Вітаємо вас на сайті Дослідників Біблії.

 ПІДСТАВА НАШОГО ВИПРАВДАННЯ

[Стаття, подана нижче є відтворенням викладу, виголошеного братом Раймондом Г. Джолі (нашим редактором в 1950-1979 роках) на конвенції в Ньюпорті в червні 1916 р. Аби не порушити в статті характеру викладу подаємо його майже дослівно, оперуючись на записи, які знаходяться в книжці під назвою „Пам'ятні записи з конвенції Дослідників Святого Письма з 1916 p." cтop101-105. Коментарі, які взято в квадратні дужки подано як пояснення. Просимо, щоб читачі пам'ятали в процесі читання, як та проповідь була сприйнята слухачами і який настрій панував на конвенції в 1916 p.]

Відомий французький митець Франсуа Міл'є, одного разу перебував в скрутному становищі. З невеликої суми, яку мав, біля 20 центів призначив на полотно, 20 на фарби та пензлі, і при їх допомозі намалював один з найпрекрасніших творів світового малярства — картину названу „Ангел", за котру недавно заплачено В Нью-Йорку суму 200 000 доларів.

В чому полягав секрет того прекрасного твору мистецтва? Чи то зробили ужиті фарби? А може пензлі? Ні, секрет полягав на сумлінному ставленні митця до праці.

В даний час, дорогі приятелі, наш Великий Пастир створив своїм вівцям можливість брати участь в чудесній учті на тій конвенції. І спос­терігає як кормляться вівці. Без сумніву деякі отримають більше благословенство ніж інші. Чому? Бо наші характери як полотно, Слово Боже є фарбою, а Його передбачливе керівниц­тво та періоди нашої сполуки з Ним, приватне або ж в спільноті братерській з іншими, є як ті пензлі, за допомогою котрих Слово Його правди використовується до наших характерів, перетво­рюючи нас завдяки тому в твори, в яких Він знаходить приємність. Отже та конвенція є одним з тих пензлів, котрі, якщо будуть властиво вжиті, допоможуть вдосконалити наші характери.

А в чому ж буде полягати секрет того твору мистецтва? Не буде то справою полотна (недокінченого характеру), ані фарби (незастосованого Слова Божого), ані також пензлів (напри­клад, даної конвенції), а лиш турботливою пиль­ністю з нашого боку — бо ми є митцями, котрі випрацьовують своє власне спасіння. Старанно застосуймо до наших характерів ті правди, які ми пізнали на тій конвенції.

Бог дав нам прекрасний нарис своєї правди, над котрою будемо роздумувати на протязі найближчої години. Існують різні погляди стосовно підстави нашого виправдання. Деякі твердять, що стали виправдані через свої вчинки, і не має значення, що провадять шинок, якщо тільки прибутки призначають на будову церков або лікарень. Ті люди вірять, що Бог їм пробачить, якщо віднесуть гроші ксьондзу або відбудуть якусь покуту. Часто чуємо таку думку: „Я є такий же добрий як кожний інший пересічний чоловік. Думаю, що піду до неба так само, як і пан такий, а такий". Так багато людей вважає себе виправ­даними завдяки вчинкам.

Інші прочитали в Біблії про виправдання з віри і нічого більше не розуміють. Це є часто люди, котрі „стали навернені", потискаючи руку якогось проповідника Білла Санді дивуються чому перед ними не відкривають брами небес. Деякі чекають аж до моменту, коли знайдуться на смертельному одрі, щоб тоді приспішувані почуттям прекрасної віри(?) — могти сказати: „Господи, Господи". В той спосіб відчувають, що стали врятовані від чогось страшного, і засипа­ють з думкою, що пробудяться на небі.

Є й такі, котрі вірять, що виправдати може кров Христа. Але є також і такі, котрі твердять, що смерть Христа була фарсом, що Він був не­смертельним і не міг померти, і що то є власне той воскреслий Христос, котрий виправдовує нас завдяки своєму прикладові. Визнавці християнських знань вмовляють нам навіть, що воскресіння Христа наступило для того, щоб довести, що людина не може померти, поскільки „речі не є такими, якими видаються", що Його воскресіння з доказом розуму перемагаючого матерію.

Існує ще інший клас людей, котрі дотриму­ються думки, що виправдання є цілком справою Божої ласки. Багато засвідчує, що Бог є таким добрим, що вибавить навіть поган, які залишаються в стані ігнорування. Унівесалісти твердять, що Божа ласка дійде до всіх, що навіть диявол буде спасений.

