословенні усіх родів землі?
“ПОКЛИКАНИЙ ЙОГО ПОСТАНОВОЮ”
(Рим. 8: 28-30)
При розгляді цієї теми найкраще, що ми можемо зробити, це уважно стежити за словами й логічними міркуваннями апостола. У попередніх віршах (22, 23) пояснюється, якою є Божа мета у покликанні Нового Створіння: воно покликане отримати велике благословення, а також послужити благословенням іншим – стогнучому створінню, яке разом мучиться від болю, очікуючи на з’явлення цих вибраних синів Бога, Нового Створіння (ст. 21, 22). Потім апостол продовжує, показуючи, що все діє на користь цьому класу, який Бог кличе до Нового Створіння; що таким є смисл нинішніх розчарувань, випробувань, прикрощів, протистоянь з боку світу, плоті та противника – що ці труднощі призначені для того, щоб виховати в нас мирні плоди праведності і таким чином “достачають для нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги”, до якої ми були покликані і якої слушно прагнемо. Апостол разом з нами прослідковує Господнє провидіння щодо цих покликаних, яким усе допомагає на добре. Роздумуючи про наше покликання, ми повинні пов’язувати його тільки з нашим Старшим Братом і Його керівництвом. Ніхто не міг бути перед Ним, бо лише помічаючи Його сліди та йдучи по них, ми можемо сподіватися стати учасниками Його слави. Боже призначення, що всі ці брати Христа повинні бути копіями свого Старшого Брата (якщо вони хочуть бути учасниками Нового Створіння), не дало б нам надії, що хтось із членів [182] людської сім’ї зможе досягти цієї слави, якби наш Господь не показав нам надзвичайно виразно в іншому місці Своє влаштування для нас через відкуплення, яке є в Христі Ісусі, нашому Господі: що всі слабкості плоті, які ми успадковуємо і не можемо повністю контролювати, покриті заслугою жертви Відкупителя; що Господь може вибачити нашу неспроможність бути абсолютними копіями Його Сина у плоті й може прийняти нас згідно зі своїм призначенням, якщо тільки знайде в нас саме таку копію в серці, у намірах, у волі. Засвідчивши, що наша воля настільки контролює плоть, наскільки це можливо для нас, наш Господь Ісус, Своєю “достатньою благодаттю” покриває наші ненавмисні вади.
Продовжуючи опис цього призначеного наперед класу покликаних, апостол каже: “Кого Він призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив”. Цей уривок зазвичай розуміють неправильно, тому що у читачів, як правило, складається враження, що апостол тут простежує досвід християнина, – як ми щойно простежили його в попередньому розділі, де розглядали, як Христос став для нас мудрістю, виправданням, освяченням та визволенням. Однак тут апостол приймає протилежну точку зору і починає з кінця. Він розглядає Церкву як остаточно укомплектовану, як Божих вибранців на чолі з Христом, її Головою, – Церкву, “особливо вибраних” у славі. Він простежує у зворотному порядку розвиток Церкви, Нового Створіння. Він показує, що ніхто не досягне величного становища славних вибранців Бога крім тих, хто покликаний [прийнятий] до нього по Божій благодаті; що вони спочатку повинні бути виправдані, тому що Бог не кличе, не запрошує нікого, крім віруючих, до участі у змаганнях за цю велику нагороду. І ці виправдані повинні раніше, перед своїм виправданням, бути удостоєні честі [а не “прославлені”, як у загальноприйнятій версії] – удостоєні честі Богом в тому, що Він послав їм знання про Себе та про Свого дорогого Сина – Дорогу, Правду і Життя.
Ця честь набагато більша, ніж багато хто думав, – честь почути про благодать Бога в даний час. Як спасіння є Божим даром, який буде відкритий світові під час [183] Тисячолітнього віку, так особлива честь є в тому, щоб одержати знання про Господню благодать і можливість примиритися з Ним у теперішній час, раніше від світу. Оскільки ми отримали таку честь і знання, необхідні для нашого виправдання через віру, це стає другим кроком (як ми бачили), що веде до освячення на основі поклику, що у свою чергу веде далі шляхом вірності до “слави, що має з’явитися в нас”, роблячи нас членами “[особливо] вибраного” Нового Створіння.