П'ЯТИСКЛАДНИКОВА ПІДСТАВА

Розум упавшої людини став так обмежений, що не може зауважити за один раз більше ніж один зарис чудового плану Божого. В той час коли є п'ять передумов, з яких складається підстава для виправдання. Яким же немудрим є вибирати одну з них і впиратись, що здобуто цілість. Так як страус думає, що повністю сховався перед мисливцями, коли сховав голову в пісок, так і людські істоти, подібно як страуси, дума­ють, що в стані сховати свої гріхи прийнявши лише одну передумову, в той час коли, аби закрити свої гріхи перед взором Єгови потрібно прийняти цілу підставу виправдання. Отже,с поперше, ми є виправдані на основі ласки Божої, по-друге — завдяки крові Христа, по-тре­тє — через Його воскресіння, по-четверте — через віру, по-п'яте — через вчинки.

1. Ласка Божа

Перш за все наше виправдання є справою вільної ласки Божої. Це є також першою передумовою нашого виправдання. Деградована людсь­ка раса становить клас злочинців, котрі знаходяться під справедливим вироком смерті. Якщо для них існує якесь майбутнє вибавлення, якесь вибачення гріхів, виправдання до життя, то мусить воно бути складене на рахунок особистої ласкавої Божої постанови. Читаємо, що „з'явилась Божа благодать, що спасає всіх людей" (Тит. 2:11) „Він нас спас не з діл праведности, що ми їх учинили були, а з Своєї милости... Щоб ми виправдались Його благодаттю, стали спадкоє­мцями за надією на вічне життя" (Тит. 3:5,7)

Ласка Божа пропонує вибавлення всьому людству, а особливо є запропонована Церкві. До нас належить „таке велике спасіння" (Євр. 2:3). Його ласка приготувала для нас [в перспективі Малого Стада — Ред.] не тільки життя вічне, але також і безсмертя, Божу природу і станови­ще на Господньому троні, як Його Невісти. Бог створив людину з нічого, але своє чудесне нове створіння створив з чогось гіршого ніж нічого. Коли приглядаюсь до самого себе, а потім до чудесної Божої нагороди приготованої для мене, то задумуюсь, в який спосіб зможу коли-небудь її здобути. Але коли звертаю свій погляд на Ісуса як мого Вождя, то задумуюсь як би мені то могло не вдатись. Навіть наше відкуплення через Христа довершилось завдяки ласці Божій: „Але дарма виправдовуються Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі, що Його Бог дав у жертву примирення в крові Його через віру, щоб виявити свою правду через відпущення давніше вчинених гріхів" (Рим. 3:24,25).

2. Кров Христа

Отже бачимо, що Ісус є нашим ублаганням, нашою ублагальнею і що ласка Божа встановила „кров Його" підставою нашого виправдання. „Тож тим більше спасемося Ним від гніву тепер, коли кров'ю Його ми виправдані" (Рим. 5:9). І надалі то є ласкою Божою, бо Ісус зміг „за благодаттю Божою смерть скуштувати за всіх" (Євр. 2:9)   кров Ісуса Христа, Його Сина, очищує нас від усякого гріха" (1 Ів. 1:7; див. також Євр. 9:14,15)

Старий Заповіт є переповнений типами, тінями і алегоріями, які показують в образах, як наше виправдання походить від Отця через Сина, бо всі речі походять від Отця, але через Сина (1 Кор. 8:6). Коли людина вперше собі усвідомила відсунення від Бога, то старалась прикритись зв'язаними фіговими листками. Це зображує зусилля людини, виправдатись через власні учинки. Але Бог не міг визнати людські вчинки, хоча б і найкращі, за підставу виправ­дання, і для того „зробив Господь...одежу шкуряну — і зодягнув їх" (Бут. 3:21). В той спосіб Бог виявив ласку щодо злочинної раси. Була також і проілюстрована необхідність смерті і пролиття крові, аби дати людині прикриття.

Виправдання сплоджених з духа, представле­не через те саме прикриття, стало проілюстро­ване в покривалі святині, зробленому з козиної вовни, шкір тахашевих (борсукових), шкір бара­нячих пофарбованих начервоно і котрі були отримані через пролиття крові. [Покривало зроб­лене зі шкір борсукових (тахашевих) виразно видиме для тих, котрі знаходились в стані, в типі представляє клас Христовий, так як його бачив світ, тобто як щось відразливе, непривабливе, Е4, стор. 344 - Ред.]

Подібно Бог відмовив приняти жертву Каїна, котра складалась з „плодів землі", котрі він сам виростив на городі (яка представляє людські зусилля виправдати самого себе через жертвування Богові своїх добрих вчинків, без визнання потреби викупу і пролиття крові). Бог прийняв натомість жертву Авеля. оскільки вказувала на конечність відібрання життя і пролиття крові, аби віднайти гармонію і сполуку між людиною та Богом.

Факт, що виправдання людини до життя є повністю узалежнене від ласки Божої, котра діє через смерть Ісуса, показаний також в Божому поступуванні щодо Ізраїльтян на пустині. Напри­клад, манна, яка підтримувала життя, не була творивом людським, а даром Божим. Вона похо­дила з неба і представляла Христа, як то виясняє 6 розділ Євангелії Івана, а особливо вірш 51: „Я — хліб живий, що з неба зійшов: коли хто споживатиме хліб цей, той повік буде жити. А хліб, що дам Я, то тіло Моє, яке Я за життя світові дам". Життя світа буде напевне хвалеб­ним результатом!

Як пам'ятаєте Мойсей вдарив в скелю і Бог вчинив так, що потекла з неї вода, котра при­несла освіження народові. Читаємо, що потік води, який полився зі скелі товаришив Ізраїль­тянам під час всієї їхньої подорожі по пустині — або ж той потік набирав напрямку, котрий вибирали підчас свого сорокарічного перебування на пустині, і завдяки тому зміцнював їх, аж дійшли до обіцяної землі. Святий Павло виясняє, що скеля представляє Христа (1 Кор. 10:4): „пили всі той самий духовий напій, бо пили (образно) від духовної скелі, що йшла вслід за ними, а та скеля — був Христос!"

Без Божої ласки, яка діяла за посередниц­твом скелі, в котру вдарив Мойсей (яка пред­ставляє Христа) люд загинув би на пустині. Що за прекрасний образ, котрий показує необхідність засудження Ісуса на смерть, аби вода життя могла бути пожертвувана людству! Мойсей вдарив в скелю два рази, тим самим ілюструючи клас, котрий грішив свідомо, знову розпинаючи Сина Божого (Євр. 6:6) вимушуючи Його поновне розп'яття, аби члени того класу могли спастись. Оскільки Христос „уже більш не вми­рає" (Рим. 6:9) і „вже за гріхи не знаходиться жертви" (Євр. 10:26), тому грішник, який добро­вільно допускається до гріха не є вже більше прикритий ласкою і мусить вмерти, оскільки не зміг зберегти для себе уділ в обіцяній землі вічного відпочинку — це стало в певній мірі образно показане через Мойсея, котрий вмер самотньо на гористому узвишші Нево, маючи перед очима панораму обіцяної землі, до котрої не мав ніколи ввійти через гріх вчинений проти Бога. Якої помічної лекції вчить нас тим самим Мойсей! Як же уважно (розглядаючись довкола) ми повинні поступати!

Перш ніж підемо далі мусимо розглянути ще один образ, котрий представляє виправдання дане нам завдяки Христовій крові. В 21 розділі 4 Мойс. читаємо про вогняних зміїв, котрі представляють гріх — „жало ж смерті — то гріх" (1 Кор. 15:56). Так як укус змії був смертельним, так подібно жало гріху принесло смерть роду людському. Бог наказав Мойсееві, аби зробив "змія мідяного" і виставив його на жердині, так, щоб ті котрі з вірою будуть дивитись на змія, могли жити.

Христос виясняє, що змій представляє Його самого, а дерев'яний стовп є образом хреста: „І, як Мойсей підніс змія в пустині, так мусить піднесений бути Син Людський" (їв. 3:14). Але чому Бог не наказав Мойсеєві, аби повісив на стовпі мідяного тельця, чи барана, щоб представ­ляв Христа? Чому мусів послужитись змієм, символом гріха, аби представляв того, хто був безгрішний? Віримо, що Бог представив в той спосіб велику правду про те, що „Того, Хто не відав гріха, Він учинив за нас гріхом [жертвою за гріх]" (2 Кор. 5:21).

Тому змій представляв Христа, котрий пла­тить кару грішника, невинний терпів за винного. Але для чого був то змій мідний (латунний)?

Чому не золотий або срібний? Віримо, що для того, аби показати, що викуп не мусить бути ані Божий, ані ангельський — лиш власне людський, мідь бо -ж — як знаєте — є символом людської природи. Який же прекрасний знаходимо тут образ пролиття крові невинного Відкупителя за покусаний гріхом світ, аби люди могли мати повернене життя! О так, ми є виправдані через Його кров, без котрої ми не могли б мати жодної надії!

3. Воскресіння нашого Господа

Дяка Богові, що не маємо мертвого Спасителя! Христос „воскрес для виправдання нашого" (Рим. 4:25). Його воскресіння становить третю передумову підстави нашого виправдання. А чи не вистарчило б, щоб Христос помер за наші гріхи як істота людська? Для чого було конеч­ним, аби для нашого виправдання воскрес як нове створіння?