“КОЛИ ЗА НАС БОГ”
Йдучи за апостолом далі у його розгляді цього обрання, перефразуємо його слова: – Хіба ми не бачимо, браття, що Бог має великий і чудовий план, який Він здійснює? Хіба ми не бачимо, що, вирішивши вибрати певний клас для співпраці в цьому плані, Він надає нам перевагу в тому, що відкрив нам вимоги та умови, виправдовуючи і покликуючи нас цим небесним покликом? Це означає, що Бог за нас, що Він бажає, щоб ми належали до цього обраного класу, що Він вжив усіх необхідних заходів, за допомогою яких ми можемо здобути в ньому місце. Але чи не відчуваємо ми іноді, що, хоча Господь за нас, сатана, гріх і наші власні успадковані слабкості – усе проти нас, намагаючись заманити нас у пастку та допровадити до спотикання? Давайте поміркуємо над цим: якщо Всемогутній Бог на нашому боці, то жодна з цих протидій не повинна викликати в нас тривогу чи страх, тому що Він цілком здатний провести нас через усе це. Давайте озирнемося і зауважимо Його милість до нас у забезпеченні відкуплення у Христі Ісусі, коли ми ще були грішниками. Давайте поміркуємо над тим, що якщо Він зробив усе це для нас як грішників, то тим більше готовий зробити набагато більше тепер, коли ми стали Його дітьми – почули Його голос, прийняли Його Сина, довіряємо Йому, були виправдані завдяки Його заслузі, почули поклик до божественної природи та посвятились, поклавши все те незначне, що ми маємо, на вівтар. Безсумнівно, Бог милостивий до нас і робить набагато більше для нас тепер, хоча нам важко навіть уявити, як Він міг зробити більше, ніж це представлено [184] в дарі Його Сина. Можемо бути впевнені, що Той, Хто не змінюється, далі любить нас, далі є за нас і використовуватиме Свою силу, щоб усе сприяло нашому найвищому духовному благополуччю та остаточному осягненні нами місця в Новому Створінні, якщо ми перебуватимемо в Ньому у вірі, любові та слухняності серця, якими б слабкими та недосконалими не були наші найкращі зусилля контролювати плоть. Будьмо певні, що, даючи нам Свого Сина і, таким чином, відкриваючи нам шлях, щоб стати учасниками Його поклику до Нового Створіння, Господь у Христі забезпечив усі наші потреби, які можуть виникнути. У Ньому Він щедро дарував дав нам усе.
Чи може хтось думає, що Закон засудить нас без огляду на Бога? Однак подумаймо про те, що саме Бог засудив нас за Своїм Законом; і що той самий Бог, Який засудив нас як Великий Суддя, тепер проголосив про наше виправдання – проголосив, що “в усім, у чому ви не могли виправдатись Законом… виправдовується кожен віруючий” Його благодаттю, через Ісуса Христа, нашого Господа. Перед обличчям такого факту “хто оскаржувати буде Божих вибранців”, яким Він так благоволить? Хто міг би засудити нас через ненавмисні слабкості чи вади? Таким ми би відповіли: Христос помер, потім встав знову, вознісся на висоту як наш представник і приписав на нашу користь достатність Своєї заслуги, покриваючи всі наші вади (Рим. 8: 34).
То невже хтось і далі наполягатиме, що й справді щось може втрутитися, аби відлучити нас від Божої любові або від Христа та Його любові й милосердя; і що, таким чином, ми можемо бути надані самі собі і зазнати краху нашої віри та нашого майбутнього в справі Нового Створіння? Ми відповідаємо: – Навпаки, Христос має велику любов до нас, інакше Він не відкупив би нас. Кожний Його крок був повний любові, і ми не повинні дозволити, аби щось відокремило нас від цієї любові. І якщо на нас приходять скорботи, то ми повинні дозволити їм наблизити нас до Господа, бо тільки Він один може допомогти нам. Якщо нас спіткає лихо, чи переслідування, чи голод, чи злидні, чи якась інша біда, то хіба через страх перед цим зникне наша любов до Господа, і хіба ми зречемося Його імені [185] та Його справи і більше не йтимемо по Його слідах, вибираючи радше якийсь легший шлях у житті? Ні, саме завдяки таким випробуванням ми маємо розвинутися як переможці. Та хіба б ми могли бути названі переможцями, якби не було що перемагати – якби весь шлях був гладким і без жодного незручного підйому? Ми одержали Божі милості та благословення, і тепер Він випробовує нас, щоб побачити, наскільки ми гідні перебувати в Його любові та милостях. Він бажає, щоб ми перебували в них, і приготував для цього усе необхідне, але Він не буде примушувати нашу волю. Я переконаний, я впевнений, що ми рішуче налаштовані, щоб ніщо не відокремило нас від Божої любові, виявленої у Христі, – ані страх смерті, ані любов до життя; і що жодне з інших Божих створінь не заслонить і не відверне від нас Божої ласки – ні ангели, ні начальства, ні сили, вже створені або ті, які коли-небудь будуть створені. У всьому цьому ми більше, ніж просто переможці, – ми прийняті як сини Бога на божественному рівні через Того, Хто полюбив нас.
“ЧИНИТИ МІЦНИМ СВОЄ ПОКЛИКАННЯ ТА ВИБРАННЯ”
(2 Петр. 1: 10, 11)
“Тому, браття, тим більше дбайте чинити міцним своє покликання та вибрання, бо, роблячи так, ви ніколи не спіткнетесь. [Робіть те, що згадувалось раніше, а саме: виявляйте старанність, покажіть у вашій вірі чесноту, пізнання, стриманість, терпеливість, благочестя, братерство, любов. Якщо це у вас є і примножиться, ви не будете ні безплідними, ні лінивими]. Бо щедро відкриється вам вхід до вічного Царства Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа”.
У цьому обранні, як бачимо, важливі кроки належать Богу; а саме: (1) Передбачення мати таке Нове Створіння; (2) Запрошення деяким розвинути необхідний характер; (3) Влаштування справ таким чином, щоб запрошені могли досягти прийнятного рівня, відповідно до поклику.
З іншого боку, ті, що стають обраними, повинні зробити важливі кроки: (1) Покликані, тобто ті, для кого були зроблені всі ці приготування та заходи, повинні прийняти поклик – вчинити повне посвячення. (2) Вони [186] повинні настільки пройнятися духом свого поклику і настільки бути вдячними за свої благословення, щоб з ревністю підпорядкуватись умовам і обмеженням, пов’язаним з ним.
Ми вже бачили, що такими умовами та обмеженнями є, коротко кажучи, подібність серця до Божого дорогого Сина. Однак, аналізуючи цю подібність детальніше, ми виявляємо, що це означає (як на це звертає увагу апостол Петро), що ми повинні мати плоди духа святості. Бог святий, і вибрані повинні мати Його дух, Його схильність любити праведність і протистояти беззаконню. Апостол у вищезгаданому вірші показує різні елементи цього святого Духа Бога і вказує на факт, що ми не досягаємо Його досконалої подоби (досконалості любові) на початку нашого шляху. Це, скоріше, знак, або критерій, який вказує на кінець шляху. Любов, як загальний вираз, охоплює всі ці елементи характеру, які насправді є складовими любові. Лагідність, м’якість, братерська доброта, побожність – усе це елементи любові.
Хтось припустив, що цим плодам духа Бога можна дати наступні визначення, і ми з цим щиро погоджуємось:
(1) Радість – Любов, що радіє.
(2) Мир – Любов у спокої.
(3) Довготерпіння – Любов довготривала.
(4) Лагідність – Любов у спілкуванні.
(5) Доброта – Любов у дії.
(6) Віра – Любов на життєвому полі битви.
(7) Покора – Любов у смиренні.
(8) Стриманість (поміркованість) – Любов у вихованні.
Коли ми розпочали свій забіг, давши на нього згоду, оскільки Бог виправдав нас Своєю благодаттю і запросив взяти участь у цих змаганнях по нагороду високого поклику Нового Створіння, ми, перш за все, сказали: – Ми відкладемо вбік тягарі та перешкоди земних амбіцій, посвятивши нашу волю Господу та постановивши, що це єдине, що ми робитимемо, а саме: шукатимемо і завдяки благодаті Господа досягнемо благословень, до яких Він нас покликав. У той же час ми вирішили, що скинемо, наскільки [187] зможемо, усі гріхи, які напосідали на нас, якими б вони не були (чи такі ж, як і в інших на цих перегонах, чи ні), і будемо сумлінно бігти в цьому забігу по велику нагороду.
Початок цього забігу відповідає нашому посвяченню. Таким був початок. Ми посвятилися Господу, щоб нас контролював Його дух любові; але ми зрозуміли, що через гріхопадіння нам, на жаль, не вистачає тих елементів характеру, які б схвалив Отець. Однак ми біжимо й наполегливо намагаємось досягти цієї подібності характером до Його Сина, яка є Його волею для нас і умовою нашої спільності з Ним. У цьому відношенні ми відрізняємося від нашого Господа, тому що Він, будучи досконалим, не міг крок за кроком чи ступінь за ступенем розвиватись у любові. Він був наповнений цим духом від самого початку – був біля мети від самого початку. Його випробування полягало в тому, щоб встановити, чи буде Він вірно стояти біля цієї мети досконалої любові до Бога, до Свого народу й до Своїх ворогів. Нам, однак, потрібно бігти, докладати зусилля, щоб досягти цієї мети.