Припустімо, для ілюстрації, що один з моїх приятелів потрапив в руки мексиканського уряду. Складаю прохання про його звільнення і дізна­юсь, що мій приятель буде звільнений, якщо я зможу заплатити мексиканському урядові викуп в розмірі тисячі доларів. їду в Колорадо, взявши зі собою кирку і лопату, аби викопати торбу з ти­сячею доларів, котру для безпеки попередньо закопав в горах. По виснажливій праці знаходжу її і дуже тішусь, що нарешті здобув необхідну суму, потрібну на викуп мого приятеля. Тоді раптово мене заскочила лавина — один з її валунів вдаряє в мене і забиває на місці. На протязі наступних років мій приятель залишається в'язнем в руках ворога, хоча гроші призначені на його викуп, приготовані з тією метою, спокійно знаходяться в руці його мертвого рятівника, а оскільки не можуть бути використані, то є безкорисними. Так і тут. Чи мертвий Спаситель міг би використати свою викупну ціну перед троном справедливості на користь людства? Як міг би відкрити темницю і попровадити чоловіка до досконалості (до повного визволення)? Хрис­тос мусів воскреснути для нашого виправдання. „Тому може Він завжди й спасати тих, хто через Нього до Бога приходить, бо Він завжди живий, щоб за нас заступитись" (Євр. 7:25).

То, що Христос був збуджений з метою нашого виправдання є представлено в розпо­рядженнях, котрі стосувались Скинії. Люд не отримав благословенства, як був забитий лише телець. Первосвященик мусів зайти за другу заслону, представити кров перед трон справед­ливості, а потім вийти, аби благословити. Кров бичка (яка представляє заслугу людської жертви Ісуса) не була застосована за цілий народ, але за Аарона (Лев. 16:11). Подібно Христос воскрес для нашого виправдання, і для нас став перед лицем Божим.

Ми [тогочасні майбутні члени Малого Стада - Ред.] в даний момент маємо привілей скла­дання жертви, представленої в козлі Господнь­ому. Первосвященик застосовував кров козла „за гріх, що належить народові" (Лев. 16:15), але люд не отримав благословенства, доки первосвященик не вийшов назовні по застосуванні крові і тоді поблагословив йому (Лев. 9:22,23). Так само Ісаак, насіння Авраамове, був піднесений з жертовника, аби за його посередництвом і з його насіння могли отримати благословення народи землі. Подібно і Йосипа було витягнуто з глибо­кої безводної криниці, аби міг врятувати свою родину і весь єгипетський народ від смерті. Христа було піднесено з його жертівника і з бе­зодні смерті, аби міг благословити всі народи світа — не тільки своїх домівників, але всіх людей на світі — все людство, котре живе тепер в єгипетській темноті. О як ми є вдячні, що Христос воскрес для нашого виправдання!

4. Віра

Ми вже вказали, що грішна раса не могла б виправдати себе перед Богом через вчинки. Для того бачимо, що якщо людина хотіла б бути справедливою в очах Божих, то мусить то доко­нати витягнувши руку віри і вхопившись умов, які ділають для нашого добра і приготовані самим Богом. „Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився" (Ефес. 2:8,9). „Через це з віри, щоб було з милости, щоб обітниця певна була всім нащадкам" (Рим. 4:16). Прочитайте цілий четвертий розділ Послання до Римлян і зверніть увагу на невдачі вчинків людини і пре­красний тріумф людської віри в діло Боже розпо­чате на користь людини. Висновок виражено до Рим. 5:1: „Отож, виправдавшись вірою, майте мир з Богом через Господа нашого Ісуса Христа". „Отож ми визнаємо, що людина виправдовується вірою. — без діл Закону". "Тому то Закон виховником був до Христа, щоб нам виправдатись вірою" (Гал. 3:24).

Хоча світ буде змушений практикувати віру, аби отримати реституцію, то однак Церква є вип­равдана з віри в додатковому значенні, тобто ми не отримали актуальної, а єдино пораховану реституцію з віри. Божа Ласка може відкрити дорогу, яка провадить до нашого виправдання через кров і воскресіння Ісуса, але якщо ми в то не віримо, то як можемо бути виправдані в очах Божих? Ми також мусимо виконати свою части­ну, мусимо практикувати віру в Божу гарантію нашого відкуплення.

Світ не буде змушений мати таку глибоку віру як Церква, тому що в наступному віці ласка Божа буде в цілості виявлювана в міру осягнення мети реституції всіх, котрі захочуть з неї зкористати. Церква тимчасом мусить розвинути величезну віру, аби в очах Божих через Хрис­та отримати стан порахованої досконалості, помимо факту, що є вона в стані недосконалості і в дійсності цілком не дізнає реституції тіла; і надалі перебуває в світі, котрий постійно знеохочує до чинення чогось доброго і на всілякі можливі способи противиться Богові. Реституція, яка провадить до людської досконалості є нам признана через віру, так що стоїмо перед Богом досконалими тільки через досконалість Христа, приписану нам на підставі прийняття її через віру.