Ми могли б розділити забіг на чотири чверті і сказати, що в першій чверті ми сприймаємо любов як божественну вимогу і прагнемо її здобути, хоча можемо її усвідомлювати лише з погляду обов’язку. Ми відчуваємо до Бога любов як обов’язок, тому що Він, наш Творець, має право вимагати нашого послуху, нашої любові, нашої відданості. Любов до нашого Господа Ісуса – це також обов’язок, тому що Він полюбив нас, і ми по справедливості повинні любити Його у відповідь. Ми повинні мати також обов’язкову любов до наших ближніх, тому що усвідомлюємо, що такою є Божа воля.
Друга чверть забігу веде нас трохи далі, трохи ближче до “мети”, так що речі, які ми спочатку прагнули зробити з любові-обов’язку, ми поступово починаємо розуміти й цінувати, а не сприймати лише як обов’язок. Відтоді ми бачимо, що речі, які Бог наказує нам як право і обов’язок, є добрими речами; що найблагородніші принципи, про які ми маємо якесь уявлення, ототожнюються зі Справедливістю, Любов’ю та Мудрістю, які Господь наказує та встановлює для нас і які з того часу ми починаємо цінувати. Ми починаємо любити Бога не [188] лише тому, що це наш обов’язок перед нашим Творцем, але крім того й перш за все тому, що ми бачимо, що Він володіє тими величними складовими характеру, які хоче бачити в нас і які є уособленням усякої благодаті й доброти. Ті, хто досягає цієї позначки у дві чверті, люблять Господа не лише тому, що Він перший полюбив нас і що наш обов’язок – любити Його у відповідь, а тому, що зараз очі нашого розуміння відкрилися достатньо широко, щоб ми могли бачити дещо зі славетної величі Його характеру, дещо з довжини й ширини, висоти й глибини Справедливості, Мудрості, Любові та Сили нашого Творця.
Позначку третьої чверті в цьому забігу ми назвемо любов’ю до братів. З самого початку ми визнаємо любов-обов’язок до братів, як і до Отця, – тільки меншою мірою, тому що брати зробили для нас менше; і ми визнали їх головним чином тому, що такою була воля Отця. Але коли ми поступово почали розуміти принципи праведності, цінувати Отця й побачили, що Сам Отець любить нас, незважаючи на наші ненавмисні вади, наші серця почали сприймати братів ширше і глибше. Ми все більше й більше здатні не помічати їхніх ненавмисних недосконалостей, вад та помилок, коли бачимо в них докази сердечного бажання йти слідами Ісуса, згідно з принципами божественного характеру. Любов до братів стала чітко помітною в наших життєвих обставинах. Але, на жаль! Багато хто з поміж дорогого Господнього народу, очевидно, ще не досяг цієї третьої чверті на дистанції по нагороду нашого високого поклику. Існує велика потреба в розвитку братньої доброти, довготерпіння, терпеливості, які прищеплює Святе Письмо і які обов’язково підлягають випробуванню та перевірці в більшій мірі у відносинах з братами, ніж з Отцем і нашим Господом. Ми можемо бачити досконалість Отця й Сина і те, що в Них немає ніяких недоліків; ми можемо усвідомити Їхню великодушність до нас і наші власні вади перед Ними, але коли ми дивимося на братів, ми бачимо в одного – один недолік, в іншого – інший; [189] і, на жаль, тоді існує надто велика спокуса сказати братові: “Дай я витягну порошину тобі з ока” – замість того, щоб усвідомити, що таке бажання витягувати, придиратись і вишукувати вади в братів є доказом, що в нас все ще є велика колода нетерпіння та нелюбові, з якою потрібно боротись. Коли ми наближаємось до позначки третьої чверті шляху, ми поступово витягуємо колоду з власних очей – починаємо бачити власні вади і все більше й більше цінуємо багатство благодаті нашого Господа до нас. Вплив цього на наше серце виробляє в нас більшу міру духа смирення, терпеливості та лагідності до всіх, а це, знову ж таки, дозволить нам не помічати або приховувати безліч гріхів, безліч недосконалостей братів, доки ми усвідомлюємо, що вони дійсно брати, – доки вони вірять у дорогоцінну кров та прагнуть бігти в тому самому забігу по ту саму нагороду.
Четвертою, або останньою чвертю нашого шляху є Досконала Любов – до Бога, до наших братів, до всіх людей. І це те, до чого ми всі повинні щиро прагнути, і то якомога швидше. Ми не повинні затримуватись на тій чи іншій чверті шляху, а бігти далі терпляче, наполегливо, енергійно. У певному сенсі ми не повинні “любити світу, ні того, що у світі”, але в певному сенсі ми також повинні “доки маємо час, усім робити добро, а найбільше одновірним”, любити їх (Гал. 6: 10) – мати любов, яка включає навіть наших ворогів. Ця любов не анулює і не применшує нашої любові до Отця і принципів Його характеру, а також нашої любові до братів. Вона посилює її і, посилюючи, дозволяє нам в любові охопити доброзичливістю та співчуттям все бідне створіння, яке стогне, мучиться від болю та чекає на з’явлення синів Бога. “Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас”, – заповідає Учитель. І доки ми не досягнемо цього ступеня любові – любові навіть до ворогів, – ми ні на мить не повинні подумати, що вже досягли тієї мети, яку Господь встановив для нас як Своїх послідовників. [190] Доки ми не досягнемо цього становища, ми не станемо копіями дорогого Божого Сина.
Ми повинні досягти цієї вершини любові, перш ніж зможемо вважатися гідними місця в Новому Створінні, і не повинні очікувати, що кожен із Господніх послідовників досягне цієї мети саме в мить смерті. Навпаки. Ми повинні сподіватися досягти цього якнайшвидше в нашому християнському житті, а потім пам’ятати слова апостола: “Усе зробивши, стояти” (Еф. 6: 13 – Кул.). Нам потрібні випробування любові після того, як ми досягли мети; і наші кроки біля мети – прагнення триматись цієї мети, тобто критерію в нашому житті – дуже зміцнять наш характер. Саме в цьому наші випробування відповідатимуть випробуванням нашого Господа. Бо хоча Йому не потрібно було бігти, щоб досягти мети, однак Йому потрібно було вести добру боротьбу віри, знаходячись біля мети, щоб не відхилитись від неї, щоб не бути переможеним різними напастями з боку світу та противника. “Я женусь до мети”, – каже апостол. І так само кожен із нас повинен міцно триматися цієї мети після того, як її досягне, і пильнувати, щоб у всіх випробуваннях, які Господь дозволяє на нас, Він визнав нас переможцями – не завдяки нашим власним силам, а завдяки допомозі нашого Відкупителя.
Напасті обов’язково прийдуть на нас, щоб відвернути від досконалої любові до Отця, щоб змусити нас погодитися на трохи меншу пошану й слухняність, ніж та, яка Йому належна. Спокуси прийдуть до нас і по відношенні до братів, переконуючи, що ми не повинні дозволяти любові до братів покривати безліч недоліків, – пропонуючи сердитися на тих, кого ми навчилися любити й цінувати і слабкостям яких навчилися співчувати. Напасті прийдуть на нас і по відношенні до наших ворогів після того, як ми навчилися любити їх, переконуючи, що бувають винятки і наша великодушність щодо них повинна мати межі. Блаженні ми, якщо в цих спокусах ми міцно триматимемось мети, намагаючись утримати те становище, якого ми вже досягли, – змагаючись добрим змагом віри, [191] міцно тримаючись вічного життя, яке вважається нашим через Ісуса.
“ЗНАЮЧИ ПРО ВАШЕ ОБРАННЯ”
“Знаючи, Богом улюблені браття, про ваше обрання. Бо наша Євангелія не була для вас тільки у слові, а й у силі, і в Дусі святім, і з великим упевненням” (1 Сол. 1: 4, 5).
В іншому місці ми вже вказували на знаки, на докази того, що ми є дітьми Бога, а саме: на наше зачаття святим Духом, наше запечатання, наше оживлення.* Не будемо повторюватися тут, а лише звернемо в загальних рисах увагу на факт, що той, хто бере участь у цьому обранні, має різні докази, які можуть бути помічені не лише ним самим, але й згодом “братами”, з якими він спілкується. У цьому обранні є сила і послання. Цим посланням обрання, цим покликом, цим “словом” є не тільки Євангеліє, добра новина для вибраного класу, а ще щось більше: це – сила Бога, яка діє в них, щоб хотіти і чинити Його добру волю. Вона приносить вибраним святий Дух і велику впевненість, а вони, у свою чергу, готові за будь-яку ціну проголошувати Слово Господа.