Кажуть, що так розповсюджене уживання берету і тоги при врученні студентам дипломів з нагоди закінчення освітянського закладу, стало започатковане з дуже доброго приводу. Давним-давно заможні студенти здавали собі справу з того, що їх бідніші колеги відчувають певне заклопотання в зв'язку з тим, що їх не стати аби купити собі нове вбрання, в котрім могли б отримати диплом. І тому вирішено, що всі сту­денти однаково як багаті, так і бідні, повинні бути вбрані в той день в простий, недорогий стрій, який складається з чорного берету і тоги. Подібно і з нами — деякі були від природи кращі щодо тіла від інших, але Господь поставив нас всіх на одну лінію. Нас всіх одягнено і прикрито тією ж самою шатою Його справедливості — всіх нас признано за досконалих. В той спосіб деяким заощаджено заклопотання, а інших звільнено від хвалькуватості. Що то за чудесний стан!

Аби віра могла бути прийнята Богом, мусить мати три риси: по-перше, вірування або ж зро­зуміння; по-друге, довір'я або сполягання сер­цем; по-третє, активність або силу мотивації. Перша риса промінює з розуму, друга з серця, а третя з волі. Отже серце, розум і воля мусять брати участь в правдивій вірі. Прийти до Бога без віри не можливо: "Догодити ж без віри не можна. І той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є" (Євр. 11:6). Найперше ми осягаємо розумове зрозуміння, або ж віру в щось, а наступ-но розвиваємо довір'я, або ж сполягання серцем на тім. Ті дві риси нашої віри перечислено в апостольському визначенні віри: „А віра — то підстава (буквально зрозуміння) сподіваного, доказ (Діаглотт, переконання) небаченого" (Євр. 11:1).

Отже маємо тут до чиніння зі зрозумінням, котре походить з розуму, і переконанням, котре випливає з серця. Але коли затримаємось в тому місці, то не зайдемо задалеко, а наша віра буде в найкращому разі мертвою вірою. Розгляньмо то на прикладі сотника (Мат. 8:5), котрий прийшов до Христа з проханням вилікувати його слугу. Коли б йому єдино сказано, що Ісус може уздоровити (тим самим мав би зрозуміння), а потім показано інших, котрих уздоровлено і які це можуть підтвердити (тобто отримав підтверджен­ня і переконання), його віра залишалась би і на­далі мертвою якщо б не була так сильною, аби спонукати його до вставання і постійного скеру­вання кроків до самого Ісуса. Міг би тішитись зі своєї віри і переконання, але коли б його віра не була активна, уздоровлення ніколи б не наступи­ло. Не тільки розум і серце, але воля мусить бути активною, бо віра без вчинків мертва.

Подібно багато людей, які живуть в те­перішніх часах переживають пробудження (релі­гійне) і в певній мірі осягають знання розумове і оцінення Господа серцем. Деякі з них чуються так піднесено, що підскакують і кричать: „Алілуя, я спасений"! Однак вони спасенні не більше ніж той сотник з Мат. 8:5. 'Подібно як він вони мусять прийти до Ісуса. Скільки серед них є таких, котрі вважаючи себе за спасених, відда­ються Господу в посвяті? Виправдання не є цілковитим, доки не допровадить до посвяти, ані не можемо отримати ступеня цілковитого вип­равдання доки не посвятимось. Воля мусить згідно співпрацювати з нашим зрозумінням і пе­реконанням, а в противному випадку наша віра є мертва. Не будьмо з того класу, котрий співає: „Вірую, люблю, співаю і вислуховую, але сиджу і нічого не роблю". Наша віра мусить бути як зерно гірчиці, котре росте. Жодна скеля не може його втримати, тому що воно проростає через скелю.

Посійте мертве зерно і що зберете? Нічого! Подібно є з мертвою вірою.

5. Вчинки

Ми вже показали, що вчинки є необхідними для віри. Визнаючи їх за п'яту передумову нашо­го виправдання пам'ятаймо, що не виправдано нас з уваги на наші вчинки, які може звершити людина, але через діло Боже, звершуване на нашу користь. Які вчинки з нашої сторони могли б створити частину підстави нашого виправдан­ня? Єдино ті вчинки, які згідні з нашою вірою і є її результатом в тій великій справі, яку Бог звершує для нашого добра. Не для того, щоб наші вчинки мали якесь значення саме в собі, через що Бог став би хоч в найменшій мірі нашим довжником. але щоб вони стали єдино доказом правдивої віри з нашої сторони, як то ми вже вияснили. Хоча служать вони єдино доказом, який відповідає даним обставинам, а мимо того є необхідними для отримання нами виправдання, бо без учинків наша віра була б мертва, а наше виправдання на основі віри ніколи б не насту­пило. Тішмося однак, що нас не засуджувано на підставі наших недосконалих вчинків, але з уваги на віру, яку посідаємо, підтверджувальним сві­доцтвом котрої є наші вчинки, які є доказом її щирості.