* Том V, розд. ix.
Відносно цього обраного класу Нового Створіння апостол пише колосянам (3: 12-14), говорячи, що такі повинні відкинути старе сприйняття речей і зодягнутись у нове, яке б визнавало членів обраного класу не за національністю, не за віросповіданням, а визнавало усіх у Христі (і тільки таких) як обране Нове Створіння. Він каже: “Отож, зодягніться, як Божі вибранці, святі та улюблені, у щире милосердя, добротливість, покору, лагідність, довготерпіння. Терпіть один одного, і прощайте собі, коли мав хто на кого оскарження. Як і Христос вам простив, робіть так і ви! А над усім тим [досягнутим] – зодягніться в любов, що вона – союз досконалості!”.
Наш Господь, говорячи про вибрану Церкву в цілому, натякає, що на неї мають прийти різні випробування й труднощі, [192] і, здається, має на увазі, що вони будуть посилюватись з наближенням кінця цього Євангельського віку і будуть дозволені до такої міри, що зведуть всіх, крім “[особливо] вибраних” (Мт. 24: 24).*
* Див. том. IV, розд. xii.
У цьому є підбадьорення: воно не означає, що “[особливо] вибрані” матимуть вищі розумові здібності, щоб спромогтися розпізнати різноманітні тонкощі противника в цей лихий день; воно також не означає, що вони досягнуть досконалості в контролюванні своїх глиняних посудин і не зможуть помилятися. Ні, радше воно означає, що тим, хто в Христі, буде надано достатньо благодаті, достатньо мудрості, достатньо допомоги в часі потреби. Яка втіха в цьому для усіх, хто знайшов притулок у надії, виставленій перед нами в Євангелії! Яку довіру дає нам відчуття того, що наш якір знаходиться за завісою – у Христі! Таке призначення зміцнює і утішає, як сказав апостол: “Вибрав у Ньому Він нас перше заложення світу, щоб були [остаточно] перед Ним ми святі й непорочні, у любові, призначивши наперед, щоб нас усиновити для Себе Ісусом Христом, за вподобанням волі Своєї… для урядження виповнення часів, щоб усе об єднати в Христі – що на небі, і що на землі. У Нім, що в Нім стали ми й спадкоємцями, бувши призначені наперед постановою Того, Хто все чинить за радою волі Своєї, щоб на хвалу Його слави були ми [Нове Створення], що перше надіялись на Христа” (Еф. 1: 4-12).
“ЧЕРЕЗ ВЕЛИКІ УТИСКИ ТРЕБА НАМ ВХОДИТИ У БОЖЕ ЦАРСТВО”
Необхідність зусиль і долання в будові характеру, яку Бог долучив до покликання “[особливо] вибраного” Нового Створіння, не позбавлена аналогій у природі. В якості ілюстрації звернімо увагу на наступне:
“Розповідають про чоловіка, який хотів додати до своєї колекції [193] комах імператорського метелика. Йому поталанило здобути кокон, який він підвісив у своїй бібліотеці на всю зиму. Навесні він побачив, що метелик намагається вибратись назовні. Отвір був таким маленьким, і метелик так безнадійно, як здавалося, змагався з міцним волокном, що чоловік вирішив ножицями вирізати більший отвір. І справді, назовні з’явився великий гарний метелик, але він так і не злетів. Пізніше хтось сказав йому, що боротьба для метелика була потрібною, аби змусити речовини з тіла комахи проникнути у її великі крила. Врятувати його від боротьби було помилковою добротою. Ці зусилля мали стати порятунком для метелика. Мораль цього очевидна. Боротьба, яку люди змушені вести, щоб здобути дочасні блага, розвиває характер, оскільки він не зміг би розвинутися без неї. Добре було б добиватися так само і духовного збагачення”.
Ми вже зазначали*, що Святе Письмо найбільш чітко викладає доктрину “вільної благодаті”, яка буде велично запроваджена, як тільки вибрані будуть укомплектовані – прославлені. Протягом Тисячоліття вони (“Насіння Авраама”) благословлятимуть усі роди землі найбільш повними можливостями для здобуття досконалого характеру, повної реституції та вічного життя.
* Том. I, с. 96.
Наступний Розділ 5: Організація Нового Створіння