Св. Яків докладно виражає повищу думку: „Отож, чи ви бачите, що людина виправдовується від діл, а не тільки від віри" (Як. 2:24). Св. Павло наголошує факт, що вчинки людини ніколи не можуть принести спасіння, але що ми стали спасенні на підставі віри в виконуване в нас діло Боже. Св. Яків цілковито з тим погоджується єдино додає, що „віра без діл — мертва" (Як. 2:20,26). Отже ми повинні також сказати, що вчинки людини є лише частиною підстави нашо­го виправдання, при умові — і тільки при умові — що становлять доказ, який підтверджує віру в Божі чини. Св. Яків ілюструє то наступним способом: „Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра? Коли ж брат чи сестра будуть нагі, і позбавлені денного покорму, а хто-небудь із вас до них скаже: „Ідіть з миром, грійтесь та їжте", та не дасть їм потрібного тілу, — що ж то поможе?" (Як. 2:14-16).

„Так само й віра, коли діл не має, — мертва в собі! Але скаже хто-небудь: „Маєш ти віру, а я маю діла; покажи мені віру свою без діл твоїх (що є неможливим), а я покажу тобі віру свою від діл моїх (що є більш рекомендоване). Чи віруєш ти, що Бог один? Добре робиш! Та й демони вірують, — і тремтять (в обох випадках показано, що віра повинна складатись не тільки зі здатності повірити, але також і з вчинків)... Авраам, отець наш, — чи він не з діл виправда­ний був, як поклав був на жертовника свого сина Ясака?" (Як. 2:17-21).

Святий Павло засвідчив, що „коли Авраам виправдався ділами, то він має похвалу, та не в Бога. Що бо Писання говорить? Увірував Авра­ам Богові, і це йому залічено в праведність" (Рим. 4:2,3). Св. Павло не заперечує тої думки, що віра мусить бути підтверджена вчинками, але показує, що самі вчинки не можуть виправдати людини перед Богом, але мусить їм товаришува­ти віра в чини, які Бог піднімає на її користь.

Святий Яків показує, що виправдання мусить бути наступне обумовлене вірою (в. 22,23): „Чи ти бачиш, що віра помогла його ділам, і вдоскона­лилась віра із діл? (Очевидно, що це бачимо!) І здійснилося Писання, що каже: „Авраам же ввірував Богові, і це йому зараховане в праведність". Як бачимо Св. Яків тут цитує ті ж вірші, що і Св. Павло. Обидва Апостоли перебувають в досконалій гармонії. З нашої точки зору віра має найважливіше значення, але мусить бути підтри­мана вчинками, які підтверджують, що вона щира і жива.

ВИПРАВДАННЯ ВЕДЕ ДО ПОСВЯТИ

Отже приходимо до висновку, що властива віра, яка практикується згідно розпоряджень приготованих для нас Богом, не задовольниться невеликою мірою виправдання, але буде активно нас попихати до осягнення цілковитого виправ­дання і посвячення. Отримання певної міри вип­равдання, а потім її не використання для заміреної мети, якою є посвята, означало б, що ми беремо благодать Божу надаремно (2 Кор.6:1). Ті, котрі отримали в теперішньому часі певну міру виправдання з віри, але не пішли далі до посвяти і виправдання в найкращому значенні того слова, мусять втратити свою міру виправдання з віри (тобто стан приписаної реституції), так аби могли отримати дійсну реституцію разом з рештою світа, бо якщо ніколи не посвятились повністю, то і далі становлять частину світа, і взяли благо­дать Божу надаремно.

То, що віра містить в собі поняття вчинків, або що цілковите виправдання означає цілковиту посвяту, тобто жертву аж до смерті людського життя, може бути представлено наступним способом. Маленька рибка живе в далекій, чорній глибині океану, їй обіцяно чудесний привілей можливість стати птахом, привілей тішитись вищим життям, свободами повітряного царства. Спочатку приймає переказану її інфор­мацію, а потім осягає певність серця, що обітни­ця є необлудна. Що ж зробить маленька рибка? Чи прийме обітницю? Чи прийме, чи не прийме — тепер вже цілковито залежить від її волі. І в кінці дає відповідь в нерішучий спосіб; „Добре хочу бути птахом" (Хочу бути ангелом і перебува­ти серед ангелів) Надходить відповідь: „Дуже добре, першою річчю, котру мусиш вчинити є посвята привілею бути рибою тепер і назавжди".

„Ой" — говорить риба — „не зможу того, зробити ніколи! Не можу зректися самої себе! Коли подумаю про всіх моїх риб'ячих приятелів! Як могла б їх покинути? А коли всі дізнаються, що маю надію стати птахом, то будуть вважати, що я здуріла і відпливуть від мене. А до того ж, не почуваюсь добре за водами океану. Думаю, що, насправді, я не хочу бути птахом". Рибка, як бачите взяла пропоновану їй ласку, або привілей, надармо і втратила все, що отримала, навіть надію на то, що коли-небудь стане птахом. Ну що ж, дорогі приятелі, не можемо бути одночасно птахом, ширяючим в небі, і рибою в воді, правда ж? [Промовець тут звертається до сплод­жених з духа - Ред.] Чи цілковито склали в жертві ви своє земне життя, включно з вашим природним уділом в реституції зі світом? Чи на підставі жертви вже учинили з Богом таке при-мир'я? Чи посвятили його? Якщо ще ні, то ви ще не вповні виправдані до життя, не сплоджені з духа і не можете народитись з духа, якщо не зробите представленого тут конкретного кроку. Віра без вчинків — мертва!

Повторімо ще раз: Господь об'являється нам, тримаючи в пригорщах безцінні дорогоцінності. Наподив прекрасні смарагди, сафіри. рубіни, гранати і діаманти, котрі чудово виблискують в проміннях сонця, задумуємось, що Господь хоче з ними зробити. Дізнаємось, що має намір подарувати їх певним людським істотам. Заду­муємось кому Він їх подарує. Коли так роздумуємо то нам на думку приходять прізвища таких людей як призидент Вільсон, Хугес, Брайн, Едісон і багато інших, котрих вважається за ч великих і гідних в тому світі, довідуємось, що небагато багатих, добрих чи мудрих того світа в той спосіб буде упривілейовано, а отримають їх в більшості люди, котрі посідають віру. Коли задумуємось далі, ким можуть бути ті люди, в кінці дізнаємось, що і ми можемо знайтись в їх числі, якщо виявимо необхідну міру віри. Не можемо повірити, що могли б отримати та­кий привілей, коли б в то не був задіяний Господь, котрий нас в тім особисто запевнив. Коли найперш зрозуміємо ту справу, а наступне відчуємо її певність, прийде час, аби порадитись власної волі.

НЕОБХІДНІСТЬ САМОМУ СЯГНУТИ ПО НЕБЕСНІ БЛАГОСЛОВЕНСТВА

Чи приймаємо Господню пропозицію? Від­повідаємо: „Так, Господи" і швидко простягаємо руки за безцінними небесними благословен-ствами. Але ось Господь відмовляє нам їх уділи­ти. Чому? Чи може змінив думку? О ні! Господь відмовляє, оскільки наші руки повні глини. Коли б віддав свої дорогоцінні камені в наші руки, котрі наповнені вже чимсь іншим, Його камені вирвались би нам з рук і не втримали б жодного. Що ж мусимо зробити? Перш за все мусимо висипати з рук глину, щоб мати можливість взяти дорогоцінності. Мусимо зректись людської природи, якщо маємо прийняти природу духову. Тоді обрахуймо кошти. Деякі так захоплені красою Божих каменів, що повністю забувають про глину і швидко випускають її з долоні, бо не має жодної вартості в порівнянні до того, що має нам до запропонування Господь. Наступне про­стягають руки з глибоким оціненням для Нього самого і Його дорогоцінних дарів.

Інші дивлячись на глину, яку мають в руках, забувають про направлення своїх почуттів і за­цікавлень на справи вищі і питають: „Чи дійсно мушу відмовитись від глини? Творить вона добрий грунт — задобрий, аби його знищити. Грунт той (Реституція) стане дійсно досконалим і подумайте, які добрі плоди видасть! Не можу від нього відмовитись!" Дорогі приятелі, чи ви відложили на бік глину, щоб мати можливість прийняти діаманти? Чи цілковито відреклись від життя на людському рівні і сягаєте по життя Божественне? [призначено для майбутніх членів Малого Стада - Ред.] Якщо не посвятились, то ви не виправдані в тому глибшому значенні, і якщо не посвятитесь перш ніж буде запізно, то втратите ту міру виправдання через віру, котру можливо вже посідаєте, бо якщо ваша віра не стане активною і не принесе властивих вчинків, то залишиться мертвою, в тому значенні вчинки творять п'яту передумову підстави нашого вип­равдання і є необхідним елементом.

Той, котрий старається осягнути виправдан­ня з віри без вчинків є твердої шиї — є як віл, котрий не нагинає шиї до ярма, котре йому пропонує господар. Добрий чоловік, коли бачить як бідний віл бореться з тяжкою збруєю, гидко зробленим і не допасованим ярмом, яке вгри­зається в шию, котра вже кровоточить, а також жорстокого наглядача, який немилосердно його б'є, купує вола дає йому вигідну стайню, багато доброї паші і ставиться лагідно. Віл дуже тішиться з доброго господаря і доброго відношення Починає знову себе почувати як правдивий віл і вважає, що варта жити, Припустімо тепер, що певного дня господар виводить і накладає на нього легкий тягар і вигідне ярмо, але віл не хоче нагинати шиї до ярма — не хоче служити своєму доброму господареві, котрий зробив для нього так багато. Такий віл є твердошиїм.

Багато людей, дорогі приятелі, поводить себе цілком як той віл — є впертими. Такі особи з приємністю приймають всілякі благословенства, які Господь має до запропонування, але не оцінюють властиво Господа і Його любові, щоб Йому служити — посвятитись. Як же тоді мо­жуть бути в Його очах виправдані? Наша шата справедливості належить нам тільки при умові нашої посвяти. Та броня праведності насуває на думку однаково, як виправдання так і посвяту і Апостол називає її „броня віри й любови" (1 Сол. 5:8) Нас виправдано через віру, а любов провадить нас до посвяти — в той спосіб, ці оба достоїнства представлені в броні праведності, віра і вчинки є необхідними елементами виправдання.

Бачимо на підставі Святого Письма, що є п'ять передумов, котрі утворюють підставу або ж грунт нашого виправдання, як то чудово, що перша залежить від Бога, друга і третя єдино від Ісуса Христа, натомість четверта і п'ята риси залежать від нас. Ми є виправдані завдяки Божій благодаті, через кров і воскресення Ісуса, а також на підставі нашої віри і вчинків, котрі підтвер­джують, що то все приймаємо. Яке то чудове! Кожний з нас має свій уділ. Не має сумніву щодо вірності Бога в реалізації Його частини і ми є певні, що Ісус також виконав свою частину. Тому результат залежить від нас — якщо йдеться про Вас і про мене.

Сердечно улюблені, зі своєї сторони будьмо вірні, аби наше виправдання, яке веде до життя могло бути цілковитим, а потім принісши в жер­тву наше виправдане людське життя, як нові створіння в Христі радіймо, що Його шата надалі прикриває недосконалість нашого тіла в такій мірі, в якій горливо спішимо до хвалебної спад­щини святих в світлості.

[Брат Рассел представляє ту загальну діяльність виправдання з ласки, через кров і на підставі нашої віри і спільно діючих вчинків, в томі 6 стор. 114-115:

„Як ілюстрацію цієї загальної чинності виправдання через ласку, через кров, через віру і діла, розгляньмо роботу електрифікованих залізниць. Силова (електрична) станція, в якій виробляється електричний струм, може до певної міри зображувати джерело нашого виправдання — Божу ласку. Дріт, що переносить струм може вказувати на Господа Ісуса, Який є представни­ком Отця в нашому виправданню; вагони можуть представляти віруючих, а пантограф (контактний ролик) вказував би на віру, яка мусить бути жива і тісно прилягати до дроту (1) Усе залежить від електричного струму; (2) Другою дуже важною річчю є дріт, який проводить струм до нас; (3) Без пантографа віри, що чіпляється і держиться Господа Ісуса, який є проводом нашого вип­равдання, ми не одержали б жодного благосло­вення; (4) Благословення нами одержане через зв'язок з Ісусом відповідало б освітленню вагону електричним струмом, показуючи, що там є сила, і що вона може бути вживана; (5) А машиніст вказував би на людську волю; (6) а сам електричний двигун на нашу діяльність, наше поступання під впливом сили, що приходить до нас через віру. Усі ці чинники в сполуці, конечні до на­шого поступу — щоб ми могли зробити поїздку і в кінці заїхати до станції [депо — де на своїх місцях стоять вагони], що в цій ілюстрації вказу­вало б на наше місце Нового Створіння в домі нашого Отця, в якому є багато мешкань, тобто станів для багатьох синів в різних відмінних природах"].

Обговорюючи виправдання з віри брат Джолі сказав, що то власне віра в Боже діло, а не віра в якісь немудрі традиції або теорії, є джерелом нашого виправдання.

[РТ '92, 53-59; ТР '93, 50-56]

Теперішня Правда